… Чи то княжі судна? Може, Олег веде свої човни на Візантію?
Плещуть весла об хвилі, б’ють об облавок, стрибають і співають відвічну пісню морських просторів.
…Примкнімо очі, погляньмо в глибину спогадів-мрій наших. Шумить-бушує Чорне Море. Біжать білогриві хвилі, наскакують одна на одну і підносяться у височінь, наче гори. У проваллях лушпини козацьких байдаків. Ними грається море.
На Чорному Морі, на білому камені — буря!!!
Скиглять чайки. Гримлять хвилі: сказилося море!
Не злякає!
Стихає буря.
Темносиня гладь. Злегка шумлять хвилі. Сонце тоне в Босфорі.
Гордо пнуть груди кораблі, ріжуть хвилі крейсери, і гармати наставили свої дула в простір. Вони бережуть права українського народу до його моря та до його землі. Ковані крицею крейсери й підводні човни наших днів. Он, тільки перископи видно. За хвилину й вони поринають у морських глибинах, а морська гладь усміхається до небес і простору. Усміхається так, як обличчя пластунів назустріч морським походам. Бо вони
І розпливається казка наших днів, як і ті, з минулих епох нашої історії. На Діброві — день. Ясний, весняний день на Новій Землі. Хитається щогла і має Чорноморський прапор на ній. Розказує про мрії-тугу поколінь і поколінь. Тих, що на рідній, не своїй, землі, і тих, що ось тут — стрункими рядами. Перед ними сухопутні стежки, перед ними морська широчінь, безмежна далина. На ній єдина пристань на світі — Одеса.
Недільний пополудень тягнувся й не хотів кінчитися. Всюди повно людей і гамору, грають платівки, люди вештаються. Звісно — літо… І багато людей люблять Діброву. До того ж більшість з них має дітей у таборі, тож приїздять у неділю відвідати їх і самі відпочити й розважитись.
— Не хоче скінчитися ця неділя, — говорив пластовий сеньйор. — У цих умовах у нас ніякої ізоляції не вдасться провести, а це основне в нашій роботі. Дисципліна, спосіб життя, поведінки, мова — все, що за ввесь тиждень тяжкої праці присвоїлось молоді, у неділю пропадає, ніби вітер здуває. Знову треба кількох днів, поки все вернеться до попереднього стану.
— До того ж з батьками тяжка справа, — додав виховник юнаків. — Вони не розуміють нашої програми, не розуміються на нашому способі ведення молоді. Їм, мабуть, здається, що діти у війську, що їм якась кривда діється та що їм належать бодай раз у тиждень самовільство, пестощі й ласощі. Правда, не всі. Є батьки, що мають повне зрозуміння для наших справ. Прецінь, не хто інший, як вони придбали цю оселю. Ах, якби ж ціла ця Діброва була власністю Пласту!
— Рай! Але ні тоді було, ні тепер Пластові не під силу купити, сплачувати та утримувати таку посілість. Звідси й спілка Пласту з Дібровою. Бо те саме відноситься й до Діброви. Знову ж таки з менших об’єктів не було б користи нікому.
— Та хоч би обидва ці спільники були поділилися пополовині! Тоді ми мали б куди рости. Ще поки Пласт був молодий, було доволі місця. Але ми ростемо швидко, і тепер нам дається взнаки тіснота. Взяти б табір юнаків, який прийшлося влаштувати на пісковій поляні, доволі далеко від води. У криниці, що її з таким трудом і коштом викопали, води обмаль. Доводиться питну воду завозити в брезентовому мішку.
— До того ж на поляні нема дерев, і в шатрах гаряче. Нам так придалася б суміжна частина Діброви, де отой буфет і дімок, та спортовий майдан. Там вимріяне місце для шатер! Було б чудово! Наші не лише мали б приміщення, а й були б осторонь від недільної товкітні та від ярмаркових пікніків. Тоді можна було б вести працю доцільно й пляново, і вона мала б тяглість і більший успіх.
Обидва вони приглядалися до мрії багатьох — росту в напрямі Діброви. Алеж чи цієї мрії не вдалося б здійснити? Прецінь, так багато й завжди говориться про молодь і так багато хотілося б для неї зробити!
— Є ще одна можливість росту, — говорив сеньйор, — а це — йти в напрямі оцієї Сагари чи поляни. Там же за нею є ліс. Він дикий, на мочарі, і там повно поганого зілля й комарів. Отже, треба б частину лісу викорчувати та підготовити те місце для табору. За водою там, може б, не треба було далеко чи глибоко шукати.
— Ліс треба б почистити. Правда, два роки тому чистив його Петро, але ліс знову заріс хащею. Треба б здренувати мочар, поробити дороги…
— Чи уявляєш собі, скільки мало б коштувати зреалізування такого пляну? Мабуть, з огляду на кошти, вигідніше було б купити інше приміщення для Пласту.
— Так. Все тут, як і багато наших справ, залежить від грошей. Багато можна б зробити гарного і навіть тут, але де гроші? На жаль, в той час, коли наше громадянство багатіє, наші установи, газети чи видавництва бідніють або й зовсім занепадають. Якби ж поміж першим і другим удалось завести здорове співвідношення!
— Цікаво мені знати, чи інші народи мають такі труднощі, як ми? Говорячи про інших, я думаю про інших новоприбулих, бо старі емігранти подекуди різняться у всіх нас. Вони зовсім влились у життя цієї країни і пристосувались до його вимог. Але ми привезли з собою наші старі цінності, і про них ми мусимо піклуватися та їх розбудовувати.
— То чому ми не привезли старої психіки, характеру нашої людини, яка своєю жертвенністю збудувала й утримувала Пласт, ідучи навіть пробоєм проти польського насильства? Чому б не віднайти її тепер, коли заходить потреба?
— На жаль, емігрант — інша людина. Мандрівка й чужина зробили своє.
Так розмовляючи, вони обидва добралися до табору. Там бо мала відбутися ватра і багато дечого ще треба було зробити. Поки спалахне вогонь на цьому клаптику землі.
Чи багато змінилося на тому боці Діброви?
Коли кинути оком, а ще з дібров’яного побережжя, — то не багато: кілька нових домів побудовано — і все. Але людське життя попливло. Воно шпаркіше, ніж твори, що їх людина покидає за собою.
І дійсно, виходите з Діброви на цю ж дорогу, якою ви йшли давніше і яка ні в чому не змінилася. Хібащо повиростали й покремезнішали дерева, що її затінюють. Але вибої на дорозі залишилися, як і були. Ви кидаєте оком у придорожні трави: чи не зацвів капчик? Але тепер ще передчасно його чекати, він ще не проснувся. А якщо й прокинувся, то яснозеленою трубкою ховається він між сухим оситнягом і жовтими торічними травами.
Зупиняєтесь біля малого містка, під яким вода збігає з сусіднього озера до Дібров’яного і дивитесь, як вона, журкотячи, виливається з бляшаної рури і маленькою каскадою впадає в потічок. Там живуть водяні щурі, але сьогодні їх не видно.
Праворуч — сусіднє озеро. Довкруги ані будинку, ані людини, зате соковитий густий ліс. Він ясніє ранньовесняною зеленню, і в ньому співають птахи. Десь у його гущавині живуть олені, бо Петро бачив, як вони вибігали, коли був час ловів. Тоді, — розказує він, — американці дуже стрілєют, а вони сильно б’ют. То звір’є ховаєси в Діброві, бо го ту не рушит.
На воді човен на припоні, а на березі покинені весла. Йдімо далі, бо тепер весна, і «звір’є» може спокійно виводитися в лісі, ми його тут не побачимо. Зате побачимо щось нове: в’їздову браму на Берег Мрійників. Вона з залізних прутів, перепоясана поперек вигнутою, хвилястою стрічкою. Браму розмальовано на зелено, а в'язання на червоно. Дуже весело. І надпис:
Private Road
Dibrova Drive
No trespassing
Violators will be prosecuted.
Але ця пересторога до нас, мабуть, не відноситься, і ми можемо сміливо ввійти на широку, рінисту дорогу.
Напроти брами, через дорогу ще щось нове: поштова скринька пана Рябця. Така бляшана, подовгаста, на тичці, з великими буквами на ній. Дуже прикметна в Америці. Зрештою, це перший дібров’янин, що обзавівся поштовою скринькою.
Це надає оселям вигляд тривкости: уже маємо першого постійного мешканця при дорозі Діброва (Діброва Драйв).
Так, отже, ми ввійшли на приозерних ділянках назад на терен Діброви і розглядаємось. Ліворуч дороги — хаща. Вона ще панує на кількох досі не проданих ділянках над озером. Правда, її проріджено й прочищено, тому вона втратила багато своєї незайманої краси. І тому дім пана Американця вже не ховається в гущі, і ми бачимо його виразно з дороги. Але самого господаря вже немає тут, він продав свій дім молодому подружжю, американцям теж. Уже не побачимо влітку молодого, стрункого, кріпкого чоловіка. А може його й узагалі не було, а це була лише наша уява-сон з молодечих дівочих літ? Той, що не здійснився ніколи…
Назва нових власників нагадує нам щось приємне — усмішку. Пан Смайл, певно, народився з нею на немовлячому обличчі. Вона така потрібна в цій країні, де всі навчають вас: кіп смайлін! І ви, приїхавши сюди, мусіли вчитися викликувати та втримувати її на вашому обличчі, усмішку, помимо журби чи образи, що гніздилася в вашому мозку. Може й ви народилися з усмішкою, але життя погасило її.
Як би там не було, це молоде подружжя почистило ліс та викінчило дім зсередини. Їх, певно, побачимо влітку та, може, й познайомимось. Зрештою, вони теж не чистокровні. Що зробиш: не кожна подружня пара приїхала до Америки на Мейфлавері або на висококолісному возі на здобуття Заходу. Треба їм вибачити так, як і нам, бо ті часи давно минули, а ми — сучасні. Але якщо йдеться про них, то батьки пана говорять по-чеському, він сам уже ні, тим більше, що одружений з француженкою.
Починаючи з цієї оселі, всі дальші можна назвати ЧСР — Чехо-Словацька Республіка. І ось чому. Найближчий сусід, що ще нічого не будує, але вже вичистив ділянку, засіяв гарною травичкою та поставив на ній лавки й столики, — чех. На його ділянці в неділю звичайно гості, вони пікнікують за столами. А далі, зразу ж за хащею, густо порослою осокою й перетканою модринами, пан Джо, словак, хоч і з німецьким прізвищем. Але він справжній словак, низький, широкогрудий майстер-будівельник. При зустрічі з вами він дає вам картку з адресою своєї фірми. З неї довідуєтесь, що він мулярський підприємець — так хіба назвемо котрактора, що тридцять літ у бизнесі. В першій стрічці: «Ми перемодельовуємо передні порчі», а в другій: «Ми будуємо теж нові доми». Мабуть, перебудовування важніше, ніж будування нових, та, може, ми помиляємось, може, це тільки стиль такий.
Джо — наш приятель. Він єдиний із сусідів, що заходить на Діброву та помагає в будові нового мотелю. Його син, товстяк, працює там при цементі. Сам Джо говірливий та дуже товариський. Його мова дуже штудерна та нагадує мову одного пана, що, побувавши на побережжі Адріятику та намагаючись говорити по-сербському, казав: «Тут си моя мешта упадла». Джо вживає наполовину словацької мови, а другу половину поділив справедливо між поляками й українцями. Так створив загальнозрозумілу слов’янську мову, якою послуговується офіційно, при праці, бо в стосунках з дружиною вживає словацьку мову. Але залишім студіювання цієї мови мовознавцям. Нам приємно знати, що Джо народився в Словаччині, зразу ж по той бік Дуклі, шість миль від Горлиць, і що воював «за цісаря, за державу» аж шість літ, був у Львові, Проскурові, Жмеринці та сидів рік у полоні в Бердичеві. Звідти й українська мова стала складовою частиною його мови, вона разом з його історією робить його нам дуже милим і навіть одним із нас. Щодо його історії, то коли йому набридла «воячка», він утік до Америки і зразу ж став мулярем, а за кілька літ стягнув і жінку. І жилось йому добре, виховав дітей на добрих словаків, ходять вони до своєї церкви Кирила й Методів. Він часто повторяє: «Ми су роботне словацьке люді», про що так і просить помістити в книжці. Ось воно й є тут.
На своєму житті він набудував багато домів. Оцей, що тут, гарно обсаджений квітами, ще не викінчений зсередини, бо не було коли, але при нім він працює в неділю та в вільні хвилини. Гарна прямокутна пляжа посипана пісочком, дно озера вистелене великою пластиковою плахтою та присипане піском чи, як каже Джо, п’яхом, і від цього вода є «моц гарна».