Маріца, попри сукню й черевички Сабіни, повісила на шию замість медальйона невеликий скелет змії. Здалеку він виглядав на риб’ячу кість: хребець, довкола якого росли ребра. Скелет Маріца носила як амулет, подарований ще на селі однією циганкою. Та запевняла, буцімто скелет змії, підвішений на ланцюжку через дірку в черепі, приваблює кохання, але не таке, від якого буває горе, а справжнє, мудре, зміїне. Маріца забула, що у широкому викоті сукні амулет добре видно, й Леві може звернути на це увагу, а потім, побачивши справжню пані Сабіну, зрозуміє: це не вона була тоді в саду.
Однак Маріца вже вийшла в сад. Там, в заростях терну, була влаштована маленька альтанка. Закрита важким бордовим плющем, альтанка була настільки тісною, що вільно розташуватися там міг лише підліток, та й то недуже великий, а дорослому доводилось сидіти на її приступках, або, як мінімум, виставити ноги назовні. В альтанці ховався Леві.
Заледве потрапивши в сад, він сховався всередині, побоюючись, щоб його не виявили. Побачивши в темряві жіночу постать, що наближалася, Леві прийняв її за довгоочікувану Сабіну — і не впізнав у ній Маріцу.
Місяць не світив, його заступили хмари. Маріца дивилась на Леві.
Він усього раз бачив Сабіну, тому й помилився. Але не варто думати, ніби тієї ночі Леві розмовляв з Маріцою. Вона настільки добре розуміла пані, що й сама Сабіна, якби прийшла на це побачення, сказала б, напевно, Леві ті слова, що й служниця.
Леві зізнався, що пані його зачарувала. Маріца мовчала.
— Невже вам не вистачає туркень? — спитала вона після довгої паузи.
— Вельмишановна пані, — відповів Леві, — кожній жінці властиві свої, неповторні риси, і коли я бачу таку красу, то не можу згадати, до якої нації вона належить. Тому, стрінувши вас, шановна пані, я був зачарований не тому, що ви полька, а тому, що ви вродливі. Хіба ми любимо троянду лиш за те, що вона зветься чайною, турецькою, а чи китайською, або індійською? Ні, троянда прекрасна сама по собі, а її назви нічого нам не говорять, окрім того місця, де її вивели садівники…
Розмова тривала недовго, і з усіма багатозначними мовчанками її можна було помістити в маленьку торбинку, з якою вельможні польки ходять на месу. Наговоривши Сабіні компліментів, Леві не здогадався, що перед ним була її служниця Маріца, й вона сама, відчуваючи подальші непорозуміння, поквапилася урвати приємне спілкування — й пішла.
У темряві Маріца не помітила, що зміїний скелет, підвішений на тонкому чорному шнурку, безгучно впав у траву…
Леві подивився їй вслід, зітхнув, похмуро розмірковуючи, як йому пробратися на свою Поганку, коли брама зачиняється наглухо разом зі стінами єврейського ґетто, зсередини та ззовні на величезні замки? Міцно зачинена з обох боків Татарська брама, Porta Tataricum, що веде до Поганки, і брама Єврейська, Porta Judaeorum, через які можна потрапити на Бляхарську та Староєврейську вулиці, а відтак перелізти через мури, стрибнувши у двір турецької родини Кепе. Раніше Леві віднайшов би в цьому з’єднанні кварталів, їхній спільній стіні глибокий філософський зміст, але тепер йому було не до роздумів. Година вже пізня, усі поштиві львів’яни давно сплять. Сплять турки й татари, поставивши біля входу мешти з загнутими носами. Сплять німці, вбравши високі нічні ковпаки й довгі, майже жіночі, нічні сорочки. Спить і єврейський Львів, сплять поляки, сплять русини, заснули навіть вірменські купці.
Тільки Леві всупереч усім заборонам йде сонним містом, не знаючи, як йому потрапити на свою вулицю в мусульманський квартал, образливо названий злими львів’янами Поганкою. Між ними пролягла висока стіна, яку багато років тому вимурували за наказом міської влади. Католицькій церкві дуже хотілося відмежуватись від юдейської та бусурманської мерзоти, як полюбляв казати єзуїт Несвіцький. Тому Львів правовірний вирішили відділити від Львова християнського високим кам’яним муром. Зараз той мур, страшний та неприступний, проклинав Леві. Йому вже спати хотілось, очі злипались.
Ну, хоч би хтось визирнув на вулицю й допоміг мені перебратися на той бік! — подумав він. Він простягнув би руку й втягнув нагору, а далі я вже сам дострибаю.
Однак ніхто не відгукнувся на поклики Леві. Усі спали. Лише на світанку, коли сторож, позіхаючи, відчинив браму, романтичний книгар міг потрапити додому.
Та поспати йому вже не довелось, і, вмившись, Леві поквапився відчиняти крамницю.
Маріца спала тієї ночі міцним сном людини, що виконала свій обов’язок. Вона мала що розповісти пані Сабіні…
Вранці вона згадає й почне шукати талісман — зміїний скелет на чорному шнурку, але той потрапить на очі ворогові, єзуїту Несвіцькому, який полюбляв тут блукати під час безсоння, і завдасть щиросердій русинці чимало нещастя.
Сонний після проведеної в ненадійній дрімоті ночі під стінами ґетто, прихилившись до жорсткого каміння, Леві прагнув одного — вкластися в ліжко.
Проте зачинена зранку крамниця могла викликати підозру, начебто він зайнявся торгівлею про людське око, тому Леві мусив упокоритися. Позіхаючи, він відчинив двері крамниці, розклав сховані на ніч книги, намагаючись не заснути, відкусив прихованого сушеного аспида. І в той момент, коли Леві пережовував в’язку зміїну голівку, двері відчинилися.
На порозі постав раббі Нехемія Коен власною персоною.
Так, він уже знав про приїзд Леві, однак не здогадувався, що саме тут, в крамниці книгаря та антиквара Османа Седе, зустріне брата свого переможеного ворога. Почувши, що на Поганці розпочав торгівлю ще один книгар зі Стамбула, Нехемія вирішив зайти туди в пошуках рідкісних книг з Каббали. Містичне натхнення не раз виручало старого рабина на небезпечних поворотах єврейської долі. Завдяки неймовірній обізнаності в тонких матеріях Нехемії вдалось вивести Шабтая Цві на чисту воду.
Хто знає, чи був би він розкритий, якби львівський мудрець не почав розмову про двох Машіахів — бен Давида і бен Єфраїма?! Нехемія послався на анонімний рукопис XIV століття, який стверджував, що спершу Б-г пішле євреям предтечу Машіаха, каббаліста крові бен Єфраїма, чоловіка розумного, однак вбогого і споневіреного, якому судилось своєю мученицькою смертю підготувати ґрунт для майбутнього тріумфу справжнього Машіаха, з роду Давидового!
Цього натяку честолюбна душа Шабтая Цві не витримала. Кому хочеться виявитися попередником, чиї страждання усього лиш послужать знаком наближення ери Звільнення?! Від страху він загубив нитку суперечки, почав заговорюватися, плутатися в цитатах, а далі взагалі спробував ухилитися від питання. Але впертий раббі Нехемія не поспішав відстати від Шабтая.
Бесіда їхня тривала за однією версією — півдня, а за іншою — близько трьох діб з перервами на їжу та сон.
Шабтай вже не мав чим заперечити, а Коен все гнався за ним фортецею Абідос, вигукуючи: «Допоки ти, псе шолудивий, будеш стверджувати, що нібито ти Машіах?! Не чіпай євреїв, мешумад проклятий! Ти доведеш увесь народ до незліченних лих через свою маячню! Ти — зрадник Ізраїлю! Гірше за тебе, Шабтаю, нема на цілому світі!»
І Шабтай програв цю суперечку, ставши одним з багатьох «хі-таслемі» — євреїв-мусульман.
Зараз раббі Коену потрібно було прочитати щось таке, що допомогло б йому подолати підступи єзуїтів, висковзнути з рук Несвіцького. Проте Нехемія не покладався вже на власну ерудицію: більшість речей, що їх добре розуміли його одновірці, на жаль, неможливо довести до вихолощеного розуму патера Несвіцького. Тут знадобилося б рідкісне, майже забуте вміння відриватись від землі силою волі й долати великі відстані, наче на крилах птахів. В крайньому разі політ може стати єдиним порятунком, якщо єзуїти застануть нас зненацька, думав Коен, мій Мендель надто юний — щоб навчитись літати, йому доведеться прочитати не один трактат!
Увійшовши до крамниці, рабин одразу впізнав Леві — він бачив його часто в Абідосі, однак зробив вигляд, що не впізнав. Леві також упізнав Коена, і також приховав це.
— Скажіть, в чи є у вас старовинні єврейські манускрипти та книги?
— У нас багато єврейських рукописів, вельми рідкісних книг та предметів юдейського культу, — відказав Леві. — Можливо, вас цікавлять твори конкретного автора?
— Так, — мовив Нехемія Коен, — чи немає у вас творів єменського містика Езри д’Альби, що жив кілька століть тому при дворі еміра Кордови? Їх була ціла династія, трактати створювали і батько, і сини, й онуки, але здебільшого всі праці цієї родини об’єднують спільним прізвищем — д’Альба.
— Пригадую такого, — ухильно відповів Леві, — проте не впевнений, що спадщина цієї вченої родини збереглась цілою та неушкодженою. Після того, як маврів прогнали, рукописи з емірової колекції були спалені, а серед них цілком могли виявитись єдині примірники.
І не сором брехати, подумав про Леві рабин Коен, твій брат читав записи д’Альби, «Ец даат», «Пардес римонім», й уроки брав у його нащадка, а сам ти стверджуєш, начебто їх спалили фанатики в чорні роки Реконкісти…
Попри те Леві запропонував Коенові, пошукавши на полицях, кілька цікавих рукописів, привезених ним з Ізміру, й раббі з приємністю придбав їх за високу ціну: такого в його колекції ще не було.
Вийшовши надвір, Нехемія Коен попрямував на рідну Староєврейську вулицю. Йшов, уявляючи, які жахливі плани плекає в своїй душі Леві, а тому й не помічав ні торговця шербетом, ні зазивал, що пропонували купити шовк, прянощі та пахощі. Ніс його не вловив запаху гарячої баранини, імбиру та перцю, ноги не завели в напівтемну крамничку за турецькими браслетами для коханої жони Малки.
Діставшись додому, рабин замкнувся в кабінеті, не пускаючи до себе нікого аж до пізнього вечора.
— Арбайт, арбайт, — пояснив він на ідиші здивованим відвідувачам, що принесли восьмиденного тінока на брит-мілу, — завтра, завтра приходьте…
— Але це вже буде дев’ятий день, — намагались заперечити батьки немовляти, виштовхані раббі Коеном. — Дивно, таке з ним ніколи не траплялось: їхній дім завжди був відчинений для гостей та подорожніх.
А взяти участь в обрізанні (тоді, на лихо, моель поїхав до Кракова) ніколи не відмовлявся, даруючи хлопчикам особливі подарунки.
— Поважна справа, — зітхнула Малка, — аби якась нова біда не прийшла!
Вона розповіла, що раббі трохи занедужав і не наважується проводити такий делікатний обряд, як брит-міла. Але все це видавалось дуже дивним: відмовити людям, зачинитися в кабінеті, шарудіти пергаментом!
Вийшовши лише до вечірньої молитви, Нехемія Коен поквапився до синагоги, де під суворим секретом поділився своїми побоюваннями з трьома товаришами, такими ж, як і він, немолодими каббалістами.
— Йой, що ж воно буде?! — вхопились ті за голови. — Се, либонь, ще гірше, ніж погроми!
— Гірше, — підтвердив запеклий песиміст Мендель Коен, почувши нарікання старих, — інквізиція нам усім покаже картини пекла! Кажуть, в них є дивовижні машинки для виривання нігтів, величезні обценьки й розпечені решітки!