— А з ким ти хочеш посперечатись? — поцікавився я в Шабтая.
— З раббі Йосифом Ескапа і Соломоном Альґазі.
— Ну, ти їх одразу не поб'єш, це навіть котові зрозуміло. Зазирну ближче до вечора, в мене сьогодні чимало справ назбиралось, — пообіцяв я, — і то, якщо час знайду.
До «Португалії» (синагогу називали так тому, що у ній збирались вихідці з Португалії) я прийшов, коли диспут був уже в самому розпалі. Вільного місця ніде не залишилось, і я примостився в дальньому кутку. Звідти мені було погано чути, зате я добре бачив розпаленого Шабті, який водив руків’ям указки по розгорнутому сувої і щось завзято вигукував.
Якби я зумів залізти на люстру, то, напевно, зміг би все побачити, але з дитинства я лазив кепсько, та й люстра висіла на тоненькому шнурі.
Та все ж картина, що постала перед моїми короткозорими очима, вражала.
На бімі височів мій брат Шабтай, а довкола нього півколом стояло біля двох десятків євреїв, увесь квіт Ізміру, загорнуті в довгі білі талеси і з незнятими після мінхи чорними коробочками тфіллін рош. Вони відчайдушно жестикулювали, заперечували і навіть погрожували Шабтаю, але, нагадую, зі свого далекого кутка я не чув усіх слів, а пробитись ближче не вдавалось.
Найголосніше лунала фраза «од меат ха-геула» — звільнення близько, Шабтай повторював її з маніакальною впертістю. Він також згадував цифру 5408, яка, як він вважав, є датою початку розкриття вже народженого Машіаха. Мова Шабтая, утім, не потопала в морі заперечень. Серйозно з ним полемізував лише раббі Соломон Альґазі, а раббі Йосиф Ескапа більше простягав до нього руки й бурмотів собі в бороду, аніж намагався заперечити.
Чим далі, тим гарячіше розпалювалась суперечка і тим сильніші арґументи віднаходив раббі Соломон Альґазі. Він навіть погрожував Шабтаю херемом — відлученням від громади, якщо той продовжуватиме наполягати на своїх хибних думках. Або мені це причулося? Стояв такий ґвалт, що навіть вигуки «шекет, шекет!» не могли нікого вгамувати. Поважні євреї у гніві щипали кінчики борід, краї молитовних покривал здіймались, наче крила… Цілковитий Содом! У натовпі я навіть не помітив молодшого брата Елі, який тихенько прокрався у синагогу послухати Шабті, й про те, що він також сидів у «Португалії» довідався вже після суперечки. Вдома я застав Елі, що сидів на підлозі, наче в жалобі, й перелякався. Елі плакав, обхопивши ноги руками, розгойдувався й скавулів, наче вовченя.
— Що трапилось. Елі? Чого ти виєш?
— Шабті схибнувся, — відповів він, дивлячись на килим і не наважуючись підняти очі. — Він оголосив себе Машіахом…
— Що за маячня, — мовив я, — подумаєш, посперечались про час його пришестя. Ти щось наплутав, Елі. Такого бути не може!
— Може, — сказав Елі. — Ще тиждень тому до мене постукав Авнер. Ти знаєш його, це син ювеліра, учень Шабтая. І каже, що Шабтай провадив з ним дуже дивні розмови. Про Машіаха, ніби ним може виявитися кожен єврейський хлопчик з роду Давидового, який народився у вирахуваний ним проміжок. І можливо, навіть він, Шабтай Цві, є Машіахом…
А тепер він привселюдно оголосив про це в синагозі! При всіх рабинах! Чим ти поясниш вчинок Шабтая, як не божевіллям?
— Напевно, ми його не так зрозуміли, — висловив я здогад, поміркувавши. — Шабті живе у світі Каббали, навіть розумнику раббі Соломону Альґазі часом важко наздогнати його думку в польоті. Напевно, він мав на увазі щось інше…
— Дай Б-же, — шепнув до мене Елі, підводячись з килима, — щоб я помилився, і Шабті не з’їхав з глузду. Він прийшов, — додав брат ще тихіше, — не питай ні про що. Вранці! Дай йому виспатися, а вже тоді на свіжу голову…
Але вранці мені так і не вдалось побачити Шабтая. У англійський торговельний дім привезли нову партію товарів, батько покликав нас до крамниці, де я з Елі промарудились кілька днів підряд, як прокляті.
Шабті мовчав. Ми не стали його ні про що розпитувати.
Через тиждень до Ізміру приїхав батьків знайомий, якийсь Єремія Вайзель, купець з Польщі, теж великий любитель каббалістичних студій та колекціонер старовинних рукописів. Я його майже не знав, бачив, либонь, кілька разів у дитинстві, коли Єремія привозив свого сина, хирлявого блідого хлопчика, і не уявляв, що розмова з ним запам’ятається мені надовго.
Єремія з батьком сиділи на терасі, у внутрішньому дворику, пили міцнющу стамбульську каву з густими вершками та корицею, лускали підсмажений мигдаль і фісташки. Єремія привіз страшні вісті, в які дуже не хотілось вірити. Що загони Зиновія Хмельницького спустошили багато польських міст, де гинуть тисячі євреїв.
Неможливо описати мук, що вони терплять перед смертю, казав Єремія, звірства Ашура у порівнянні з ними — іграшки… Щасливі ті, кого лишень розрубали мечем і втоптали кінськими копитами в землю, чи всього-на-всього посадили на палю. Убиті мудреці Каббали, розграбовані синагоги, плитами з цвинтарів мостять шляхи…
— Елі, йди звідси, не пхайся до дорослих розмов, — зауважив батько, побачивши, що брат підслуховує. — Йди, йди, нема чого… І Леві поклич.
— Польського єврейства — скажу вам правду — практично не існує. Воно знищено майже повністю. Містечка стерті з лиця землі й спалені, а тих, кому пощастило врятуватись, вкрай мало, й вони переховуються в лісах, риють нори, наче дикі звірі, а малюків, що не загинули, віддали на виховання до кляшторів, — розповідав купець. — Жодної надії, що колись общини Польщі відродяться, немає, хіба що у Львові, де євреї зуміли відсидітися за стінами замку й відкупитись від Хмельницького. Правда, його загони спалили передмістя, бідноту, що не змогла зібрати достатню кількість золота.
— Прошу, ти ж знаєш, нам і так живеться тяжко, не розповідай тут про це, — попросив батько Єремію Вайзеля, — а то мій син Шабтай передбачив на 5408 рік велике лихо. Мало що про нас подумають у місті, не треба…»
Леві відклав перо набік. Доста на сьогодні, подумав він, вдивляючись у темне віконце. Лише у нього на весь турецький квартал горіла свічка, створюючи Осману Седе — тобто Леві — репутацію пристрасного читальника.
Леві не став довго міркувати. Крамничку його було відчинено в найкращому місці турецького кварталу. Розмістилась вона так, що кожен, хто вертався з ринку, конче мусив пройти повз колишню ювелірну майстерню, господар якої незадовго перед тим виїхав до Відня, й опинявся, навіть не бажаючи цього, біля яскравої вивіски «Осман Седе, книгар зі Стамбула. Чародійні рукописи. Старовинні речі».
Стосовно чарів Леві, звісно, переборщив, але позаяк львівські обивателі тягнуться до чорнокнижжя, чому б не спокусити їх зачарованими сувоями? Врешті-решт, правильне використання каббалістичних премудрощів здатне чинити дива. Тому він велів продублювати вивіску польською, розраховуючи, що відвідувачами «стамбульського книгаря» стануть не лише турки. Та й раббі Нехемія Коен навряд чи читає арабський шрифт, дивись, та й пройде повз крамницю, і весь план полетить шкереберть…
Розмістивши товар, Леві зняв з дверей великий замок, поставив на підлогу біля вікна дві китайські вази з вищереними драконами, що літають в небесах, аби привабити шанувальників східної розкоші, а на підвіконня виклав старий, почорнілий від часу фоліант, що мав свідчити про надійність його торговельного починку. Бо ж коли книгар не боїться викласти перед очі перехожим найкоштовніші речі, се значить, що грошей у нього вдосталь. Прискіпливо оглянувши крамницю, Леві вийшов на вулицю перевірити, як виглядають збоку його вивіска та вікно, і, переконавшись, що все в нього незгірше, як у інших, почав торгувати.
Пані Сабіна, в чиїх жилах текла кров польської династії П’ястів, уже давно й безнадійно нудилась. Усі розваги, що мали на меті відволікти її від власного нещастя, встигли набриднути.
Ні гойдання на небезпечних гойдалках, ні полювання з песиками на борсуків, ні прогулянки incognito міськими околицями не в змозі були її розважити.
— Маріцо! — гукнула Сабіна.
— Йду вже! — відізвався дзвінкий дівочий голос, і до покою зайшла молода служниця, наполовину волошка, наполовину русинка, що її взяла пані Сабіна з маєтку Бистриці. Чорнява, смаглява й лукава, ґраційна, наче сарна, з гарними розумними очима, Маріца цілком могла б зійти за молодшу сестру Сабіни. Господиня й служниця були навдивовижу схожі — обидві невисокі, з довгим чорним волоссям, з тоненькими «грецькими» носиками й маленькими ляльковими ніжками. Тільки на Сабіні була чудова шовкова сукня, «вранішня», ніжного кремового відтінку, а Маріца носила простенькі сукенки з білим фартушком, і замість золотого медальйона в неї на шиї висів хрестик, вирізаний з бука.
— Куди сьогодні підемо? — спитала Маріцу її меланхолійна господиня.
— Пані, мені вчора сказали, що в турецькому кварталі з’явилась нова крамниця. Там продають чарівні манускрипти!
Пані Сабіна скривилась.
— Нащо вони мені? Ти ж бо знаєш, що я не люблю ворожок, індійських факірів і персів-черевомовців…
— Тоді відпустіть мене, пані, — похнюпилась Маріца, — на хвильку, піду подивлюся. Кажуть, начебто той турок відчитує долю…
— Е ні, — зітхнула пані, — поїдеш зі мною.
— Зволите приготувати повіз?
— Зволю. І зніми фартух, нехай думають, ніби ти — моя компаньйонка, вбога родичка.
— Слухаю, пані.
Через півгодини до щойно відчиненої крамниці Леві під’їхала карета, з якої вийшла розкішна дама в супроводі Маріци, що вдавала з себе згідно примхи Сабіни, яка полюбляла жарти, перевдяганки й розиграші, її компаньйонку.
Вона озирнулась на всі боки, ніби вишукувала когось, хто міг їх звинуватити у відвіданні турецького кварталу, й, не побачивши, сміливо ступила до «Османа Седе, книгаря зі Стамбула».
Леві, що вже встиг скласти собі уявлення про вавилонське змішання народів, вір та мов, що панували у Львові, зовсім не здивувався з появи пані Сабіни. За цей час до нього встигли зайти відвідувачі — греки, двоє вірменських купців, що просили амулети для приваблення грошей, французька модистка й четверо караїмів. Усі вони звертались до власника крамниці такими дивними мовами, що Леві, якби не народився в Туреччині в єврейській родині і не встиг повештатися по Європі та Азії, навряд чи їх зрозумів би. Але тут він відповідав грекам грекою, вірменам вірменською, а для француженки підібрав спотворену латину, яка з додатком ніжних закінчень нагадала їй рідну мову, караїмам — єврейською. Звичайно, що до пані Леві сказав «дзінь добри» й назвав її ясновельможною.