— …А ви зачиняйте вікно, — мовила абатиса Домініка до сестри Беати, що прийшла жалітися на одну з вихованок, Терезу. Терезі тільки-но виповнилось тринадцять, вона, донька рабина Меєра, з’явилась у монастирі десятилітком, втративши під час Хмельниччини батьків, і досі здавалась зразковою Христовою нареченою. Дівчинка була сновидою і раз на місяць вночі, не усвідомлюючи, що чинить, вилазила через вікно на прогулянку. Під час такої мандрівки Тереза якось зачепилась краєм нічної сорочки за ринву, викувану у вигляді довгого змієвидного дракона з гострою лускою, й порвала її на шмаття. Голу й подряпану Терезу вранці знайшли сплячою на даху й заледве розбудили. Сон її виглядав на непритомність. Бідолаха не реагувала навіть на легке поколювання холодною голкою. А прокинувшись, Тереза не пам'ятала жодної хвилини з минулої ночі, і була дуже здивована, коли їй показали порвану сорочку й тицьнули пальцем на глибокі подряпини на тілі.
— Я нічого, нічого не пам’ятаю, — ледь чутно лебеділа Тереза, — лягла в ліжко як звичайно. Невже я блукала по даху?
— То все підступи диявола, — підібгавши гу би, сказала абатиса.
Сестра Беата, скорботна черниця, кивнула.
— Диявол заліз в твою чисту душу, змусив відчинити вікно, перелізти через високе підвіконня і вештатися в непристойному вигляді по даху, чинячи, можливо, негідні речі. Бачите, яка вона подряпана? Се — сліди диявольських пазурів…
Беата тихо додала:
— Може, диявольський голос звабив її видіннями минулого? Ти не чула голосу, що кликав тебе на дах?
— Ні, — сказало дівча, зіщулившись, — мене ніхто не кликав.
Абатиса погладила Терезу по голові, відійшла в куток й щось шепнула на вушко Беаті, яка стежила за дівчинкою.
Тільки-но абатиса вийшла з келії, сестра Беата наблизилась до Терези, схилилась над узголів’ям жорсткої постелі, зазирнула у великі, чорні й злякані очі монастирської вихованки.
— Терезо, дитино моя, — мовила сестра, — підійми, будь ласка, ноги.
У очах Терези застигло німе питання.
— Навіщо? — ледь чутно прошепотіла дівчинка.
— Мушу оглянути тебе, чи не не вчинив отой злий дух ґвалту, — відказала Беата.
Не чекаючи, поки Тереза її зрозуміє, сестра Беата з властивою їй акушерською методичністю (в миру вона була гарною повитухою) відкинула з її ніг сіру ряднину, підняла поділ виданої дівчинці нової сорочки й запхала туди руку.
— Virgo, — з виразною втіхою мовила сестра Беата, а нещасна Тереза, повернувши важку від сорому голову, побачила, що абатиса стоїть поряд.
— Диявол винахідливий, — повчальним тоном промовила абатиса, — але ми його спробуємо перехитрувати. Заґратуйте вікно й приставте до Терези на ніч надійну доглядальницю. Якщо вона помітить щось незвичне, то зможе нам розповісти. Кого порадите? Може, Урсулу?
— Урсули не треба, вона теж єврейської крові, — чемно відказала сестра Беата, — й може приховати переступ Терези, вважаючи, що захищає свою одноплемінницю. У них добре розвинуте почуття спорідненості, а обидві дівчинки крім того ж з одного міста, і, можливо, родички…
— Тоді Маґдалену, вона старша й відповідальніша, — сказала абатиса Домініка. — Вона чистокровна полька.
Довготерпелива Тереза втупилась у білу монастирську стіну, їй було боляче й образливо, як лише може бути боляче й образливо підлітку, несправедливо звинуваченому в ганебних речах. Жодних зносин із силами темряви у неї, доньки рабина, не було, пекельних голосів вона ніколи не чула, а якби й чула, то навряд чи поділилась би цим з абатисою.
Думка, що відтепер вона, перебуваючи під підозрою, ночуватиме в найхолоднішій та найвіддаленішій келії, із заґратованим вікном, та ще під наглядом в’їдливої Маґдалени, доводила дівчинку до відчаю. Та й засинати, коли поряд ніхто не хропе (а Маґдалена хропіла знаменито), значно приємніше…
Потрапивши до монастиря вже немаленькою, Тереза твердо засвоїла три речі. По-перше: вона єврейка Сара. По-друге: кожного вечора, лягаючи спати, Сара після католицьких молитв прочитає незмінну «Шма Ісраель». Це вона обіцяла батькові в останні миті його життя, перед тим, як оскаженілі козаки розрубають раббі Меєра навпіл, а вона, тоненька й спритна, встигне сховатися в нішу за шафою. По-третє: у неї в Амстердамі є дядько Шмуель Примо, єдиний, хто вижив з усієї родини, і у важку хвилину Сара може звернутися до нього.
Але зараз покарана Тереза плакала. Її залишили без обіду — але ж хіба вона насправді літала за спонукою нечистої сили? Якою б поганою не була скупа юшка і черствий житній хліб, що їх давали у трапезній, але лежати цілий день з порожнім шлунком зле. Нудьгуючи, дівча почало перебирати мізерні крихти спогадів.
Ось вона знімає з теплої хали, булки з витих кіс, щойно спеченої мамою, серветку, й потай, не чекаючи поки отець промовить благословення, відриває одну косичку, м'яку, запихає до рота, забувши вмочити в сіль. Запам’ятай, Capo, чує вона батьків голос, лише величезні змії ковтають їжу, не розібравшись, чи можна її їсти, і лише ґої не благословляють її. Потім вона повторювала вслід за батьком слова, які зараз здаються послушниці Терезі неймовірно далекими: Baruh ata Adonai… Meleh haolam… А сестри благословляють свої сніданки, обіди та вечері латиною. Слова начебто схожі, але не те, не те!
Думка Терези повертається до суворої абатиси. Вона мене не за ходіння вночі покарала, а за розірвану сорочку, думає дівчинка. Якби я звалилась з даху й переламала собі кістки, то абатиса сердилася б не так, як за порвану сорочку з сировиці!
Тереза зістрибнула з постелі, пританцьовуючи по холодній підлозі босими ногами, й підняла край жорсткого матраца. Вийнявши уламок венеційського люстра, темного через те, що по ньому розлилась ртуть, але все ще здатного показувати обличчя, Тереза почала дивитись у нього, кокетливо мружачись, корчити міни, щохвилі прислухаючись до звуку кроків. Від матері вона успадкувала великі карі очі, чорне гладеньке волосся і приємну смаглявість. Над верхньою губою в Терези росла невелика родимка.
Вечорами, сидячи за візерунчастим вікном турецького кварталу, знудьгований Леві знічев'я став записувати на папері думки, котрі не давали йому спокою. То був, звісно, не дамський діаріуш, який вела у Львові чи не кожна панянка, а записи поважні й пам’ятні, здебільшого, спогади.
Про себе Леві намагався не згадувати: тут він грав зарані вигадану роль Османа Седе, розмовляв, наче турок, вдягався і їв по-турецьки, молився вкупі зі своїми так званими співвітчизниками. Боявся зайве згадати своє правдиве, єврейське ім’я — Леві Михаель Цві. Аби не викликати підозри в господаря дому, Леві навіть ці записи провадив турецькою, арабськими літерами, щоби в нікого не виникло сумнівів, що Леві — турок. Не дивно, що головне місце в цих записах Леві відвів Шабтаю.
Кожного разу, коли Леві замислювався над своєю місією, про те, як ведеться зараз його названому братові, він намагався відшукати початок цієї нелегкої заплутаної історії.
— Не може бути, я ніколи не повірю в таке, аби Шабтай раптом стратив розум! — бурмотів Леві, залишившись сам коло вікна. — У кожної справи мусить бути першопричина, те, що підштовхнуло її, привело, переконало…
І, взявши аркуш, Леві написав:
«Відтоді, як домашній навчитель Біньямін Іцхак д’Альба, ризикнув дати десятирічному Шабтаю уроки Каббали, він не міг не думати про те, як за давніми пророцтвами вирахувати час пришестя Машіаха. Почувши від Елі, свого брата, нібито з літер, з яких укладені загадкові творіння великих рабинів минулого, можна скласти місце й дату його об’явлення у світі, Шабтай поринув у розрахунки. Ясна річ, спершу в нього нічого не виходило.
Мені здавалось, що Шабтай марнує час, шукаючи ключ до розшифрування певних прихованих кодів, схованих в каббалістичних трактатах, що ці чування — пуста забава, яка не обіцяє жодних відкриттів.
Чим старшим ставав Шабтай, тим завзятіше він поринав у вивчення Каббали, пристрасно впивався очима в нові книги, які привозив отець зі Стамбула. Цілі ночі Шабтай крав у сну й перебирав безкінечні варіанти комбінацій літер, водячи паличкою по рядках сувоїв. Ці набори літер він переводив у цифри, шукаючи для них особливе, вигадане ним самим тлумачення.
Однак, як Шабтай не мудрував, віднайти щось дійсно цікаве йому не вдавалось. Аж до тієї хвилі, коли його наставник д’Альба, тремтячи від щастя, приніс почитати на одну ніч рідкісний каббалістичний трактат, написаний єменським рабином. Ані ім’я його, ані назва нічого тоді мені не мовили. Але Шабтай — як зараз пригадую — буквально затрепетав, що йому, хлопчаку, дозволять його прочитати. Він хвилювався, наче наречений, що готується вперше провести ніч з коханою. Так… Каббала — це те, що Шабті любив понад усе. Вона стала його пристрастю, манією, долею, котра визначила усе, що трапилось далі. Він жив лише містикою.
Усеньку ніч, від першої аж до останньої хвилини, коли за рукописом прийшли, Шабтай читав, не відриваючись. Якщо йому потрібно було щось записати, то Шабтай робив помітки, не відводячи очей. Він насолоджувався кожною миттю читання, знаючи, що, напевно, ніколи більш не побачить цього трактату. Другого примірника немає на світі. На ранок безцінний рукопис мав бути повернутий власнику — стамбульському книгареві, який під велику заставу перевозив його з провінції столичному покупцеві. А той категорично не бажав її нікому показувати, така умова угоди: щоб жодна жива душа не сміла торкнутися. І книгар порушив слово виключно задля юного ґенія Шабтая, висловивши таким чином величезну повагу до нього. Досі незрозуміло, навіщо він це зробив. Сподіваюсь, книгар не думав, що його вчинок матиме такі жахливі наслідки.
Уранці, як тільки трактат забрали, Шабтай миттю заснув і проспав майже увесь день. А потім зачинився у тій самій кімнаті, де читав рукопис, сказавши, що в нього виникла одна ідея, попросив його не турбувати.
Довго, дуже довго сидів Шабтай над розрахунками, думав, страждав, винаходив, але наступного ранку вийшов звідтіля.
— Розкриття ери звільнення почнеться в 5408 році! — крикнув він. — Має трапитися щось катастрофічне, муки вигнання сягнуть крайньої межі, і Машіах відкриється світові!
Мушу сказати, я в це не повірив. Точніше, не зовсім повірив, бо Шабтай явно перевтомився. Він нічого не їв, виглядав наче похований живцем, якого вчасно витягли з гробівця: блідий, з запалим лицем, хворими очима, прикритими обважнілими повіками.
Промовчав, бо бачив, що сперечатися з Шабтаєм не можна, мав надію, що се минеться, забудеться, закриється новими враженнями, і мій брат не рватиме собі душу через математичні розрахунки настання ери звільнення.
5408 — або 1648 рік за християнським календарем — не обіцяв євреям жодного лиха. Принаймні, становище османських підданих Закону Мойсеєвого анітрохи не змінилось, і очікувати начебто не було чого.
Одного чудового дня Шабтай прибіг до мене в кімнату й попередив, що сьогодні в синагозі «Португалія» після мінхи (полудневої молитви) буде невелика дискусія з каббалістичних питань.
— Якщо хочеш — приходь, а то вже набридли ці уроки в кабінеті, — мовив він.