п. Крий Боже, як далеко! Мабуть, на кiнцi свiта! Туди ворон нашої костi не занесе! — Хороша ж сторона?
к. Старана важная! Туда i за всєво свєту господство з’єзжаєца пажить, пагулять…
п. Чи там же кабаки, чи вольна?
к. Там об кабаках i не слишно; усе п’ють без заказу.
п. А горiлка дешева?
к. Нiпочому. Там горiльчанi каладiзя.
п. От сторона, так-так! Ще лучче Косолапiвки. Тим-то i господство туди унажа. Е, якби нам, жiнко, туди на слободу перейти, та хоч би раз у таких колодязях скупатись! Ви ж в нас постоєм, чи що?
() Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторiя, просимо паслухать. Раз у прошлом у годi були ми у паходi, у диком народi. Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А у евтом городi как раз сидел вот евтот () дикой князь. Войско ево штурмует, а он знай себе бунтует, паднiмает угору плечi i гаворит такiї речi: з городом вам атдамся завсєм, толькi патєште менє тем, оддайте мiне алi птицю, алi чорную куницю, алi красную дiвицу, какую у вас iзберу i до себя приведу. Генерал нас призвал, такиї речi i сказал: ти, Осип Скорик, па всему свету пабувал, усю Туреччину iзхадил i в Рассєю захадил, ти з ним пайди i в Нiмецiю зайди, iщiте таково дива, шукайте, i как найдьош, ему аддавайте. Вот ми как пашли, тридцать государств прашли, а такова дива не нашли. Я було у ретираду астался, так наш дикой князь затялся; усьо iшли, iшли, i учора у єтот город, — как завьотца, не знаєм, — пришли; тут разом пала нам пароша…
()Бов, бов, бов! То по москалевiй брехнi дзвонють. Яка лiтом пороша?
( ) Малчи, шпийон! Не дасть закону сполнить.
() Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дiйдеться.
к. Вот как пала пароша, i на парошi след увидали i слiдiть стали. Наш дикой князь татчас па следу взнал i как апеченой закричал: вот мая нi птиця, нi чорная куниця, а красна дiвиця! Пайдьом єйо ськать i на нєйо пароль узять. Вот ми па следу и пайшли i да вашово дому пришли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша нi птиця, нi куниця, а красная дiвиця, у вас у хатi, тут єйо i палучить желаем. А па євтой мовi будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вiнець.
() Так-таки, так.
о. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий i москаль!
( ) Що се за напасть така? Вiдкiля се ви, панове хранцузи, таку бiду на нас накликаєте? I якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажiть? Щоб нам нашого не втопить.
к. Е, хоч наш князь i дикой, одначе он штукар великой! Как на свет родился, то iщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво i слова не слыхать; i таки з худоби кой-што маєт, i кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собственними своїми кусаєт; ат вади нi разу п’ян не бивал, i нiкагда у себя грошей не крал; у кампаниї знает честь, свiчей i сала не ест; ум i разум за ним ведьотця, он на стену не дерьотця. Тепер ви дєлом розмишляйте, а нам ответ давайте.
() Колупай швидше пiч, колупай!
() Ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцiмто ми передержуємо куницi або краснi дiвицi, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жiнко?
( ) Роби як знаєш. Ти батько i нам усiм голова; як скажеш, так i буде.
п. Еге! Дочко, а годi пiч колупати, давай чим оцих хранцузiв пов’язати.
() Ану, ну; до чого дiйдеться, то я i навтiкача.
( ) Iди ж, iди. Чуєш, що батько велить? Може, нiчого не придбала та вже i соромиться. Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, в’яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (.)Та iди-бо; ще й опинається.
() Пастой! — Дєлаїш темпи, без флiгельманта. Кагда не знаете порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаем: видали, как єто делается i у Францiї, i у Туреччинє, i у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, девка, пакланися батюсьцi i матусьцi на-троєча, дякуй за хлєб, i соль, i за науку, i праси благаславения на добройо дєло. Вот как усюда делаєтця. (.)
( ) Так-таки, так.
() Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову. ( .)Раз, у другой, у третьой. Полно.
() Та буде ж, буде; та годi ж, годi. Давай щвидче по чарцi.
к. Ну, тепер матусьцi: раз, у другой, у третьой. Полно.
( ) Ненечка моя рiднесенька! Лебiдочко… перепiлочко! У останнiй раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай менi на свiтi пожити!..
Олексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы.
() Годi ж, Улясю, годi, доненько! Устань же, кажу тобi. Сього вже не буде. Давай там, що є. ( .)Та кажу ж тобi, що давай. От тiльки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну.
ш. Так-таки, так.
() Боже мiй милосердний! ( .)Тепер, Олексiю, прощай на вiки вiчнi! (.)
а. Дурна, дурна! Так i я не хотiла за свого Прокопа, на стiну лiзла; а далi — й нiчогiсiнько.
о. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далi i сама захоче.
Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымишу и, отошед к стороне, плачет.
( ) Спасiба батюсьцi i матусьцi, што свайо дитя рано будили i доброму дєлу учили. Спасiба i маладой, што рано уставала, тонко пряла i харошеньки рушнички придбала!
ш. Так-таки, так.
() Ану, товаришу, зав’яжи мне, а я табе. (.)Вот так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завсем — скачи, козак. (.)А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак вiноватi, зв’яжiте i колонновожатаво.
о. А князя i забули? Хоч би тобi на смiх чим-небудь оплутали.
а. Давай же, Улясю, хустку молодому.
п. Ну-бо, ну-бо, мерщiй; пора частувати.
() Вже ж, матiнко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смертi вбий, а не дам нелюбу хустки!..
( ) Та що се ти, Уляно? Чи на тебе бiс напав, чи що? Кiнчай дiло, кажу тобi!
а. З мiсця не пiду, хоч вбий!