— І кого ж ти зваблювала, моя хитрунко?
Маріца завагалась. Зізнатися, що вона влаштувала нічне побачення з книгарем Османом Седе, нічого не сказавши про це пані? Але й обманювати господиню теж недобре, правда рано чи пізно випливе назовні.
— Я була з тим, хто подобається вам, пані Сабіно, — ухильно відповіла Маріца, — і він подумав, що до нього вийшли ви. Він нічого не зрозумів, було так темно, ніжно, романтично…
— Навіть не знаю, сварити чи дякувати, — сказала Сабіна, — з одного боку, мені давно хотілось попросити тебе про це, а з іншого…
Але що з іншого, пані Сабіна не встигла договорити. Погляд її впав на шию Маріци. Учора вона була з амулетом! А де ж скелет поворізника?!
…Упродовж найближчих годин Маріца обшукала весь дім, включаючи сад, альтанку, собачі буди, кухню й конюшню, кімнати слуг, каретну. Проте скелета отруйної змійки не знайшла ніде. Перша підозра впала на далматських псів: вони могли підняти згублений талісман, який ще пахнув для чутливих собачих носів зміїним м’ясом, і закопати його. Пані Сабіна звеліла садівнику перерити землю, але скелет не траплявся.
Того дня колегія єзуїтів кипіла. Патер Несвіцький показував усім знайдений кістяк й навіть прочитав імпровізовану лекцію про його значення в чорній магії.
Єзуїти обурювались, примовляючи, що ніколи не стрічались з подібним безчинством. Звичайно, потяг простолюду до язичницьких пережитків, ходіння до ворожок та прості домашні замовляння були добре відомі святим отцям. Та вони й самі у важких випадках не гордували ходити до однієї караїмки, що зчитувала долю на бобах, колоді карт «тарок» і чарівному крузі з поділками. Та зовсім інше, коли містичний амулет, описаний в багатьох чорних книгах, валяється на вулиці, в центрі Львова, у володіннях багатої красуні. У праведному обуренні єзуїти навіть забули свою обіцянку розпочати справу проти раббі Коена, начебто винного в накладанні чарів на графа Ольґерда Липіцького. Згадав про це лише Несвіцький і подумав тут же, що ці справи можна об’єднати в одну, адже всі магічні ритуали в місті проводять за участю євреїв.
— Чесні католики самі так не потрафлять, — підсумував він, крутячи в руках скелет поворізника.
…Єдине місце, що притягувало до себе загублене, була львівська гора Кальварія, також лиса і так само схожа на людський череп, підмитий талою водою. Медитація на вершині Кальварії повертала ясність думці й життєву силу. Вдень, коли з Кальварії зникав таємничий ореол, вона ставала просто горою, на яку сходили любителі чудових видів міста та філософського усамітнення.
Саме туди, зовсім не лякаючись ні звинувачення в чаклунстві, ні необережних зустрічей, вирушила пані Сабіна. Її душа була потривожена зненацька почуттями до загадкового турецького книгаря, випадком з Маріцою та її розповіддю про нічне рандеву.
— Чому я весь час думаю про нього? Що є в цьому Османі такого, що змушує мене пам'ятати про нього, шукати його, чекати?! — запитувала пані Сабіна, вдивляючись у погнутий дах Латинського собору. Западину в його зеленіючій міді зробили не то бісенята, не то надто грайливі коти. Купол обліпили голуби.
Дещо пізніше, вже увечері, милувався Латинським собором з Кальварії, з того самого місця, й Осман Седе, себто Леві Михаель Цві, який трохи розминувся зі своєю гоноровою пані. Леві бачив Ратушу, мури ґетто, Татарську браму, що вела до зовсім іншого світу правовірного Львова, і також думав, чому його так невблаганно тягне до Сабіни. Однак у Леві була ще й інша причина піднятись на Кальварію — він перечитував сповнений відчаю та болю лист Шабтая Цві, підсунутий потай під двері невідомим доброзичливцем. Він пише, що зостався сам, вигнаний зі Стамбула, що його швагро, брат Сари, амстердамський купець Шмуель Примо, втік разом з грошима Єрусалимського царства в Європу, що, підштовхуваний страхом, Шабтай перестав усім довіряти й просить якомога швидше надіслати трактат з колекції Коена. Зрада, огидна й злопам’ятна, втеча тих, хто пропонував визнати Шабтая Машіахом, хто цілував йому ноги, лежачи в пилюці.
— Більш нема кому порятувати, і я залишусь, — прошепотів він, дивлячись на вечірній Львів. — Поверну, зроблю все, щоб Шабті не терпів так, як терпить нині, спробую таємно переправити його до Львова, щоб він тихо пройшов через Жидівську брамку — Єврейські ворота. — Десь на споді душі вкололо — пані Сабіна… Вона не заважатиме. Чи, може, відмовитися, зректися задля виконання свого обов’язку?! Леві не знав. Він нічого ще не вирішив, та й багато чого не зрозумів. Вдягнувши маску турка Османа, він поправив тюрбан і зійшов униз. Була спокуса пройти вулицею повз дім Сабіни, але вже сутеніло, час повертатись на Поганку, відсипатися, а то знову захряснуть два замки, ззовні й зсередини, й доведеться Леві вдруге ночувати на холодній бруківці. Леві перестрибнув кущ дикої ожини, що ріс біля Кальварії, й побіг додому. Він ледве встиг до зачинення брами і з полегшенням пірнув у вулицю, яку вже встиг полюбити. Там старий книгар Ібрагім привіз саме для своєї незрячої доньки Ясмини весільне вбрання, замовлене у Стамбулі, а мама Фатиха Кепе дошивала святкові шовкові шаровари. Весілля мало відбутися вже незабаром, у п’ятницю.
…Того ж вечора пані Сабіна, дізнавшись, що єзуїт Несвіцький розповідає про знайдений біля її огорожі зміїний кістяк цілому Львову, як друзям, так ворогам, гірко плакала.
— Маріцо! Ми пропали! Твій амулет знайшов єзуїт Несвіцький! — крикнула вона до служниці. У сумних темних очах Маріци відобразився страх.
— І що тепер буде? — спитала вона.
— Кострище, — відповіла Сабіна. — Тебе й мене спалять живцем…
— Ви так просто про це говорите, панусю, ніби йдеться про смажену курку на вечерю! Невже нічого не можна зробити?
— Не можна, певно, — сказала пані Сабіна плачучи.
— П'ясти не впадають у відчай, — прошепотіла Маріца, — ми що-небудь придумаємо.
Але й вона також передчувала жахливе. По-перше, навіть якщо Маріца візьме всю провину на себе, зізнавшись у зносинах з дияволом, пані Сабіна, відповідальна за душу власних слуг, буде покарана щонайменше церковним покаянням і всі її будуть зневажати. По-друге, єзуїт Несвіцький, що достеменно знає альковні таємниці багатих польських родин, обов’язково докопається до того, що Маріца доводиться пані Сабіні не лише вірною служницею і щирою приятелькою, а й зведеною сестрою, старим гріхом її вітця. Сама Сабіна про це не здогадувалась, але ставилась до Маріци ледь як не до рівної собі, а русинка допомагала їй не лише застебнути корсет чи розчесати коси. Маріца володіла таємницями Сабіниної душі, тому, схопивши її, інквізитор міг здобути владу над милою шляхтянкою, шантажувати й катувати. Що стосується душевних якостей похмурого єзуїта, то тут у Маріци ілюзій не було: він з цього скористається.
Звичайно, інквізиції не дозволяли розвернутися домініканці, таємна спілка «псів святого Юра», і трьох відьом востаннє спалили в 1634 році, але у Несвіцького був величезний, неймовірний вплив.
— Господи, що ж робити?! Мені страшно! — молилась Маріца, залишившись на самоті, хоча ще дві хвилини тому палко запевняла Сабіну, що тій нічого боятися.
…Раббі Нехемія Коен молився в синагозі Нахмановичів. Йому було так само соромно, як того смутного осіннього дня, коли дід і наставник Давид бен Шмуель Алеві, повернувся зі Стамбула з усіма ознаками месіанського божевілля, зате з геніальним трактатом. У вузлику він привіз сорочку Шабтая Цві, і юний Нехемія, відірвавшись від Тори, пошпурив чаклунську річ в палаючий камін. Сорочка спалахнула, пошипіла, а відтак перетворилась на жменьку сірого попелу. Дід пронизливо закричав, однак Нехемія знав, що робить: сорочка Шабтая приносила нещастя.
І тут Нехемію пронизала єретична думка: а що, коли дід мав рацію, Шабтай Цві дійсно Машіах?! А він в безстрашному молодечому запалі, вважаючи, що так і треба, погубив правдивого юдейського царя, обіцяного й провіщеного? Відправив його прямісінько до дервішів ордену Бекташі, в злидні та неволю?! Випливла напівзабута притча: султан поклав на голову Шабтая не тюрбан, а корону Єрусалима, це ми, дурні та темні, бачимо турецький тюрбан. Може, мудрий старець Давид Алеві насправді не стратив розум, засліплений на схилі віку тріумфальним блиском, а побачив месіанський знак на його чолі?!
Та й взагалі в цій історії надто багато збігів! Народитися 9 ава, походити від царя Давида, з дитинства володіти фантастичними обдаруваннями, бачити й чути все, що недоступне смертним. Залишатися незайманим до тридцяти семи літ, аби потім взяти шлюб з єдиною, призначеною йому жінкою сумнівної репутації. Натяк на це є в книзі Осії: Машіах, щоб спокутувати гріхи єврейської блудниці, повинен прийти на її ложе чистим, таким чином змивши нечистоти не лише з однієї занапащеної жінки, а й з цілого людства. А цей шлюб з Сарою хіба не здійснення пророцтв Осії?
У давніх рукописах, пригадав він, написано, що Машіах прийде непомітно, і багато хто не повірить йому!
Нехемія злякався цієї думки й поквапився позбутися її як мани.
Ні, ні, цього бути не може! Ні, ні, Шабтай не Машіах! Він розумний честолюбець, що з’явився саме тоді, коли на нього чекали! Чаклун, якому допомагали духи темряви, викликані заклинаннями з найспекотніших закутків пекла! Вдатний містик, що знає, за які ниточки смикати розгублених євреїв, щоб змусити їх повірити у своє високе призначення! Тому, подумав раббі Нехемія, Шабтай Цві чинив дивні речі — відзначав весняні свята восени, а осінні переносив на весну, скасував піст і жалобу 9 ава, говорив алегоріями, неясно, заплутуючи й без того складні речі.
Але тоді чому Давид Алеві визнав Шабтая?! Чи було це єдиною помилкою, маленькою брудною плямкою на білому крилі чи дід спеціально перевіряв онука?! Це завдавало Коенові нестерпного болю.
Навіть його син Мендель часом задавав питання про Шабтая Цві, і з обережних формулювань яких він здогадувався, що той не поспішає погоджуватися з різкими характеристиками батька. Серед багатих львівських євреїв — не слід забувати й про це — залишались таємні послідовники Шабтая, що приїхали здебільшого з Кракова та Варшави.
Їхнім лідером вважався краківський майстер по сріблу Лейба на прізвисько Хемдас Цві, що не раз зустрічався особисто з авантурником у Стамбулі й приїжджав до Львова проповідувати сабатіанство доволі часто.
Зупинявся він чомусь не у ґетто, а в християнській частині міста й звідти чинив капості. Напевно, Хемдас мав покровителя, бо за проживання поза єврейським кварталом його могли суворо покарати. Був ще якийсь скандаліст, Щуролов, що заробляв собі на прожиття винищенням щурів, низенький, шорсткий на язик фанатичний чоловічок, завжди готовий відбити напад. Справжнього імені його ніхто не знав, називали то Матіель, то Мойше, та й з паперами у нього було не все гаразд, вештався від міста до міста, наче якийсь циган.
Допомагала їм варшавська компанія перекупників, що нажила капітали на обдурених співплемінниках, які поквапно розпродали майно й відпливли до Палестини. Не привертаючи до себе уваги, вони не виказували прихильності до свого скинутого спокусника, але шукали спосіб відродити єресь, бентежачи тих, хто мав сумніви, при кожній зручній нагоді.
Коли Нехемія запалював свічку в дні пам’яті свого незабутнього діда, декілька його учнів полюбляли заводити мову, буцімто Давиду Алеві судилось дожити до приходу Машіаха й залишити сей світ цілком спокійним щодо майбутнього єврейського народу. Коен зазвичай мовчав, показуючи, що не бачить сенсу в тому, щоб витрачати силу на переконання затятих єретиків.
Не звертав він уваги й на розповсюдження поміж малограмотного люду каббалістичних амулетів, написи на яких зашифровували сакральне ім’я Шабтая Цві — Амірах, на кустарні шестикутні зірочки, які ще п’ятнадцять років тому траплялися рідко, а тут раптом увійшли в моду.
Раббі Нехемія обернувся. Поруч з ним молився шойхет Гіршель, рудий здоровило з отих, що у них сила в кулаках, зате розуму як кіт наплакав, від якого недавно втекла наречена. На товстому пальці Гіршеля красувалась каблучка з літерами, що позначають числа Шабтая Цві: 814-13-67. Гематрія у них була така сама, як і в слова «ахава» — любов, що привабило покинутого нареченого в надії знайти нову дівчину. Ці перстені продавались як амулети для закоханих. Раббі ще траплялись амулети з набором літер — дві «бейт» і два «алефи» підряд одна за одною. Алеф він розшифровував як «тав», а «бет» — як «шин», якщо перевести першу літеру в останню, а другу в передостанню, то виходить скорочене написання імені Шабтай. Він так підписувався: шин і тав, гачкувато, недбало…
Якщо забороняти, буде ще гірше. А не заборониш, підпільне сабатіанство потопить невчених євреїв у гнилих хвилях, міркував Нехемія Коен. Але що ж вибрати з отих двох лих, що однаково йому осоружні?
Душити сабатіанців чи почекати, поки весняний потік не винесе труп ворога до твоїх ніг?! Спалювати в залізній грубці єретичні молитовники, де надруковані три співи Шабтая й особлива молитва, яку читають лише тоді, коли приходить Машіах?! А в молитовниках, як і в усій літературі сабатіанців, ледь не на кожній сторінці сакральні імена, а тому їх не можна ні спалити, ні осквернити в будь-який інший спосіб, хіба що сховати якнайдалі від цікавих очей.
Раббі Нехемія Коен навіть не здогадувався, що почав мислити тими ж категоріями, що й патер Несвіцький, бич єретиків, противник всякого інакодумства. Тільки єзуїт боровся за єдність католиків, а рабину дуже хотілось досягти такої ж єдності юдеїв. Об’єднувало цих двох людей спільне обурення стосовно розкольників — таємниці минулого, від яких досі було боляче.
Нехемія Коен зі страхом пригадував, як йому в ніч з 5 на 6 вересня 1666 року довелось бігти до султана в тюрбані, тому що сторожа не пускала до покоїв чоловіка в єврейському головному уборі, нехарактерного для турків, через що Коена записали також у «хітаслемі». Тоді він не замислювався, що бігати в тюрбані єврею геть не пасує, що це викличе цілу купу непотрібних здогадів. А коли зрозумів, було вже надто пізно: справа зроблена.
Чутки про те, нібито Коен в Стамбулі публічно зрікся вітцівської віри, гасав містом, лаючи Шабтая, а заодно з ним рабинський юдаїзм та «Шулхан арух» Йосифа Каро, називаючи себе мусульманином, нікуди не ділись. Свідки тієї істерики були ще живі, й охоче розповідали всім бажаючим небилиці про Коена, а ті вже передавали їхні слова, витлумачуючи на свій штиб. Плітки, буцімно Коен таємно прийняв мусульманство, наслідуючи Шабтая Цві, зникали з обігу на якийсь час, аби потім з’явитись знову.
У патера Несвіцького теж виявилась власна таємниця, але не містична, а звичайна любовна: єзуїт давно і безнадійно кохав пані Сабіну…