К ужасу пассажиров поезда № 65 Москва — Кишинев, который совершил остановку на вокзале в г. Винницы 21 марта, в пассажирские вагоны вошли люди в форме украинской повстанческой армии и занялись „проверкой документов“. При этом граждан, предъявивших российские паспорта, заставляли сдавать имевшиеся у них деньги и золотые украшения. Грабеж сопровождался „политической разъяснительной работой“. Вызывает недоумение, что попытки ограбленных подать соответствующие заявления в местные органы внутренних дел окончились безрезультатно. Милиция отказалась принимать такие заявления.
Такое вот „правовое государство“ формируется в настоящее время на Украине!»
Гадаю, не варто акцентувати на тому, що крикливим висловленням на кшталт «формування такої ось „правової держави“ відбувається нині на Україні», «на Україні відроджується анархія початку ХХ століття» чи «до жаху пасажирів…» не місце в офіційно оприлюдненому коментарі такої солідної інституції, як Міністерство закордонних справ Російської Федерації. Подібні висловлювання більше пасують більшовицькій газеті «Правда» зразка 1930–1940 років чи Facebook-сторінці прихильників сепаратистських республік на сході України із верескливими назвами «ДОНБАСС УБИВАЮТ» чи «СПАСИТЕ НОВОРОССИЮ».
Натомість, застосувавши «інструментарій тверезомислячого критика», спробуємо з’ясувати, що не так у повідомленні російського МЗС.
Перше. 21 березня потяг № 65 Москва-Кишинів зупинився на вокзалі у Вінниці, до пасажирських вагонів зайшли люди у формі Української повстанської армії, після чого… Стривайте. А що таке форма Української повстанської армії? Я вважаю себе людиною, що непогано знається на історії Української держави в ХХ столітті, але при цьому без доступу до мережі Інтернет не зможу сказати, який із запропонованих на огляд одностроїв належав воякам УПА. УПА не була регулярною армією і, попри те, що її керівники намагались вдягати своїх вояків в однострої із характерними знаками розрізнення, стабільної можливості шити однотипну форму не мала. Вояки УПА використовували трофейні однострої Вермахту, Червоної армії, армій Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії та Словаччини. Траплялися випадки комбінування елементів форми, наприклад, німецький мундир і радянська пілотка тощо. Далі — потяг Москва-Кишинів складається із не менш ніж 10–12 вагонів. Очевидно, що для його успішного пограбування знадобиться чимало люду. Запитання: звідкіля взяти стільки комплектів уніформи військового формування, останній боєць якого загинув більше ніж півстоліття тому? Нападники пошили її на замовлення? Обікрали кількадесят краєзнавчих музеїв у Вінницькій і прилеглих до неї областях? Для чого взагалі описаним у коментарі МЗС РФ українським радикалам спало на гадку виряджатися в уніформу УПА?
Друге. Бійці «повстанської армії» почали перевіряти документи пасажирів; у громадян із російськими паспортами відбирали золото та готівку, супроводжуючи грабунок «політичною роз’яснювальною роботою». 10–12 вагонів, приблизно п’ятдесят пасажирів у кожному, 500–600 людей у потязі. Трохи дивно, як це все втиснулося у 5 хвилин, оскільки потяг № 65 прибуває до Вінниці о 15:54, а вирушає далі о 15:59.
І третє. МЗС РФ дивується й обурюється, що спроби пограбованих пасажирів подати заяви до міліції залишилися безрезультатними. Припустимо, що не менше ніж третина пасажирів потягу — це росіяни, тобто орієнтовно 200 осіб. 90 % із них повинні мати акаунти у соціальних мережах Facebook, ВКонтакте, Одноклассники. Чому ніхто із постраждалих не написав обурений пост про безпрецедентний злочин на станції Вінниця та відмову міліції приймати заяву про пограбування? Інтернет мав би кишіти подібними повідомленнями! Втім, скільки б ви не нишпорили в мережі, не знайдете нічого, крім офіційного коментаря МЗС РФ, а також його передруків на сайтах російських інтернет-видань.
Описаний випадок не є винятком.
За тиждень до «інциденту» з потягом № 65 російське МЗС видало одне із найбільш цинічних і нахабних від часу повстання Євромайдану повідомлень. Ідеться про опублікування у п’ятницю, 14 березня 2014 року, на офіційному сайті МЗС РФ заяви з приводу резонансних подій у Донецьку, що відбулися напередодні. Так, 13 березня 2014-го в Донецьку більш одна ніж тисяча агресивно налаштованих проросійських активістів напали на учасників проукраїнського антивоєнного мітингу. Спочатку проросійські молодики закидали опонентів яйцями, петардами, димовими шашками. Українські патріоти не реагували, заявляли про неприпустимість війни, співали гімн, вигукували «Слава Україні»! Після того як мітинг на підтримку єдності України завершили і люди почали розходитися, прихильники Росії кинулися навздогін мітингувальникам і почали їх бити. Людей висмикували з натовпу, валили на землю та зграями, вигукуючи «Беркут! Беркут!», добивали. У результаті один чоловік загинув, щонайменше троє потрапили до лікарні в критичному стані. Того вечора «російська весна» забуяла в Донецьку вповні.
До 21:00 міліції вдалося відтіснити озвірілих нападників і припинити побиття.
Описуючи події четверга, 13 березня, російське МЗС перевернуло все догори дриґом, назвавши проукраїнських демонстрантів противниками української влади та заявивши, що в смерті учасника нібито проросійського мітингу винні озброєні українські націоналісти: «13 березня в Донецьку відбулися трагічні події, пролилася кров, — ідеться у заяві. — На мирних демонстрантів, які вийшли на вулиці міста з метою висловити своє ставлення до деструктивної позиції людей, що називають себе українською владою, напали праворадикальні угруповання, озброєні травматичною зброєю та битами, які напередодні почали з’їжджатися до міста з інших регіонів країни. Результатом зіткнень стала велика кількість поранених, одна людина загинула. Ми неодноразово заявляли, що люди, які прийшли до влади в Києві, повинні роззброїти бойовиків, забезпечити безпеку населення та законне право людей на проведення мітингів (і це заявляє МЗС країни, в якій за несанкціонований вихід на площу з плакатом можна на кільканадцять діб загриміти до тюрми — М. К.)».
Мене досі пересмикує, коли переглядаю згадану вище заяву МЗС Росії. Водночас я не можу не визнати професіоналізму й оперативності кремлівських технологів. Застосований під час написання цього коментаря метод є своєрідною «брехнею на випередження». Заяву російського дипломатичного відомства від 14 березня 2014-го побудовано таким чином, що кожна її теза віддзеркалює реальну ситуацію, те, що насправді сталося, однак із строго діаметральним заміщенням протилежними явищами та подіями. Чого цим досягнуто? Будь-яка спроба спростувати неправдиву інформацію, викрити брехню, наявну в заяві, передбачає повторення вже згаданих у тексті фактів, утім, представлення їх із іншого кута зору, що завчасу ставить викривача у програшне становище. «Демонстранти вийшли висловити ставлення до деструктивної позиції людей, що називають себе українською владою…» — насправді мітинг був проукраїнським. «Напали праворадикальні угруповання…» — на мирних мітингувальників накинулися якраз проросійські активісти. «Які напередодні почали з’їжджатися до міста з інших регіонів країни…» — не українські радикали, а проросійські бойовики заполонили східні області України відразу після перемоги Майдану. Кожен із можливих аргументів «проти» вже вміщено у текст заяви, проте у викривленому вигляді.
Але й це ще не все. МЗС РФ пішло далі. «Росія усвідомлює свою відповідальність за життя співвітчизників і співгромадян в Україні та залишає за собою право взяти людей під захист», — підсумовано в заяві. Ось вам блискучий приклад зовнішньополітичної доктрини сучасної Росії: розхитати ситуацію до краю, завезти в місто/регіон зграю агресивно налаштованих шовіністичних молодиків, нацькувати їх на українських патріотів, кількох із яких бажано забити до смерті, після чого використати смерті українців як привід для введення військ.
Чи не найважливішою причиною введення військ в Україну президент РФ Путін назвав загрозу життю громадян Росії в Криму. Тезу про вбивства росіян підхопила та підтвердила спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко. Достовірність такого твердження найвищі посадовці Кремля виводять із лише одного сюжету новин, показаного на телеканалі «Росія-1», про нібито зініційовану ультраправими українськими націоналістами стрілянину в Сімферополі. На відео видно, як чоловіки в масках, захисній уніформі та жовтих пов’язках на руках метаються центром Сімферополя, чи то відступаючи, чи то нападаючи на невидимого супротивника, посеред вулиці лежать кілька тіл, а жителі Сімферополя із подивом, але без помітного страху дивляться на все, що відбувається. За повідомленнями журналістів каналу «Росія-1», представникам самооборони Криму (читай — російським військовим в уніформі без розпізнавальних знаків) удалося взяти під контроль будинок Ради міністрів Автономної Республіки Крим і відігнати радикалів.
Унаслідок більш прискіпливого вивчення відео спостерігаємо, що люди в чорних масках (за відомостями російського телебачення, бандерівці, що приїхали до Криму вбивати росіян) прибули до столиці автономної республіки на автобусах із кримськими номерами й емблемами кримського парку левів «Тайган», розташованого в Білогорську неподалік Сімферополя; тримали в руках найновіше російське озброєння — автомати Калашникова 100-ї серії та гранатомети РГ-94, яких не було і немає на озброєнні української армії. На те, що «вторгнення бандерівців» — видовище постановочне, вказує абсолютна відсутність крові, незважаючи на те, що кілька людей на вулицях лежали, неначе мертві.
Зрештою інформацію про загиблих у псевдострілянинах спростував навіть генеральний консул Росії в Криму. Та це вже не мало значення. Путін, Матвієнко, російське телебачення та чиновники продовжували переконувати: українські націоналісти розстрілюють росіян у Криму.
Із початком збройного протистояння на Донбасі між Збройними силами України, добровольчими українськими батальйонами, з одного боку, та місцевим криміналітетом, так званими ополченцями та російськими регулярними військами, з іншого, вигадки кремлівської пропаганди перейшли всі мислимі межі, шокуючи бездушністю та зухвальством навіть людей, уже звиклих до російської брехні. Росіяни почали активно спекулювати на темах загибелі дітей, а також страждань матерів за загиблими в боях синами.
27 травня 2014 року журналістка російського телеканалу «LifeNews» Ерміна Котанджян вивісила у своєму Twitter-акаунті (@JustErmina) фотографію восьмирічного хлопчика, який нібито загинув від рук українських «карателів» у донецькому аеропорту. Знімок блискавично розповсюдили російські ЗМІ, викликавши шквал обурливих коментарів від користувачів російського сегмента Інтернету. Наступного дня несподівано з’ясували, що 10 травня цим самим фото спекулювали інші російські сайти, стверджуючи, що хлопчика підстрелили у Слов’янську Донецької області нібито через те, що до його одягу було причеплено жовто-коричневу георгіївську стрічку — символ перемоги радянських військ над німецькими окупантами, який після початку війни на сході України проросійські терористичні угруповання використовують як свій символ.
Унаслідок проведеного українськими журналістами розслідування виявлено, що насправді фотографія не має ніякого зв’язку ні зі Слов’янськом, ні з донецьким аеропортом. Пораненого хлопчика сфотографували рік тому — у квітні 2013-го — в сирійському місті Алеппо. Малюк постраждав унаслідок обстрілу міста урядовими військами так палко підтримуваного Путіним сирійського президента Башара Асада. Оригінал фотографії можна побачити на сайті «Світ ісламу» в статті «Сирія: під час обстрілу Алеппо загинули діти», опублікованій 7 квітня 2013 року.
У липні 2014-го, вже після звільнення міста Слов’янськ від терористів, нібито біженка зі Слов’янська Галина Пишняк зі сльозами на очах повідала журналістові російського «Першого каналу», як українські нацгвардійці влаштовують публічні страти у звільненому місті. За її словами, «карателі» збиткувалися навіть із дітей. «Узяли дитину трирічну, хлопчика, маленького, в трусиках, футболочці, як Ісуса, на дошку оголошень прибили. І все це на материних очах. Матір тримали, і вона дивилась, як дитина стікає кров’ю…» — схлипуючи, розповідала пані Пишняк. Щоправда, у Слов’янську, де після звільнення було поновлено виплату пенсій і зарплат, з’явилося світло та вода, ніхто із місцевих про жахливе розпинання не чув. Жодного відео, фотографії чи хоча б опосередкованої усної згадки про описану страту дитини, крім слів Пишняк, немає. І це при тому, що, за твердженнями «бідолашної» біженки, розпинали дитину на центральній площі Слов’янська у присутності трьох тисяч жителів міста.
Через соціальні мережі блогерам і журналістам удалося розшукати Галину Пишняк. Встановили, що вона є дружиною колишнього «беркутівця» Костянтина Пишняка, який став бойовиком терористичної організації ДНР. Родом Пишняк із Закарпаття, хоча виїхала звідти на початку 90-х і з рідними відтоді не спілкується. Російський опозиціонер Олексій Навальний запропонував притягнути до суду авторів брехні про події у Слов’янську, проте його заклик залишився без відповіді. Ніхто із представників «Першого каналу» донині не спростував брехливу інформацію.
Невдовзі після початку Антитерористичної операції (АТО) на сході України та перших втрат серед українських силовиків у мережу запустили відеоролик із заголовком «Фрагмент звернення до київської хунти матері вбитого українського військового», в якому Олександра Онищенко, мати вояка з міста Суми, який загинув від рук терористів 5 травня 2014 року, звинувачує українську владу в загибелі сина. Насправді звернення згорьованої матері — це черговий нахабний фейк. Справжній ролик має назву «Звернення до В. Путіна матері росіянина, вбитого російськими найманцями у Слов’янську». Крім того, що тривалість оригінального, не посіченого пропагандистами ролика майже вдвічі більша за російську підробку, із нього стає зрозумілим, що Олександра Онищенко насправді зверталася не до київської влади, а до російського правителя — Володимира Путіна.
На кінець 2014-го в Інтернеті, українських газетах і журналах було опубліковано не менше ніж два десятки великих оглядових статей, у яких розвінчано міфи російської пропаганди про Україну. Можна сміливо стверджувати, що на сьогодні накопичено достатньо документів і матеріалів для написання на цю тему окремої книги. Протягом протистояння на сході України контрольовані Кремлем медіа видавали зйомки розбомблених міст і фотографії трупів із Дагестану, Чечні, Сирії за докази звірства українських «карателів» на Донбасі. Фотографія заповненого трупами наркоторговців моргу в одному із міст на півночі Мексики, зроблена журналістом мексиканської служби «Associated Press» у лютому 2009-го, «обернулася» на знімок мертвих вояків Нацгвардії та «Правого сектора». Відео ураження сирійськими повстанцями гелікоптера урядових військ Асада перемонтували та перетворили на відео знищення гелікоптера ЗСУ над Краматорськом. Розбомблений Белград несподівано «ставав» розбомбленим Донецьком. Аерофотознімки вибуху 6 липня 2013-го внаслідок залізничної катастрофи в містечку Лак-Мегантик, провінція Квебек, Канада, слугували «ілюстрацією» бомбардування літаками ВПС України міста Слов’янськ. Невтомні журналісти із «LifeNews» публікували фотографії вертольота із символікою ООН на фюзеляжі, «підтверджуючи» таким чином участь американців у конфлікті на Донбасі. Із цього приводу Лавров, голова російського МЗС, навіть просив світову спільноту провести розслідування. Фото виявилося скрін-шотом із відеоролика про діяльність миротворців ООН в африканській країні Конго. Фотографія маленької дівчинки, що сидить, зі сльозами обіймаючи іграшку, біля вбитої жінки, яке російські блогери та журналісти позиціонували як фото реальних подій на Донбасі та розповсюджували із популярним хештегом #SaveDonbassPeople, — це кадр із білорусько-російського фільму 2010 року «Брестська фортеця». Виступи італійських студентів у Римі проти скорочення соціальних програм у новинах на каналі «НТВ» подано як італійські маніфестації проти «викривлення» європейськими ЗМІ інформації про події на сході України.
Потік брехні не припиняється досі. Основна причина неперервності його плину — сліпа віра росіян у все, чим їх «годують» із телевізора.
У моєї мами двоє братів і двоє сестер. Один із братів — найстарший — уже помер. Наймолодша її сестра живе у місті Феодосія, на південному узбережжі окупованого Криму, ще один брат і сестра — на півночі Російської Федерації. Відтак, після березня 2013 року вся рідня по материній лінії опинилася «по той бік фронту» — в Росії.
На сьогодні ні з ким із них ми не спілкуємося. Після їхніх коментарів стосовно нас самих, стосовно людей і подій Євромайдану, стосовно України зрештою я маю сумніви щодо відновлення спілкування у найближчий час. Моя російська рідня твердо переконана, що до влади в Києві прийшли націонал-фашисти, що Євромайдан було організовано за гроші США, що бійці Національної гвардії та «Правого сектора» вирізають російськомовних громадян за відмову спілкуватись українською й основне — що конфлікт на Донбасі — внутрішньоукраїнський, тобто на сході України точиться громадянська війна, а російськими військами там навіть не пахне. Родичі з Росії справді вірять, що українські вояки розп’яли трирічного малюка на дошці для оголошень у центрі Слов’янська, що чоловіки у формі УПА пограбували поїзд із росіянами, що українська армія використовує заборонені міжнародними договорами боєприпаси та навмисне бомбардує житлові квартали. Моя тітка із Феодосії після перемоги Євромайдану телефонувала моїй мамі, своїй сестрі, та з жахом розповідала, що після перемоги Євромайдану націоналісти мають намір виселити всіх російськомовних із Криму, а ще про те, що до Автономної Республіки Крим вирушили 1800 (одна тисяча вісімсот!) автобусів із озброєними радикалами. Найбільш божевільна кримська байка, яку довелося почути в ті дні, — це побрехенька про чорну машину, що нібито роз’їжджає Феодосією і пасажири якої розстрілюють із кулемета всіх, хто на їхні привітання відповідає не українською мовою.
Я не один такий. Подібні історії можуть розповісти десятки та сотні тисяч українців — усі, хто протягом першого року війни спілкувався (або намагався спілкуватися) з друзями, колегами чи родичами в Росії. Усюди одне й те саме: Україна, про яку розказують росіяни, не має нічого спільного із країною, в якій ми живемо. Це наче й не країна більше, а якась гіпертрофована версія нацистського концтабору з натиканими в кожному кутку газовими камерами для росіян. Український публіцист Віктор Трегубов у колонці для газети «Дзеркало тижня» написав: «Щиро кажучи, такій Україні ми самі оголосили би війну!»
Іронія долі в тому, що мамині брати та сестри зростали на Кіровоградщині, в центрі України. Вони провели в Україні дитинство, Україна виростила їх, дала їм освіту. Кожен із них не раз приїжджав до мого рідного Рівного, міста, розташованого, згідно із російською пропагандою, в серці населеної «бандерівцями» Західної України. Тут вони сиділи за столом із друзями моїх батьків, разом співали пісень і пили горілку. Тому я не раз запитував себе: що сталося? Чому вони повірили брехні про людей, із якими спілкувалися, і про місця, які добре знали? Чому вони, як Леонід Ярмольник, почали вигадувати нісенітниці про вбивства та насильство, що заполонили Україну? Чому росіяни повірили у весь той шлак, яким їх поливають із телевізорів, і не дослухаються до найближчих, до рідних, до тих, кого знали протягом десятиліть? Невже російська система із промивання мізків настільки ефективна?
Однозначну відповідь дати непросто. Проблема сама по собі значно глибша.
25 травня 2014 року, в день позачергових виборів президента України, російський «Перший канал» показав сюжет про те, що, відповідно до даних Центральної виборчої комісії, на виборах перемагає лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош із більше ніж 30 % голосів. На підтвердження цього режисери випуску новин продемонстрували скрін-шот сторінки офіційного сайту ЦВК із результатами підрахунку голосів, на якій Яроша виведено на перше місце. Фейк по-дитячому банальний. Для того, щоб перевірити, чи справді в Україні перемагає лідер «Правого сектора», будь-якому росіянину (зокрема випусковому редактору новин на «Першому каналі») достатньо було зайти на справжній, не фейковий сайт ЦВК і ознайомитися з офіційними результатами підрахунку голосів. На виборах переміг Петро Порошенко, набравши 54,7 % голосів. Дмитро Ярош посів 11-те місце, набравши всього 0,7 % голосів.
От вам реальний вплив Яроша, справжній рівень його популярності — 0,7 %. Близько 100 тисяч людей у 45-мільйонній країні. Дмитро Ярош — це український Marek Jurek. Ви не знаєте, хто такий Марек Юрек? Я теж не знаю, але на минулих президентських виборах у Польщі він набрав приблизно стільки ж голосів, що й Дмитро Ярош, тож очевидно, що вплив Юрека на політику Польщі аналогічний впливові Яроша на політику України. Достатньо відкрити сайт ЦВК, щоб збагнути, що «фашисти», «бандерівці», «войовничі молодчики», «хунта» — не більше ніж міфи кремлівської пропаганди. Проте ніхто цього не робить. Росіяни відмовляються розуміти, що насправді і «Правий сектор», і його лідер мають мізерну підтримку серед населення України. Їм краще вірити в те, про що розповів «Перший канал»: фанатичний український радикал, фашист і націоналіст «перемагає» на президентських виборах в Україні.
Проблема криється не в якості пропаганди. Проблема прихована в категоричній відмові розпізнавати брехню, особливо, коли ця брехня суперечить заснованому на шовінізмі світоглядові.
Протягом останнього року в Росії відбулося формування системи, в якій усі брешуть, усі знають, що брешуть, а за відмовою брехати чи визнавати брехню відокремлюють ворогів від своїх. Нечисленних демонстрантів, що виходили на вулиці Москви із плакатами «Ні війні!», «Досить брехати!» й ін., цькували як зрадників, лаяли та нерідко гнали геть. Причина — не в драконівських законах, де словесне зазіхання на єдність Федерації прирівнено до зґвалтування, і навіть не в неадекватному лідері. Причина — в тім, що за час правління Путіна Російська Федерація перетворилася на країну, в якій викривлене сприйняття дійсності набуло ваги обов’язкового вияву громадянської свідомості, а нерозуміння та відторгнення українців, агресія до них — обов’язковим елементом цього сприйняття. Замкнення брехні на самій собі зумовлює мимовільне витворення в головах людей альтернативної реальності.
Найгірше в цій ситуації те, що я не бачу способів чи шляхів її виправлення. Марно доводити, переконувати, аргументувати. Я намагався: результат — нульовий. У березні 2014-го в мене не залишилося друзів із Росії.
Мені здається, що росіяни вірять в абсурдні байки з телевізора просто тому, що вони росіяни. «Я згідний із позицією Росії, бо я росіянин». Брехня злилася з правдою та стала патріотизмом. Вони вірять у створені пропагандою фейки, бо вважають, що, визнавши свою помилку, виявлять слабкість і виставлять себе на посміховисько. Вони вірять у брехню, бо, врешті-решт, це дозволяє їм уявляти себе великими, могутніми та — не в останню чергу — почуватися захищеними.
А ще, мабуть, тому, що їм більше немає в що вірити.
До речі, конфлікт між Україною та Росією навесні 2014-го супроводжувало масштабне перейменування Київської Русі на «Дрєвнєрусскоє государство» в усіх вільних для редагування інтернет-джерелах, зокрема у Вікіпедії.
Київська Русь — це середньовічна держава на території Східної Європи із центром у Києві, що функціонувала з кінця IX до середини XIII століть. Термін «Київська Русь» — штучний, вилучений не з історичних джерел, а зі сторінок російських історичних праць першої половини XIX століття. У доступних на сьогодні писемних джерелах Київську Русь називають просто Руссю, або Руською землею. Втім, протягом останніх двохста років терміном «Київська Русь» історики позначали велетенську державу, сформовану внаслідок об’єднання східнослов’янських племен під владою династії Рюриковичів, яка проіснувала до середини XII століття, а також об’єднання роздрібнених князівств періоду середини XII — середини XIII століть, центром яких усе ще залишався Київ. Термін давно став загальноприйнятим.
Під час кожного загострення відносин між Україною та Росією росіяни бралися завзято акцентувати на тому, що Київська Русь — це етап історії їхнього (і лише їхнього!) народу. На початку XIX століття серед українців виникло зрозуміле невдоволення такою монополізацією «слави та традицій Києва». Російські історики доводили, що, оскільки росіяни — це єдина східнослов’янська нація, яка в новітні часи створила державу, то зв’язок Московської держави із першою державою східних слов’ян очевидний, бо українці та білоруси, в яких у новітню епоху держав не було, жодного стосунку до Київської Русі мати не можуть. На початку ХХ століття вагомий аргумент проти такого тлумачення історії Київської Русі висунув український історик Михайло Грушевський. Він піддав сумніву ідею росіян, що визначальна, стрижнева характеристика розвитку нації — це її здатність утворити сильну державу. Грушевський під час вивчення історії певної етнічної спільноти більш вагомим називав досвід, накопичений нею впродовж існування на землях своїх предків. Учений припускав, що українці постають прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Приписувати Київській добі фундаментальну роль у російському минулому не просто неправильно, але й згубно, адже такий підхід лише обтяжує російську історію синтетичним додатком, що перешкоджає пошукам її справжнього коріння. Більше того, колись давно самі росіяни визнавали власну вичерпну відособленість від Києва. Одна з основних причин підписання московськими боярами із Богданом Хмельницьким Березневих статей 1654 року (я згадував про це в першому розділі) полягала в можливості долучення, за умовами Переяславської угоди, Московською державою частини земель Західної Русі із Києвом включно, що давало змогу російському цареві легально присвоїти титул «государя всієї Русі». Лише тоді, після 1654-го, московські монархи почали величати себе «збирачами» всіх слов’янських земель із православним населенням.
Як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція — запозичила з Риму чимало елементів римського законодавства та культури, так і Москва перейняла від Києва багато традицій суспільно-економічного устрою. Проте Москва не була продовженням чи логічним наступним етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. Куди більшу частину київського спадку ввібрало Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське.
З огляду на останнє спроби росіян викорчувати згадки про Київську Русь у статтях електронної енциклопедії Wikipedia — черговий виток «історичного» протистояння, розпочатого після перемоги Євромайдану та відмови української нації еволюціонувати за російським сценарієм — виглядають жалюгідними. Спостерігаючи, як користувачі російського сегмента Інтернету протягом березня-квітня 2014-го затято та невтомно замінюють словосполучення «Київська Русь» на «Давньоруська держава», переконуючи самих себе, що древній Київ був чимось на кшталт дрібного поселення на околиці Хозарського каганату, яке значно поступалося Старій Ладозі чи Новгороду (таким собі осередком «жидобандерівців» давніх часів), я не міг стримати співчутливої посмішки. А ще на той момент я пригадував вислів Чака Паланіка, відомого американського письменника з українським корінням, із його книги «Рент: усна біографія Бастера Кейсі»: встромляння пір’я в дупу ще не робить тебе куркою.
Вину за «спрацювання» російської пропаганди у південно-східних регіонах України цілком і повністю потрібно покладати на Україну.
До середини 2014-го частка російського контенту на загальноукраїнських телеканалах сягала 70 %. Більшість фільмів, серіалів і навіть розважальних програм Україна за скажені гроші закуповувала в Росії. Причина криється в тому, що для власників українських медійних холдингів українське телебачення не є первинним бізнесом.
На сьогодні в Україні діють 4 основні медіа-групи, всі 4 — підконтрольні олігархам: