«StarLightMedia» Віктора Пінчука («СТБ», «ICTV», «Новий канал», «М1», «М2», «QTV»);
«Inter Media Group» Дмитра Фірташа та Сергія Льовочкіна («Інтер», «Інтер +», «НТН», «К1», «К2», «Мега», «Піксель», «Enter-фільм» і «ZOOM»);
«Медіа Група Україна» Рината Ахметова («Україна», «Футбол 1», «Футбол 2», «НЛО-ТВ»);
«1+1 медіа» Ігоря Коломойського («1+1», «2+2», «ТЕТ», «УНІАН-ТБ», «1+1 International»).
За словами Костянтина Стрюкова, директора рекламного агентства «Vizeum», який у 2010–2013 роках обіймав посаду генерального продюсера нішевих каналів «Inter Media Group», ринок телереклами становить 450 млн доларів, а згадані вище українські телегрупи витрачають на виробництво та закупівлю контенту не менш ніж 700 млн, тобто телевізійний бізнес збитковий для його власників. Завдання телеканалів — набрати якомога вищий рейтинг. У період чергових виборів є можливим конвертувати рейтинг у політичний вплив. Оскільки до сьогодні Україна просто не спромоглася продукувати таку кількість контенту, всі телеканали потребували російських серіалів і розважальних передач, разом із якими до українського ефіру просочується латентна пропаганда.
Після втрати Криму, коли інформаційний тиск Росії із прихованого став очевидним, чимало українських політиків і громадських діячів закликало повністю відмовитися від російського контенту, а Верховну Раду — ухвалити відповідний законопроект. Із чотирьох телегруп відгукнулася лише «1+1 медіа» Ігоря Коломойського, публічно заявивши, що знімає з ефіру своїх телеканалів пропагандистські російські серіали: наявність такого контенту в українському телеефірі, на думку керівництва групи, має «всі ознаки державної зради».
Дніпропетровський олігарх Ігор Коломойський узагалі заслуговує на окрему увагу.
Ігор Валерійович Коломойський (нар. 1963) — один із найвідоміших українських підприємців, засновник фінансово-промислової групи «Приват», представленої в банківському та нафтохімічному секторах, металургії, харчовій промисловості, спорті, медіа й авіаперевезеннях. Станом на 2013 рік Коломойський зі статками 3,645 млрд доларів посідає 2-ге місце в рейтингу найбагатших людей України.
Після подій Євромайдану та російського вторгнення Коломойського можна заслужено називати найбільш популярним олігархом України. Своєю популярністю підприємець завдячує низці резонансних заяв.
22 лютого 2014 року, після перших сепаратистських заяв із боку проросійських політиків на сході України, Ігор Коломойський ствердив, що «на його рідній Дніпропетровщині сепаратизм не пройде». «Сепаратизм не пройде в жодному з південно-східних регіонів нашої країни, — наголосив олігарх. — Я хочу, щоб усі політики тверезо дивилися на ситуацію і формували свою позицію перш за все з урахуванням Конституції України і кримінально-процесуального кодексу. Той, хто спробує піти проти єдності України, обов’язково програє… Україна ніколи не вела загарбницьких воєн, але й землі своєї не віддасть».
2 березня Олександр Турчинов, на той час виконувач обов’язків президента України, своїм наказом призначив Ігоря Коломойського головою Дніпропетровської обласної держадміністрації. За словами Коломойського, він сам запропонував призначити себе на цю посаду. 14 квітня Дніпропетровська обладміністрація з ініціативи Коломойського почала формування батальйону спеціального призначення «Дніпро» для захисту області від російських диверсантів. Заступник Коломойського Геннадій Корбан на прес-конференції, присвяченій початку набору добровольців до батальйону «Дніпро», попередив «зелених чоловічків», які напередодні захопили адміністративні будівлі в Донецьку та Луганську, що на Дніпропетровщині зібралася команда не з боязких і в разі спроби захоплення підрозділів СБУ та МВС по загарбниках буде відкрито вогонь на ураження: «Усі, хто захоче влаштувати війну в (Дніпропетровській) області, повинні знати, що Дніпропетровськ стане для них другим Сталінградом, тільки в цій битві виграє український народ».
На початку квітня Коломойський став героєм загальнонаціональних ЗМІ, оголосивши про винагороду для населення за здачу владі «проросійських сепаратистів» і зброї. Бізнесмен пообіцяв виплачувати по 1000 доларів США за кожен зданий автомат, 1500 доларів за кулемет, 2000 доларів за гранатомет і 10 000 доларів за кожного впійманого російського найманця чи диверсанта. На кінець квітня 2014-го Коломойський виплатив винагороду за 8 упійманих сепаратистів і кількадесят одиниць зброї, після чого в Україні навіть набув популярності анекдот:
«З огляду на оголошення винагороди за російсько-фашистських окупантів відомо про перші випадки обдурювання й ошуканства.
Увага всім:
фашистів відловлюють у Росії та привозять до України силоміць;
фашисти здаються самі та просять переслати гроші рідним на Батьківщину;
фашистів розтинають надвоє та здають половинки до різних відділень „Приватбанку“, виправдовуючись тим, що „друга половинка десь загубилася“!
Громадяни, будьте пильними: вищеназвані дії підпадають під статтю кримінального кодексу України про незаконні махінації та караються грошовим штрафом!
Генеральна прокуратура України».
У червні 2014-го Ігор Коломойський запропонував Верховному Головнокомандувачу України Петрові Порошенку побудувати укріплену стіну вздовж кордону з Росією на території Донецької, Луганської та Харківської областей (на той момент кордон у Донецькій і Луганській областях контролювали українські прикордонники). «Мирну Фінляндію від Сталіна врятувала „лінія Маннергейма“. Таку лінію повинна звести й Україна, щоб захистити себе від Путіна», — сказав олігарх. Проект передбачав побудову на кордоні суцільного металевого паркану з високоміцної сталі. Прилеглі до паркану смуги землі планували перегородити ровами та колючим дротом. Ширина та глибина ровів забезпечувала б їхню непрохідність для автотранспорту та бронетехніки. Якби «лінію Коломойського» збудували, Збройні сили України могли б ефективно відсікти терористів від російських баз і зупинити приплив найманців, зброї та боєприпасів. На жаль, після російської інтервенції в серпні 2014-го, через яку Україна втратила контроль над ділянкою кордону протяжністю щонайменше 400 кілометрів, проект втратив свою актуальність.
Після перемоги Петра Порошенка на президентських виборах, парламентських перевиборів і формування нового Кабінету Міністрів Ігор Коломойський залишається на посаді голови Дніпропетровської облдержадміністрації.
Пригадаймо, як у середині 90-х українські олігархи, зосередивши у своїх руках колосальні грошові активи та де-факто контролюючи певні регіони країни, почали шукати способи формалізації влади як логічного шляху подальшого збагачення та розширення сфери впливу і без того немалих фінансових імперій. Більшість промислових магнатів не балотувалася до парламенту, а контролювали депутатські фракції. Окремі олігархи все ж намагалися стати або протягом певного періоду виконували обов’язки народних депутатів (Фірташ, Ахметов), а також обіймали міністерські чи найвищі адміністративні посади (Тігіпко, Клюєв, Льовочкін та ін.). Після узурпації влади донецьким кланом на олігархів перетворювалися в неймовірно стислі строки — вже після приходу до влади. Власне, проти такої політичної системи (системи, що забезпечувала злиття олігархії й адміністративних управлінців) і були спрямовані виступи на Майдані протягом зими 2013–2014 років.
Чомусь і західні, й українські оглядачі не говорять про те, що новий уряд України добровільно призначив олігархів на посади губернаторів окремих областей. Тимчасове керівництво в умовах війни із Росією, без законно обраного президента, було змушене піти на подібний крок, сподіваючись, що олігархи захищатимуть єдність України, в котру вони й так уже вклали чимало. Київ натякнув олігархам, що ті збережуть свою владу, якщо втримають лояльне до української влади населення та зможуть дати відсіч сепаратистам. Наслідок такої політики — неочікуваний «вибух» Рината Ахметова, який після кількох місяців відмовчування взявся критикувати проросійських сепаратистів. Запізно, та все ж…
Питання в іншому. Призначення Коломойського губернатором Дніпропетровської області дало результат: сепаратизмом на Дніпропетровщині навіть не пахне. Та чи правильно призначати одного з найбагатших промисловців країни на посаду, на якій той стане ще багатшим? Чи розумно дозволяти олігарху створювати та набирати добровольців у власні воєнізовані формування? Про які зміни в країні, про яку демократію може йтися, якщо одних олігархів замінили іншими, бодай і суперпатріотичними? Це точно не той сценарій, за який помирали люди на Євромайдані.
Хоча, мабуть, правильніше сформулювати запитання так: чи мало тодішнє тимчасове керівництво України інший вибір?
Український політолог, політтехнолог і директор «Інституту глобальних стратегій» Вадим Карасьов стверджує, що Україні, якщо вона хоче будувати своє майбутнє без впливу олігархів, потрібно або налагодити судову систему, або відмовитися від сходу країни. «Для того, аби рухатися у демократичному напрямку, нам потрібно створювати централізовану, не корумповану, не заангажовану політичною складовою судову систему. Це шлях до того, що олігарху буде просто не потрібно вкладати гроші в партії, аби захищати свій бізнес. І вони поступово перетворяться на олігархів типу Бахматюка, котрі — так — мають зв’язки в політиці, але не більше того», — вважає експерт.
Очевидно, що всі «великі» олігархи України — це люди не з аграрного бізнесу. Коломойський, Пінчук, Ахметов — це передусім металургійні магнати, чиї промислові активи зосереджені переважно на сході України. «Якщо ми хочемо жити без олігархів, нам потрібно жити без сходу України. Якщо ми хочемо зберегти Україну в таких територіальних межах (у яких вона є зараз), доведеться з олігархами миритися», — переконаний Карасьов.
Пропагандистська істерія сягнула піку протягом перших трьох місяців після анексії Криму та появи перших «зелених чоловічків» у містах Донецької та Луганської областей. Саме на цей час припадає різке збільшення кількості агресивно налаштованих росіян, які безпричинно писали мені у Facebook чи ВКонтакті «кілометрові» приватні повідомлення з погрозами й іншою єрессю. Погрожували не мені особисто, а відразу всім українцям: «Убивать вас всех было бы проще!», «Хохляндии как государства уже нет — это факт», «И не надо мне на польском языке писать, у тебя же написано, что ты украинец, а украинцы всегда на русском общаются», «Суки, вы нас предали!» тощо.
Химерна ситуація, правда? Я у себе вдома, ходжу із дівчиною до кіно, спілкуюся із друзями, читаю книги, вигадую щось цікаве для промо-туру із наступним романом — коротше, живу чи, зважаючи на обставини, намагаюся жити, — а купа людей за тисячі кілометрів від мене, людей, яких я не знаю і ніколи не бачив, які востаннє ходили до театру, мабуть, іще в дрімучому дитинстві зі значком жовтенятка на заношених до дірок сорочках, згорають від бажання вбити мене та стерти з лиця землі мою країну. Бо ми, бачте, їх «зрадили»!
Я взагалі не можу не дивуватися людям, для яких чиєсь життя важливіше за власне. От уявіть: чоловік приходить із роботи і замість того, щоб узяти до рук книжку, сходити кудись із дружиною, піти до спортзалу — зробити щось для себе! — сідає за комп’ютер, шукає українські сторінки в соціальних мережах і починає спливати лайном. Звідти, за тисячі кілометрів, із глушини, куди, либонь, не долітає навіть запах цивілізації, розказує мені, що українська держава — це штучне формування, що української нації не було й немає, що мови, якою від народження розмовляю я, якою розмовляють мої батьки, якою розмовляли батьки мого батька тощо, просто не існує. Причому розказує у такій формі, наче виступає у фіналі світової першості з російської лайки.
Власне, я до чого. Після австралійського саміту G20, на якому Путіна хіба що не ставили в куток на коліна, і запаморочливої девальвації російського рубля британські букмекерські контори почали приймати ставки на те, чи досидить Володимир Путін у президентському кріслі до кінця 2015 року. Проте не варто думати, що достатньо усунути Путіна — і ситуація владнається, а росіяни вмить стануть білими та пухнастими. Це не так. Блискуча з технічної точки зору та безглузда в сенсі наповнення пропаганда зробила своє: віднедавна Україні й українцям протистоїть не Путін, українцям протистоять 150 мільйонів озлоблених людей, які прагнуть знищити сусідню націю, тим самим довівши, що вони мають рацію в тому, що це не українці хочуть свободи та процвітання, а зла й нехороша Америка намагається допекти росіянам.
Згадайте нацистську Німеччину. Гітлер пішов війною на Європу не тоді, коли опинився при владі, а приблизно через 10 років, коли виплекані пропагандою хлопчики та дівчатка з Гітлерюгенду стали повнолітніми та готовими піти на війну — помирати за фанатичні ідеї свого фюрера.
Отож прибрати свинопаса — це, звісно, чудово! — проте мені здається, від того нічого не зміниться: стадо безмозких свиней залишатиметься стадом безмозких свиней.
Прусський генерал Карл фон Клаузевіц колись сказав: «Війна — це продовження політики за допомогою інших засобів».
Наприкінці лютого 2014-го, після втечі Віктора Януковича і прискореної дезінтеграції Партії регіонів, у Володимира Путіна більше не лишилося точок опори в Україні. Уперше після розвалу СРСР Росія несподівано опинилася без важелів впливу на внутрішню та зовнішню політику свого найважливішого сусіда — України. І це сталося в той час, коли сама Російська Федерація застигла на порозі стагнаційної кризи, чергового спаду в трагічно залежній від цін на енергоресурси економіці.
Росії конче були необхідні українські ринки, щоб забезпечити — бодай слабке й екстенсивне, та все ж — зростання. Росія потребувала України, щоб підтримувати в головах своїх громадян міф про імперську велич. Водночас Росії не було чого запропонувати Україні. Російська Федерація не змогла створити економічних умов для добровільного наближення й інтеграції України до Митного союзу та інших міждержавних євразійських утворень. Це усвідомлював навіть Янукович. На початку 2014-го стало остаточно зрозуміло, що Росія може втримати Україну у сфері свого геополітичного впливу в єдиний спосіб — так, як утримувала Угорщину 1956-го та Чехословаччину 1968-го, — ввівши танки та розпочавши повномасштабну війну.
От тільки, як не крути, час зараз інший, а отже, і війна повинна бути іншою.
У квітні 2014-го, в інтерв’ю для «Радіо Свобода», голландський генерал-майор у відставці, член верхньої палати парламенту Нідерландів Франк ван Каппен розповів про якісну зміну способу ведення воєн, яка чекає на світ у ХХІ столітті.
Ще 2004 року з ініціативи НАТО було проведено аналітичне дослідження за назвою «Multiple Futures», основна мета якого — аналіз потенційних у найближчому майбутньому викликів перед світовою спільнотою у сфері міжнародної безпеки. Над дослідженням працювали понад вісім тисяч учених, військових і політиків, причому не лише із країн НАТО. За одним із розроблених сценаріїв, слабкість і політична неоднорідність світової спільноти зумовить повернення до геополітичних методів ХІХ століття, коли сильні у військовому сенсі держави нав’язували свою волю слабким. Саме відсутність єдності та згуртованості серед тих розвинутих країн, які могли б знівелювати означену поведінку в зародку, — це причини неможливості зупинити агресора. За результатами виконаного НАТО дослідження, згадані конфлікти розгортатимуться на лініях стику геополітичних платформ, зокрема між Росією та Заходом. Утім, якщо раніше ця лінія проходила через Польщу, Угорщину, Чехію та Словаччину (згадайте історію цих країн у ХХ столітті), то нині вона пересунулась на схід і тягнеться через Україну, Білорусь, Грузію та Молдову.
Та найважливіше у висновках аналітиків — це припущення, що у ХХІ столітті держави-агресори вдаватимуться до нового способу ведення бойових дій, відмінного від того, що застосовували раніше. «Це називають hybrid warfare, гібридною війною, — говорить генерал ван Каппен. — Гібридна війна — це поєднання класичного способу ведення війни із застосовуванням нерегулярних збройних формувань. Держава, яка веде гібридну війну, укладає угоду із недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими формально повністю заперечує (курсив мій — М. К.). Ці виконавці можуть робити речі, які сама держава робити не може, оскільки будь-яка країна зобов’язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, договори з іншими країнами тощо. Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних військових формувань».
На жаль, світова спільнота поки що не знає, як правильно протидіяти описаній завуальованій агресії: «На війну за такою схемою надзвичайно важко відреагувати, — каже Франк ван Каппен. — Коли кордон суміжної держави перетинає танкова дивізія, тоді все зрозуміло. Але в нашому контексті нічого схожого не відбувається. Замість цього проходить безшумна анексія із використанням бойовиків і етнічних груп на місцях за домовленістю і під керівництвом із Росії. Спробуй знайди відповідь на такі дії».
Сьогодні за розглянутим сценарієм розвиваються події на сході України, адже введення військ без розпізнавальних знаків і подальше вперте заперечення їхньої присутності, власне, і є гібридною війною.
Вторгнення російських бойовиків почалося відразу після усунення від влади президента Януковича. Перший етап протистояння розгортався у березні 2014-го на території Автономної Республіки Крим на півдні України.
Захоплення Криму росіяни проводили під гаслами возз’єднання з Росією та нібито відновлення історичної справедливості, через що в неупередженого очевидця могла виникнути хибна думка, що Крим зроду-віку належав Росії. Насправді 230 років тому Росією на Кримському півострові навіть не пахло, а корінне населення Криму становили не росіяни, а кримські татари.