— Мені потрібна річ, яка б змогла зробити мене щасливою, — сказала Сабіна. — Я чула, що у вас є магічні манускрипти, котрі відкривають великі таємниці віднайдення гармонії…
Леві здивувався так, що з нього почала сповзати міцно приклеєна маска турка Османа, але отямився і запропонував пані кілька раритетів з алхіміко-розенкрейцерівської серії, що передбачливо тримав для допитливих поляків.
— Ось, чи не бажаєте анонімний твір «Вогонь саламандри», — розкланявся він, — вельми помічний при життєвій… — і, побачивши нещасну посмішку на блідих устах Сабіни, додав, — від меланхолії. Дуже рідкісна рукописна книга зі срібними застібками. Не можу навіть сказати, чи ще десь така є. Придбавши її, ви дізнаєтесь, чому саламандра, катована вогнем, ніколи не згоряє остаточно й відроджується заново. Є і рецепти…
— Як приготувати саламандру? — усміхнулась пані Сабіна.
— Ні, — сказав Леві, — в ній написано, як самому уподібнитися до саламандри.
Що за маячня! Я десятки разів смажив саламандр на вогні з голоду, і жодна з них не воскресла з попелу, подумав він про себе, але якщо пані в це вірить, то нехай.
Вони ще довго обговорювали різні містичні трактати, і Сабіна відчула, що їй зовсім не хочеться йти з крамниці Леві. Пані навмисне розпитувала його про все, що бачила на полицях, але через годину зібралась з духом й купила «Вогонь саламандри», виклавши на прилавок жменю злотих.
— Що за красуня! — зітхнув Леві, коли пані Сабіна сіла до карети. — Якби вона народилась в Стамбулі, то стала б улюбленою дружиною султана. Утім, і у Львові в неї, либонь, відбою нема від залицяльників.
Проте Леві очікував на візити не лише польської аристократії, але й раббі Нехемії Коена. А той не квапився завертати до турецького кварталу.
Тим часом до крамниці зайшов Фатих Кепе, щоб запросити нового букініста до батька, Селіма Кепе, на філіжанку кави.
— З радістю, — сказав Леві.
І замислився. Що могло трапитись в родині раббі Нехемії, якщо той відмовився від щоденної прогулянки східними куточками Львова? Зазвичай після вранішньої молитви, яку проводив у синагозі Нахмановичів, Нехемія Коен згортав талес, вкладав його разом з тфіллін в особливий оксамитовий мішечок, розшитий золотими нитками, прикрашений пухнастими китицями, і вирушав на прогулянку. Проминувши єврейські вулиці, де все було для нього знайоме, раббі, пройшовши крізь Татарську браму, завертав на Сарацинську, що її серед обивателів називали Поганською — або просто Поганкою, в той самий турецький квартал, де замешкав Леві. У невеличких крамничках, напханих всіляким мотлохом, раббі Нехемії щастило віднаходити єврейські манускрипти, світильники, амулети та інші старожитності, значення яких продавці не розуміли. Щонайрідкісніший рукопис з Каббали міг продаватися турком чи татарином за мізерію й лежати в одній купі з різним містичним мотлохом — сонниками, ворожільними таблицями, алхімічними байками, талісманами для породіль та колодою карт для гри в «тарок».
Аби не проґавити ймовірний скарб, раббі Нехемія Коен, пристрасний колекціонер, чия збірка єврейських книг вважалась найкращою в Галичині, наважувався покидати межі ґетто і йшов Поганкою. В оточенні іновірців він, звісно, чувся не так впевнено, як у себе на Староєврейській, але турки й татари, мешканці Сарацинської, відчували потаємний страх перед єврейським мудрецем. Вони приписували поважному раббі вміння творити дива, перетворювати людей на мишей і жаб, літати по Львову вночі (Селім, батько Фатиха Кепе, присягався у кав’ярні, ніби якось бачив постать Нехемії, що повисла в повітрі над дахами), а тому не наважувались обдурити чи обрахувати.
До того ж, після повернення Нехемії зі Стамбула, львів’яни стали вважати його ледь не праведником, який не побоявся задля істини прикинутися турком, проникнути в покої султана і розкрити правдиву суть ізмірського авантурника. Зробивши те, чого так і не вдалося домогтися його дідові, раббі Давидові Алеві, що також розмовляв з Шабтаєм Цві, Нехемія Коен купався у хвилях слави. Ореол людини, що викрила самого Шабтая Цві, завжди супроводжував Коена. Його ім’я із захватом вимовляли не лише в межах єврейського кварталу…
Не було такого дня, аби Нехемія Коен не ходив на Поганку. А якщо таке й траплялось, тоді усі розуміли, що він або нездужає, або трапилось щось направду незвичайне. Турецькі крамарі зітхали — і чекали повернення Коена, святого чоловіка, у якого було стільки проблем…
Того дня, поки Леві марно чекав на появу раббі, майже до темряви не вішаючи замок на двері крамниці, Нехемія Коен вийшов з синагоги Нахмановичів і вирушив, ні, не на Погансько-Сарацинську вулицю, а до зовсім іншого місця, в костел єзуїтів. Де пробув майже до вечора, мало не спізнившись на читання «Маарів».
Які справи могли бути у благочестивого юдея, знавця Каббали з отим клятим «Орденом Ісуса»? Що пов'язувало Нехемію з патером Несвіцьким, якого навіть вельми екзальтовані католички вважали виродком? Зараз довідаєтесь. Кілька років тому, в 1663-му, львівські єзуїти домоглися того, на що так давно чекали, і про що довелось просити їхнього покровителя, графа Липіцького — єврейського погрому. Погром вийшов, на думку єзуїтів, невдалий, тому цю історію швиденько довелося зам’яти. Проте граф зачаїв на громаду, пограбування якої не принесло йому очікуваних грошей, страшну образу. Він обклав євреїв величезними податками, судив неправедно, вимагав хабарів, чинив таку сваволю, що чимало заможних купців поквапились залишити Львів. Ґетто убожіло на очах. Жадібний граф буквально висмоктував з євреїв гроші, як вурдалак кров, і чим довше це тривало, тим важче жилося на Староєврейській вулиці.
У синагозі без перерви підносились молитви, більше схожі на ляменти, де усі євреї — чоловіки, жінки, діти, у спільному пориві, не шкодуючи горлянок, вигукували покаянні рядки. За які гріхи Ти покарав нас, Господи, — голосили вони, — тим, що послав графа Липіцького?! Невже ти не накажеш польському королю відібрати у графа ключі від міста? Бо він замордує нас до смерті…
Одного разу молодий Нехемія Коен, стоячи в тіні свого великого діда, Давида Алеві, почув розмову двох купців, що приїхали з Едирне.
Вони згадали ім’я якогось Шабтая Цві, уродженця Ізміру, що мав неймовірну владу над євреями Осяйної Порти і навіть — страшно вимовити — однодумці мали його за Машіаха. Купці запевняли, начебто Шабтай — великий каббаліст і може виконати будь-яке бажання. Хочеш гору золота — будь ласка, хочеш стати великим візиром — попроси Шабтая, той виконає.
Нехемія насторожився. Що-що, а Каббалу не можна плутати з домашньою магією, використовуючи власні сили для вирішення мирських завдань. Навіть його дід, що бідував у молодості, волів голодувати, аніж промовляти заклинання, завдяки яким порожній стіл міг наповнитися вишуканими — і кошерними — стравами. Злидар, який жив на мізерну платню меламеда, зібрану такими ж нещасними батьками його учнів, Давид Алеві жодного разу не скористався з такого ганебного способу наситити шлунок. І онука навчав цьому.
Тому Нехемія з пересторогою поставився до пропозиції купців передати Шабтаю Цві лист від євреїв Львова, де вони просили змістити ненависного графа Липіцького й віддати керівництво містом в руки кожного, хто був би терпимим до іновірців. Але листа львівські євреї все ж написали, навіть вклали у нього три стеблини, вирвані з превеликою обережністю під вікном графського особняка, в невеликому рукотворному парку a l'anglaise, пильнованому лютими псами.
Уже тоді Нехемія передчував, що наслідки листа виявляться ще жахливішими, ніж знущання Липіцького, приятеля єзуїтів. Але лист потрапив до рук Шабтая Цві, він почаклував над травинками, прошепотів якісь незрозумілі замовляння, і в той же день граф Липіцький вмер наглою смертю. Його поховали, а плітки, що кружляли довкола його протистояння з євреями, встигли долетіти до вух єзуїтів, що більше, ніж інші, журились через втрату спільника. І оті три нещасні стеблинки, що впоминались усіма, хто навіть не був присутній при написанні листа Шабтаю Цві, стали вагомим доказом, що євреї занапастили графа чаклунськими замовляннями, взятими з таємничих «чорних книг».
Усі ознаки чорних ритуалів мають місце: травинки з парку, де ходив небіжчик, єврейські прокляття, наслані на графа в синагозі, врешті, лист з проханням до могутнього чаклуна допомогти душі Липіцького розлучитися з тілом. Тим паче, що останнім часом граф виглядав кепсько, і хтось сказав, що, можливо, йому пороблено…
Над євреями Львова нависло звинувачення набагато тяжче, аніж протермінування платежів. Відьмацтво! Чорна магія! Чарівні манускрипти, одне слово яких здатне вбити одним махом!
Ідея звинуватити раббі Нехемію Коена в проведенні жахливого обряду, що вбив графа, належала патеру Несвіцькому, єзуїтові, чоловіку жовчному, впертому, і до того ж запеклому антисемітові. Його давно бісило, що євреї Львова користувались згідно королівського указу (привілею) особливими правами.
Їх не можна охрестити силоміць, бо привілей дозволяв їм триматися батьківської віри. Звичайно, якщо хто-небудь з євреїв добровільно забажає перейти в християнство, щодо цього в привілеї нічого не було написано, але такі випадки траплялись зазвичай вкрай рідко. За все своє життя єзуїт Несвіцький лише один раз хрестив юдея, та й то номінального, хлопчика-знайду, що виріс серед поляків, не знаючи ні рідної мови, ні релігії. Сподіватися, що до одного хрещеного єврея невдовзі додасться ще один, для такого славетного сіяча віри, як єзуїт Несвіцький, було справжнім приниженням.
Крім того з Риму приходили тривожні листи. Над патером, що даремно витрачав свою місіонерську снагу, жорстоко насміхались приятелі по єзуїтській колегії, а начальство вимагало навертати євреїв. Несвіцький страждав. Коли він попросив у кардинала дозвіл вирушити в Азію проповідувати туркам, кардинал засміявся і сказав: навіщо вам їхати так далеко? У Львові живе чимало євреїв, візьміться за них. Та й турки у вас також є…
Але як зайнятися хрещенням тих, хто зовсім не бажає цього?
І Несвіцький — на те він єзуїт, щоб не розгублюватися — придумав. Єзуїти ініціюють довгий судовий розгляд по справі про смерть графа Липіцького, змусять відповідати Нехемію Коена, щоб той свідчив проти інших євреїв, а тоді, коли становище видасться вкрай скрутним, і раббі почне благати про пощаду, Несвіцький запропонує йому таємну домовленість. Нехемія Коен повинен буде віддати свого улюбленого сина Менделя, чемного розумника… на виховання в «Орден Ісуса». Відразу по тому, як юний Мендель Коен одягне на шию латинський хрест, його батько отримає свободу, а з євреїв міста знімуть «за недоказаністю» звинувачення в чорнокнижництві.
Також родині Коенів виплатять з міської скарбниці всі судові витрати і компенсацію за час, проведений у в’язничних підвалах.
Золота голова Менделя Коена знадобиться єзуїтам: хто, як не він, що увібрав з раннього дитинства дух витонченої казуїстики, чудовий коментатор, зможе піднести католицьку церкву, надати їй блиску вченості і влити свіжу єврейську кров до затхлого болота схоластичних побудов? Рим потребує єврейського розуму — аналітичного, підступного, строгого. Отримавши сина Коена, патер Несвіцький швидко посунеться по орденській драбині, відновить колишню славу — хто знає, можливо, стане кардиналом?
Крім того, ставши батьком вихреста, раббі Нехемія втратить свій вплив. Одновірці почнуть його зневажати, ймовірно, навіть виженуть із громади, якими б чудовими не були решта синів та дочок Коена…
А без свого глави львівські євреї повернуться до колишніх суперечок та хаосу. Адже Коен загасив ворожнечу меж вихідцями з Кракова та іншими євреями, що прибули до міста з різних куточків Речі Посполитої. Піде Коен — євреї знову почубляться, а отже, з ними легше буде впоратися…
Непокоїло патера Несвіцького лише те, що раббі Нехемія вважався вельми стійким чоловіком. Зламати таке тверде дерево складно. Навряд чи раббі погодиться віддати Менделя єзуїтам, міркував патер. Радше він прийме мученицьку смерть на кострищі і прославиться на віки як праведник, оббріханий неприятелями, заразом схиливши до цього усю родину, аніж вирішить порятуватися, зрадивши сина. Але хто вгадає, як поведе себе мужній Нехемія перед кощавим бабиськом, що прийде не лише особисто до нього, а й до всієї громади?
Щоби вияснити, чого слід очікувати від Нехемії, патер Несвіцький послав служку до єврейського ґетто, в дім раббі Коена, велівши передати тому запрошення «побесідувати» в єзуїтській колегії. Служка, що страшенно боявся юдейських чарів, зі страхом постукав у дім Коенів.
Йому відчинила ребецен Малка, дружина Нехемії, здивувавшись, що раббі питає єзуїт. Того ранку вона пекла булочки з січеними горіхами, присипані зверху цинамоном, і по всьому будинку Коенів струменіли пахощі гарячого тіста.
Служка, якого патер Несвіцький тримав надголодь, ковтав слинку, вдихаючи неземні запахи порошку цинамону й підсмаженого з цукром мигдалю, чекав на Нехемію. Голод катував бідного хлопця, але попросити, — а тим більше взяти пиріжок у Малки Коен він не наважувався.
Йому розповідали, ніби єврейські страви шкодять християнам, що ними можна струїтися, а деякі особливо злісні єврейські господині навмисне печуть ґойські пиріжки з цвяхами, мишачими хвостиками і труткою для пригощання іновірців.
Однак Малка Коен була жінкою доброю, а тому запхала худющому служці цілий пакунок свіжоспечених булочок, які він хутко з’їв, проводжаючи раббі Нехемію за стіни єврейського кварталу. Той чудово розумів, навіщо знадобився єзуїту Несвіцькому, і по дорозі до колегії обмірковував різні способи захисту.
— Звинувачення в чаклунстві, — сказав раббі Нехемія, — за логікою речей слід адресувати не мені, а лжемесії, єретику та віровідступнику Шабтаю Цві, точніше, Азізу Мухаммеду Ефенді Капиджі-баші, правовірному мусульманину-шиїту, що мешкає в Куру Чешме, передмісті Стамбула (якщо він, звичайно, не встиг переїхати). Бо саме цей здрайця прошепотів певне заклинання, від якого вмер бідолашний граф Липіцький. Але я навіть не смію заявити, якими методами цей новоявлений Азіз Мухаммед доконав графа. Він давно не дотримується правил юдейства, водиться з дервішами… Чого вони навчили його — сам не знаю. Логічніше було б звернутися до турків — вони розкажуть вам чимало цікавого з життя цього пролази та його чотирьох дружин, яких подарував йому султан в день навернення.
— Годі заговорювати мені зуби, раббі, — заперечив Несвіцький, — листа Шабтаю написали львівські євреї і траву рвали також вони…
— Але я відмовляв їх від сього кроку! — вигукнув Коен. — Моя віра несумісна з магічними ритуалами, і я завжди запевняв, що Шабтай Цві — авантурник, навіть ще перед тією поїздкою до Стамбула. Випадок з листом мене переконав остаточно: правдивому каббалісту, щоби убити, досить подумати про це — і уже маєте трупа. А коли чоловік шепоче якісь замовляння, переламує стеблини, дмухає на них — то він не більш аніж сільський знахар, чия доля — виводити дівкам прищі та замовляти хворі зуби…
— І що, — єхидно зауважив Несвіцький, — ви також умієте вбивати думкою?