До розмови приєднались інші люди, вони ойкали, ахали, рвали волосся, віщуючи нові погроми. Дехто встиг зазнайомитися з інквізиторами в інших містах, у когось предків катували у в’язницях Сфарада чи Португалії, тому звістка про майбутні неприємності миттю облетіла усе ґетто.
Фазил Ахмед-паша Кепрюлю за сприяння брав дорого, але робив усе так майстерно, що до його інтриг не можна було підкопатися. Зажадавши за позбуття від Шабтая Цві у золоторізьких євреїв казкову суму — шість тисяч піастрів, великий візир твердо пообіцяв: незабаром вони його не побачать. Він підготував необхідні папери й тихо, узгодивши делікатне доручення з вищими сановниками Осяйної Порти, вислав Шабтая у фортецю Дульцинео (Ульчин), що знаходилась неподалік від старовинного, втім, занепалого албанського містечка Берат.
Берат віддавна називався Беліградом, але турки на свій штиб скоротили його назву. Берат як місце заслання Шабтая Цві обрали невипадково: тиха, сонна, застигла в далекій минувшині провінція, важко повірити, що їй уже дві тисячі літ. Із цих країв походить рід великого візира, в Ульчині ще мешкали його родичі, тому Кепрюлю, який знав до найменших деталей околиці, не став довго міркувати, куди ж заслати невгамовного Шабтая Цві…
— Звідси він не втече! — впевнено заявив великий візир. І хоча Ульчин вважали чимось на кшталт піратської столиці Адріатики, містечком темним, злочинним, що аж кишить всілякими авантурниками, саме там за Шабтаєм Цві могли ретельно стежити довірені особи Кепрюлю. У великому місті Шабтаєві було б легше втекти. Поки він знаходився в Стамбулі та околицях, єврейський самозванець завдавав усім купу неприємностей. Шабтай Цві заважав євреям Порти, нагадуючи їм про несповнені месіанські очікування. Згадуючи його тріумф, євреї плювались, а щоб викреслити Шабтая, треба відправити його кудись подалі. Заважав він і туркам — слідом за Шабтаєм у невеликі поселення довкола Стамбула почали переселятися його вірні прихильники, серед яких виявилось чимало купців середньої руки, що створювали конкуренцію турецьким торговцям.
Прихід турків поділив Берат навпіл: на мусульманський квартал Мангалем зі Свинцевою та Королівською мечетями і на християнську Горіцу, до церков якої можна дістатися через кам’яний міст на сім прольотів через річечку Осум. Євреїв тоді в Бераті не було зовсім — ані душі.
Перше, що побачив Шабтай Цві — були червоні з черепиці дахи будинків, розташованих на пагорбах. Їх нагрівало й підсвічувало сонце, зливаючись зі сріблом маслинових зарослів. Яскраве блакитне небо, ластівки прорізають пласти хмар, вміло оминають високі білі мінарети (тут все будується лише з білого каменю), летять, але не падають. Підхопили комашину — й знову злітають в страшенну височінь. Затишний прихисток…
— Невже мені дозволять залишитись тут?! — радісно запитує Шабтай. — Таке гарне містечко!
— Їдемо далі, до Ульчина, — відповідають йому.
Шабтай не знав, що в Ульчині (Дульцинео, Дульчинео, Дульце, Олцініум) височить величезний, неприступний замок, і що у вежі Балшіга для нього вже наготовлено жорстку постіль, яка стане його смертним ложем.
Він витяг з підкладки турецької одежі лист — аркуш паперу, складений учетверо, й поринув у читання. Леві Михаель писав зі Львова: «…дорогий братіку Шабті, Амірах-ефенді, зараз як ніколи я близько до мети! Мені вдалося доступитися до збірки Коена. Відомо достеменно: він дійсно має отой рукопис д’Альби, але сам його забрати я не можу. Хитрий Коен замикає свою містичну бібліотеку на ключ, і нікого туди не пускає. Єдина надія — його старший Мендель… Я впевнений — не мине й трьох місяців, як рукопис опиниться в моїх руках. Почекай ще трохи, благаю…» Шабтай сховав листа, що пахнув цинамоном, і спохмурнів.
Чіпляючись у відчаї за працю іспанського каббаліста д’Альби, він не міг уявити, що буде, якщо Леві не знайде дороги до сховків раббі Нехемії Коена. Минав час, а підступити до таємничого рукопису не вдавалось. Скільки ще доведеться чекати, перебуваючи в принизливій, хиткій надії? Чи Леві не обдурив його, жаліючи?
Стражник грубо вдарив Шабтая Цві у плече. Неохоче підкорившись, колишній брамник ступив на холодну землю фортеці Дульчинео. У першу мить йому здалося, наче небо затягнулось похмурими хмарами, й починається гроза, але потім, піднявши очі догори, відсахнувся, упавши навзнак з диким криком. Сонце затьмарювали високі кам’яні мури замку. Скрегочучи і брязкаючи повільно піднімались важкі залізні ґрати, кінці яких прикрашали гострі зубці. Шабтай боявся розплющити очі. Його завели у браму, підбадьорюючи стусанами та образливими словами. Стражники побіжно глянули на Шабтая й зареготали. Зі стелі злетів великий кажан, чию сатанинську негарну мордочку вкривали складки і ніс якого був п'ятачком. Він незґрабно зробив коло, сівши просто на голову Шабтаю Цві. Сторожа шанобливо розступилась: тепер вони знали, що стерегтимуть справжнього єврейського чорнокнижника, повелителя летючих мишей.
Так він і піднімався у вежу Балшіга приступками ґвинтових сходів, з кажаном, що всівся на тюрбан, з наплічним мішечком, де лежали не чарівні манускрипти і золота корона юдейського царя, а залатана білизна. Старий каптан з шароварами, м’яка подушечка, напхана котячою шерстю (збирав з улюбленої персіянки Мюсі) та вирізьблена з каменю печатка зі змією, що кусає сама себе за хвіст…
Шкода, що Шабтай не міг від люті й болю вп’ястися зубами собі у хвіст.
Колись давно, ще в Ізмірі, він прочитав у рукописі каббаліста Езри д’Альби, що Машіаху доведеться осквернитися, спустившись на замулене дно каламутної ріки, лежати там вкупі зі слизькими зміями та пухирчастими крокодилами. Можливо, Шабтай буде змушений перетворитися на змія, шипіти, звиватися. Спершу помаленьку почне роздвоюватися язик. З-під шару грязюки не буде видно неба, дихати доведеться смородом, маленькі зміїні очка не будуть бачити так, як він звик бачити власними очима, навалиться чорна глухота, а тіло…
Гарне чоловіче тіло видовжиться, одягнеться в луску якогось похмурого відтінку, і навіть лапок в нього не залишиться! Тому що змій, найхитріша з усіх тварин, позбувся лапок і приречений повзати на череві до кінця віків. Летюча миша залопотіла крилами. Паскудна вона, гидка, дивишся і жах охоплює від її пекельної подобизни… П’ятачок свині, фе! А вуха, вуха!
Як бракувало Шабтаєві трактату «Ец даат»! Коли ж Леві привезе його?!
Тільки там, серед туманних натяків, хитрих алегорій, в плетиві єврейських літер зашифровані дати повернення зі світу скверни!
Якщо Шабтай Цві зуміє їх відшукати — то він повернеться, обов'язково повернеться, адже Езра д'Альба залишив, розкидавши по усьому тексту, приховані підказки, ключі та логічні ланцюжки, відкривши які, можна передбачити майбутнє!
Років п’ять тому знаменитий муфтій Ванні-Ефенді, який навчав Шабтая правильному читанню та тлумаченню Корана, попередив свого учня: на тебе чекає щось набагато страшніше: безмовність. Ти будеш знати багато з того, що людині недоступне або відкриється значно пізніше, але не зможеш мовити жодного слова! Рот твій запечатається, наче його заллють розплавленим воском, і не буде в тебе рук, щоб перенести ці знання на пергаментний аркуш, взявши перо. Чи здатний ти пережити се, а чи краще буде відступити?
— Я витримаю, — промовив Шабтай, помовчавши, — витримаю, у мене вистачить сили…
Тепер він почав сумніватися у цьому. Страшенна прірва розступилась! Безпомічний, він шукає руками опертя. Ноги підгинались. Шабтай у відчаї опустився на кам’яну долівку вежі. В вухах дзвеніло, і в безглуздому шумі він розрізнив забуті слова Ванні-Ефенді. Ти будеш проклятий. Ти втратиш усе. Ти станеш безплотним духом, що не належить жодному зі світів. В смертну годину — а я впевнений, що ти зарані її вирахував — чорні ангели так і не вирішать, до якого пекла, юдейського чи мусульманського, тебе відправити. Тому покарають, як нікого не карали: байдужістю.
Минуть століття, а ти все ще залишатимешся між геєною та джехіном, втративши найменшу надію на впокоєння.
Шабтай не зауважив, що плаче. Кажан повиснув, зачепившись кігтями, за край тюрбана, грайливо лоскочучи шию краєм крил і лопаттю маневруючого хвоста.
— Одчепись бодай ти від мене, летючко клята! — закричав Шабтай, відриваючи кажана від тюрбана. Голос його багато разів повторило ехо, відбивши від стін вежі, й рознесло по всьому двору Балшіга.
— Чаклує вражий син, — ліниво процідив крізь зуби стражник, вслухаючись у відлуння, — летючу мишу заклинає.
— Страшно, — погодився з ним другий стражник, — раптом він нам поробить?
— Він втратив майже всі свої магічні вміння, — заспокоїв стражників третій.
— А начальство нам платню не підвищить? Все-таки ми чорного чаклуна охороняємо, не простого розбишаку! — поцікавився перший.
— Подивимось. Але якщо втече — відповідаєте головою!
Із туги, все ще сподіваючись отримати вісті зі Львова, Шабтай Цві приручав маленьку ластівку, що звила гніздо біля віконця вежі. Тоненька, вузька, вона складала гострі крильця й перебирала рожевими лапками по гладенькому камінні. Із зачудуванням, навіть острахом дивилась вона на недужого, зарослого чорною бородою Шабтая Цві.
— Не бійся мене, пташечко, — просив він ластівку, — не відлітай. Ти буваєш взимку в Єрусалимі, розкажи, як там місто моє.
Причулось йому, що ластівка відповідає: хахам-баші, була я в Єрусалимі, чистила крилечка свої від пилюки єгипетської, облітаючи довкола фінікових пальм. Бачила старе жовте каміння, тонке бадилля, що росте з безплідного каменю. Єрусалим потребує дощу, хахам-баші, сотвори гарну, потужну зливу, щоби падала вона три дні й напоїла землю…
— Ластівко, бідна ластівко, не можу я викликати дощ! Я вже більше не Машіах, а вбогий дервіш старцівського ордену Бекташі, я забув власне ім’я — і світ теж забув про мене…
Безгучно відчинились двері, зазирнув до камери стражник. Геть здурів, подумав він, з ластівкою бесідує. Він більше не небезпечний…
Шабтай Цві, він же Амірах, він же Азіз Мухаммед Ефенді Капиджі-баші, відійшов зі світу сього в судний день 1676 року за григоріанським календарем. Саме тоді, коли писав листа єврейським купцям. Просив передати йому молитовник на осінні свята. Шабтаєва душа відлетіла, коли він заледве встиг вивести останню літеру — «нун» сафіт.
Мусульмани поховали Шабтая Цві того самого дня на старому цвинтарі біля берега невеликої річки чи струмка. Після цього потік вийшов зі свого звичного русла. Могилу Шабтая вкрило грубим шаром намулу, залило каламутною водою, по якій швидко пливли товсті чорні вужі з оранжевою плямкою на плоскому черепі. Слова мудрого каббаліста Езри д’Альби здійснилися: самопроголошений Машіах опустився на дно до змій. Крокодили, щоправда, в тому струмку не водилися, однак д’Альба не міг цього предбачити, він же ніколи не був у Албанії…
У XXI столітті Ульчин став модним курортом. На руїнах замку, у вежі Балшіга, що збереглася, відкрилась художня галерея. Там, де доживав свої дні в засланні єретик Шабтай Цві, єврейський мусульманин, якого й досі шанує орден Бекташі, суфій Азіз Мухаммед, тепер виставляють свої бездарні картини художники. Намальовані яскравими хімічними фарбами, вони непогано продаються, і згорблений гід розповідає групі про загадкового чоловіка із сумними єврейськими очима, що був ув'язнений тут у 70-і роки XVII століття. Але це їм вже нецікаво, і, побіжно оглянувши подряпані довгими кігтями лиликів кам'яні склепіння, туристи йдуть засмагати…
Тієї нещасливої ночі, коли вперта русинка Маріца пішла на здибанку з книгарем Леві, вирядившись в сукню пані Сабіни й начепивши на шию скелет змії, єзуїт Іґнатій Несвіцький довго не міг заснути. Його мордували болісні сумніви, він задихався від злості, очі навідріз відмовлялись заплющуватись. У такі хвилини Несвіцький ладен був розрубати навпіл кожного, хто насмілився б йому завадити, та наразі був сам. Втративши надію на сон, єзуїт вирішив вийти прогулятися сплячим містом.
Рідні галицькі чорти завели патера туди, куди він навідувався й раніше: гарну вуличку, забудовану особняками шляхетних польських родин. Дім, де мешкала пані Сабіна, був не найгарніший, але затишний садок й кущі троянд довкола привертали до цього куточка увагу. Посаджені багато років тому, ще старим садівником її діда, китайські ружі розрослися, затуливши високий кам’яний мур огорожі. На перехожого відразу навалювалися пряні пахощі квітів, а колючі стебла хапали за одежу. Те саме спостигло й суворого ханжу: край його сутани зачепився за колючку. Пробуючи відчепитись, єзуїт Несвіцький нахилився — і те, що він побачив, відволікло його увагу від думки про порвану сутану.
Він знайшов загублений Маріцою амулет. Із виглядом знавця зміїної анатомії Несвіцький підняв скелет, пильно вдивляючись в нього, й швидко визначив: це поворізник. З усіх змій, що водились у цих краях, поворізник вважався найотруйнішою. Довга, два й більше метрів, біла чи сірувата з фіолетовими смугами, ця гадина вважається таємною помічницею відьми. Без поворізника не обійтися в тих похмурих ритуалах, з якими колегія єзуїтів приречена боротись. Скелет цієї змії, підвішений на чорному шнурку з тонко скрученої овечої вовни, як вважають забобонні селяни, захищає свою власницю від нещасть та вроків. Цікаві справи відбуваються на аристократичній вулиці!
Несвіцький поклав амулет Маріци до кишені й пішов додому. Маріца не відразу зауважила, що зміїний амулет пропав. Допомагаючи як завжди своїй пані вдягтися і причесатися, вона не квапилась, позіхала, усім своїм виглядом демонструючи, що не встигла виспатись уночі.
— Ти сьогодні геть сонна, — зауважила пані Сабіна, коли Маріца впустила на підлогу золоту шпильку. — Напевно, гуляла з кавалером по даху?
— Ні, пані, — збентежилась русинка, — я трохи запізнилась, була в саду, тут, біля трояндового куща.