Небратнi - Кідрук Максим 8 стр.


У середині 90-х український Донбас остаточно перетворили на кримінальне гетто. Проте донецькому клану цього видалося замало. Після усунення всіх кримінальних, бізнесових і політичних конкурентів на території Донецької та Луганської областей «нові донецькі» вирішили поширити свій вплив на всю Україну. Настав час стати «законною» владою.

Перша спроба легалізувати панівне становище донецького клану належить Ахатю Брагіну: йдеться про створення Ліберальної партії України. Нічого путнього татарину не вдалося: маріонеткова партія не змогла закріпитися в політичному істеблішменті України. Зате з другої спроби — вже після смерті Брагіна — клан Ахметова та Колеснікова спромігся досягти більшого. Набагато більшого.

Початок загарбання донецьким кланом політичної влади на Донбасі пов’язують із приходом на керівні посади в Донецькій облдержадміністрації генерального директора територіально-виробничого об’єднання автомобільного транспорту «Донецькавтотранс» Віктора Януковича. У серпні 1996-го Янукович став заступником, у вересні того ж року — першим заступником, а 14 травня 1997 року (невдовзі після усунення Євгена Щербаня, котрий категорично заперечував можливість такого призначення) — головою Донецької обласної державної адміністрації.

Який стосунок мав Янукович до клану Ахметова? Становлення Віктора Федоровича як регіонального лідера відбувалося у першій половині 90-х років. Януковича вважають одним із перших, хто зреалізував «викачування» державних грошей за схемою «вугілля-кокс-метал». Сутність афери проста: вже на початку 90-х більшість вугільних шахт в Україні отримувала дотації; використання коксу, який виробляли з дешевого вугілля, видобутого на державних шахтах, забезпечувало очевидне зниження собівартості металу, який, однак, продавали за кордон за світовими ринковими цінами; об’єднання в одних руках усього виробничого ланцюжка — від видобування вугілля до експорту металопродукції — давало змогу привласнювати відшкодований державою податок на додану вартість і частину прибутку за проданий метал. Саме тоді й перетнулися шляхи Віктора Януковича та Рината Ахметова.

Попри це, мені важко зрозуміти, чому Ахметов та інші очільники донецького клану, вирішивши, що настав час виходити із кримінальної тіні та пробиватися на політичну арену, зробили ставку саме на Януковича — необтесаного вайлуватого велетня, який не міг зв’язати двох слів без папірця й у молодості двічі відсидів у в’язниці. З огляду на ляпсуси, а також подекуди відверто безкультурну поведінку Віктора Федоровича під час перебування на вищих керівних посадах у 2001–2014 роках складається враження, що гіршу кандидатуру годі було підшукати. Щоправда, про судимості Януковича суспільство дізналося доволі пізно: інформація про кримінальне минуле голови Донецької облдержадміністрації спливла незадовго до президентських виборів 2004 року.

Уперше Віктора Януковича засудили у грудні 1967 року на три роки позбавлення волі за статтею 141 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР за участь у збройному пограбуванні. На той час майбутньому прем’єр-міністрові та президенту України ще не виповнилося вісімнадцяти. Після здобуття Україною незалежності матеріали слідства було знищено — причому й в архіві суду, і в архіві виправної колонії, де Янукович відбував покарання, — проте тодішні односельці Віктора Федоровича стверджували, що юнак наприкінці 60-х входив до злочинного угруповання «Півновка», що діяло в місті Єнакієве Донецької області.

Через амністію, приурочену до 50-річчя Великої жовтневої революції, термін ув’язнення зменшили до 1,5 років. Хоча й того Янукович не «відсидів». Майбутній президент відбував покарання у Кременчуцькій виховній колонії та був достроково звільнений за клопотанням адміністрації за зразкову поведінку. За інформацією мешканця Сміли Миколи Московченка, який на той час також «сидів» у Кременчуцькій колонії, протягом усього періоду ув’язнення Віктор Янукович активно співпрацював з адміністрацією виправної установи.

Удруге Янукович опинився на лаві підсудних наприкінці 1969 року. Його звинуватили в заподіянні тілесних ушкоджень середньої тяжкості та 8 червня 1970 року згідно зі статтею 102 Кримінального кодексу УРСР засудили на два роки позбавлення волі. Досудове слідство та розгляд справи із незрозумілих причин тривали дев’ять місяців. За свідченням Олександра Мартиненка, одного з приятелів Януковича, в інциденті, через який Віктор Федорович сів на нари вдруге, фігурувала якась дівчина, а кримінальну справу насправді порушили не через заподіяння тілесних ушкоджень, а за спробу зґвалтування відповідно до статті 118 Кримінального кодексу УРСР. Утім, завдяки співпраці Януковича з правоохоронними органами буцімто зникла заява потерпілої, а справу перекваліфікували. Янукович відбував покарання у Єнакіївській виправній колонії № 52, розташованій у селищі Оленівка.

У грудні 1978-го ухвалою президії Донецького обласного суду судимості Віктора Януковича було скасовано, висунуті проти нього звинувачення визнано безпідставними. Останнє стало можливим завдяки персональному зверненню до суду космонавта Георгія Берегового, депутата Верховної Ради СРСР, який, як виявилось, перед Другою світовою вчився літати в Єнакіївському аероклубі разом із Федором Володимировичем, батьком Віктора Януковича.

2004 року, після того, як інформація про кримінальне минуле прем’єр-міністра Януковича прогриміла на всю Україну, до Донецька екстрено скликали журналістів для висвітлення ситуації із судимостями. Прес-служба Партії регіонів постаралася: розшукала «друзів», сусідів, адвокатів і навіть суддю Януковича, котрі в один голос розхвалювали чесність і порядність Віктора Федоровича, розповідали, що другий строк прем’єру та кандидату в президенти присудили за те, що він устряв у бійку, нібито захищаючи дівчину від п’яних залицяльників, що докази участі у збройному пограбуванні, через яке Януковича посадили вперше, хисткі та непевні, що даних про судимості в біографії Віктора Федоровича немає винятково через те, що їх «погашено».

Через рік після донецької прес-конференції — після перемоги Помаранчевої революції — нова влада запідозрила, що зняття судимостей 1978-го відбулося з порушенням закону (якщо відбулося взагалі). Донецька обласна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом можливої фальсифікації рішення про зняття судимостей. Під час розслідування встановлено підроблення протягом 2002–2004 років співробітниками Донецького обласного апеляційного суду двох постанов президії Донецького обласного суду від 27 грудня 1978 року про скасування стосовно Віктора Януковича вироків народного суду міста Єнакієве за статтею 141 ч. 2 («грабіж, пов’язаний із насильством») і статтею 102 («свідоме заподіяння тілесних ушкоджень»). У ході експертизи, проведеної Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС у Донецькій області, як і наступної, проведеної Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Управління МВС України, факт фальсифікації було підтверджено. У висновках обох експертиз ішлося про те, що сторінки із постановами відрізняються від інших сторінок справи, а отже, видається ймовірним їхнє вставлення у справу після її розшивання та підроблення підпису судді, який вивчав справу Януковича, іншою особою. Юрій Луценко, тодішній міністр внутрішніх справ, зазначав: «Експертиза однозначно встановила, що рішення було сфальсифікованим, і, наскільки мені відомо, секретарка, яка підписалася під рішенням того суду (котрий зняв судимості), на той час мала вік близько семи років… Забули поставити когось більш дорослого».

Хай там як, 1973 року 23-річний Янукович вийшов на волю; юнак повернувся до нормального життя, працював спершу електриком, потім — механіком. Через три роки після звільнення Віктор Янукович несподівано опинився на посаді директора автобази виробничого об’єднання «Орджонікідзевугілля» у місті Єнакієве. У другій половині 70-х майбутній прем’єр перебрався до Донецька, де почав обіймати щораз вищі керівні посади. 1980-го Віктор Янукович вступив до лав КПРС, після чого його кар’єра стрімко пішла вгору: очолював підприємства «Донбастрансремонт», «Укрвуглепромтранс», об’єднання «Донецькавтотранс».

Яким чином двічі засуджений злочинець усього за три роки після виходу із в’язниці зміг стати директором? До цього часу ніхто не може дати відповідь на це запитання. За однією з версій Янукович завдячує всім, чого досяг, покровительству радянського космонавта Берегового. Найбільш палкі адепти цієї теорії стверджують, що Георгій Береговий заступався і протегував молодому Януковичу тому, що останній був його позашлюбним сином. Звісно, можливо все, проте я не вважаю, що слід сприймати останнє припущення всерйоз.

Злет кар’єри В. Януковича після засуджень варто, очевидно, пов’язувати з «особливими взаємозв’язками» з КДБ, які склались під час перебування Віктора Федоровича за ґратами. Серед доказів справедливості такої версії — стрімка політична кар’єра Януковича, підкреслено зневажливе ставлення до нього Путіна, а також маловідомий факт виїзду 1974-го, через рік після виходу з тюрми, Януковича за кордон для участі в авторалі, — що було немислимо для будь-якого іншого радянського в’язня, який щойно вийшов на волю. Цю версію неодноразово було озвучено в пресі задовго до подій на Майдані протягом зими 2013–2014 років, однак жодного разу не спростовано самим президентом чи його оточенням. У квітні 2014-го, приблизно через два місяці після втечі Януковича до російського Ростова-на-Дону, де розташований один із розвідувальних центрів РФ, Служба безпеки України заявила, що Януковича контролює (і контролювала) російська розвідка, а Кремль почав «вирощувати» з нього агента КДБ/ФСБ відразу після другої відсидки в Єнакіївській виправній колонії. Унаслідок аналізу подій в Україні із 2010 року, тобто з моменту інавгурації Януковича, а особливо — дій і рішень останнього під час Євромайдану я мушу визнати, що така версія виглядає цілком правдоподібною.

Та навіть без імовірного зв’язку із російськими спецслужбами Януковича потрібно вважати останньою людиною, що мала право претендувати на пост президента найбільшої європейської країни. Передусім — через катастрофічно низький рівень освіченості та виховання.

Після школи Віктор Янукович вступив до Єнакіївського гірничого технікуму, проте 1967 року, відповідно до постанови прокуратури міста Єнакієве, його відрахували за участь у злочині.

Згідно з офіційною біографією 1980-го Янукович закінчив Донецький політехнічний інститут і отримав спеціальність «інженер-механік». Однак слід урахувати, що Віктор Федорович здобував спеціальність заочно, оскільки на той час уже повний ходом керував автобазою виробничого об’єднання «Орджонікідзевугілля», що навряд чи залишало багато часу на навчання.

2001-го Янукович одержав диплом магістра зі спеціальності «Міжнародне право» в Українській академії зовнішньої торгівлі. На жаль, ніхто з тих, хто закінчив академію того ж року, студента на прізвище Янукович не пам’ятає. Журналісти інтернет-видання «Українська правда» стверджують, що випускники академії 2001 року були напрочуд здивовані тим, що їхнім однокурсником виявився Віктор Янукович, позаяк вони його там ніколи не бачили.

В автобіографії Янукович зазначав, що є дійсним членом Академії економічних наук України, членом-кореспондентом Транспортної академії України, а також почесним академіком Каліфорнійської міжнародної академії науки, освіти, індустрії та мистецтв. «Українська правда» намагалася, але так і не знайшла наукової інституції за назвою Каліфорнійська міжнародна академія.

Різнобічно розвинутий губернатор, прем’єр-міністр і майбутній президент захистив в Інституті економіко-правових досліджень НАНу дисертацію на тему «Управління розвитком інфраструктури великого промислового регіону», написав понад п’ятдесят (!) наукових праць, що водночас не завадило йому у власноруч заповненій анкеті, наданій Центральній виборчій комісії України перед виборами 2004 року, припуститися дванадцяти грубих помилок. Зокрема, кандидат у президенти написав «прємьєр-міністр» із м’яким знаком, а слово «проффесор» — із двома літерами «ф». Хтось зі співробітників ЦВК ризикнув викласти в мережу фотокопію анкети, спричинивши справжній вибух у медіа-просторі. «Проффесора» Януковичу згадували протягом усього періоду його правління, а помилки із передвиборної анкети стали класикою української безграмотності.

Загалом про ляпсуси й обмовки «проффесора» можна написати окрему книгу. Ось кілька із найвідоміших:

23 березня 2012 року під час робочого візиту до Запорізької області Янукович сказав, що «медицина — це та галузь, яка повинна йти попереду, як дим від паровоза»;

у травні 2012 року, виступаючи з нагоди Дня перемоги, Янукович неправильно розставив акценти та сказав: «Ви (ветерани) пройшли крізь пекло війни, — пауза. — З фашизмом до кінця виконували свій обов’язок перед батьківщиною»;

25 травня 2012 року під час засідання РНБО з приводу заходів безпеки перед початком Чемпіонату Європи з футболу 2012 року Янукович обмовився, переплутавши слова: «…ми вважаємо взагалі, що територію нашої держави треба зробити небезпечною для життя наших громадян, а коли до нас поїдуть гості — тим паче»;

29 травня 2012 року під час саміту НАТО в Чикаго Янукович пообіцяв, що «президент України відвідає Україну» і посилить із ним співпрацю;

20 вересня 2012 року під час спільної прес-конференції із президентом Польщі Броніславом Коморовським Янукович, розповідаючи про відкриття меморіалу на честь загиблих поляків і українців у «Биківнянських могилах», не зміг вимовити слово «тоталітаризм»: «…це дуже важливий крок для пам’яті й шани загиблих, встановлення правди злочинів тота… тота… тоталіризму та гідного вшанування жертв… е-е-е… його жертв»;

28 вересня 2012 року під час спілкування з пресою після візиту до США Янукович сказав, що «президент Обама поцікавився, як ідуть поставки обладнання для лабораторій, які ми будуємо у Харкові, які будуть працювати на низькозбагачувальному Ірані»;

20 вересня 2013 року під час форуму «Ялтинська європейська стратегія» Віктор Янукович, представляючи президента Литви Далю Грибаускайте, назвав її Далею Гріскауте;

окрім того, Янукович назвав Антона Чехова «великим українським поетом», обізвав львів’ян «кращим геноцидом країни» (маючи на увазі генофонд), казав «Ісаак Бебель» (маючи на увазі Бабеля) тощо.

Безграмотний кримінальник на посаді голови уряду чи в президентському кріслі — здавалося, що гірше бути не може. А проте більше за неграмотність лякало демонстративно презирливе ставлення Януковича до політичних опонентів, а також до тих українців, хто не мав наміру голосувати за нього на президентських виборах 2004 року. Найбільш виразні вияви цього спостерігали 21 жовтня 2004-го в ході візиту Віктора Януковича до Луганська в рамках передвиборної кампанії 2004 року. Виступаючи перед представниками територіальних громад Луганської області, прем’єр-міністр заявив: «Ми не думаємо, що ми прийшли на один рік, ми думаємо, що прийшли надовго. Усім скептикам не вдасться на цьому шляху поставити нам перепони, — а тоді, після невеликої паузи, підкреслив: — Я вірю, що сильних і здорових людей набагато більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!»

Що вже геть погано — після цих слів представники територіальних громад Луганської області один по одному піднялися зі своїх місць і захоплено зааплодували. Припускаю, що не всі з тих, кого силоміць загнали до зали на зустріч із кандидатом у президенти, хотіли підніматися та плескати в долоні у відповідь на почуте. Принаймні хочу вірити, що навіть у Луганській області, найближчій до Росії, достатньо тверезомислячих людей, які розуміли, що прем’єр-міністр бовкнув дурницю, не гідну виваженого політика і тим більше особи, котра претендує на посаду президента всієї країни. Та після того, як зірвалися на ноги перші півтора-два десятки людей, решта хоч-не-хоч мусила вставати, аби не бути звинуваченою в недостатній лояльності до «великого лідера». Достоту як у радянський час.

У ході президентських виборів 2004 року в Україні стало очевидним те, що «козлів», які заважають їм («донецьким», тобто) жити, все ж більше, й, окрім того, те, що ці «козли» готові відстоювати свій вибір навіть у тому разі, якщо хто-небудь спробує його відібрати.

14 травня 1997 року Указом президента № 435/97 Віктора Януковича було призначено головою Донецької обласної державної адміністрації на місце звільненого Сергія Полякова. Цим призначенням, фактично, започатковано формалізацію влади донецького клану у східних регіонах країни, а також поширення такої влади на всю Україну. Улітку 1998-го, анітрохи не переймаючись тим, що обіймає посаду держслужбовця, Віктор Федорович узяв участь у місцевих виборах до Донецької обласної ради та переміг, набравши 78,41 % голосів виборців, а 14 травня 1999-го (рівно через два роки після призначення на пост губернатора області) на шостій сесії Донецької облради депутати обрали Януковича головою, тим самим дозволивши йому суміщати дві найвищі посади в області — керівника обласної виконавчої та керівника обласної представницької влади, що суперечило чинному законодавству України. Янукович залишив крісло голови Донецької облради у травні 2001-го, «передавши» посаду давньому колезі та партнерові Рината Ахметова — Борису Колеснікову.

Наприкінці 90-х донецький клан контролював на Донбасі політику, бізнес, кримінал, а також мав усе необхідне для початку експансії на захід. На цей раз, замість вигадувати нову, «донецькі» вирішили скористатися наявною політичною силою.

26 жовтня 1997 року в Києві було створено Партію регіонального відродження України (ПРВУ). Нікому невідома політична партія з малозрозумілою програмою брала участь у парламентських виборах 1998 року та набрала менше ніж 1 % голосів (прохідний бар’єр за тогочасним законодавством — 3 %). Утім, кілька представників ПРВУ потрапили до Верховної Ради України за мажоритарними округами.

На III позачерговому з’їзді ПРВУ в березні 2001 року делегати вирішили відмовитися від занадто довгої назви партії та перейменували Партію регіонального відродження України на Партію регіонів. Тоді ж партію очолив Микола Азаров, на той момент — голова Державної податкової адміністрації України, у майбутньому — маріонетковий прем’єр сформованого Віктором Януковичем 2010-го уряду.

2002 року Партія регіонів увійшла до провладного/пропрезидентського виборчого блоку «За Єдину Україну!», який на чергових парламентських виборах посів третє місце (13 % голосів). Із мажоритарних округів Донецької та Луганської областей до Верховної Ради пройшли переважно висуванці цього блоку, котрі й склали основу парламентської фракції «Регіони України».

Янукович, будучи губернатором Донецької області, тривалий час не вступав до Партії регіонів, хоча не приховував своїх симпатій у заявах про те, що ця політична сила «має велике майбутнє в Донбасі». У листопаді 2002 року президент Кучма відправив у відставку прем’єр-міністра Анатолія Кінаха та запропонував на цю посаду Віктора Януковича. «За» проголосували 234 народні депутати. Відразу по тому декілька осередків партії у Донецькій області офіційно висловили прохання, щоб Янукович очолив Партію регіонів. Віктор Федорович погодився. Його було обрано лідером на 5-му з’їзді партії, який відбувся 19 квітня 2003 року. Микола Азаров став головою політичної ради Партії регіонів.

Таким чином Янукович, Ахметов, Колесніков та інші опинились за крок від того, щоб протягом одного покоління втілити в життя чотириходову схему американських мафіозі: «мій дід — гангстер, батько — бізнесмен, я — сенатор, мій син — президент».

Після фіаско 2004-го Янукович, а разом із ним донецький олігархічний клан на диво швидко повернулися у велику політику.

На виборах до Верховної Ради України, що відбулися 26 березня 2006 року, Партія регіонів набрала 32,14 % голосів і посіла перше місце. Утворити більшість лише із депутатів Партії регіонів не вдалося. ПР довелося об’єднуватися із Соціалістичною партією України та комуністами, внаслідок чого сталося немислиме: всього лише через рік після перемоги Помаранчевої революції Віктор Янукович — людина, безпосередньо відповідальна за масові фальсифікації на президентських виборах 2004 року, — спромігся вдруге «пробитися» на посаду прем’єр-міністра. Янукович залишався прем’єром до призначення нового уряду за результатами позачергових виборів народних депутатів 2007 року, після чого очолювана ним партія пішла в опозицію.

У лютому 2010-го Віктор Янукович узяв реванш: у другому турі президентських виборів переміг кандидата від опозиції Юлію Тимошенко (Янукович набрав 48,95 % голосів — на 3,48 % більше, ніж Тимошенко (45,47 %). Донецький клан став повноправним володарем України.

Миттєво почалися жорсткі кадрові чистки. На більшість керівних посад у державі призначено вихідців із Донбасу. Під час формування Кабінету Міністрів, який очолив Микола Азаров, ураховували не професійні характеристики претендентів, а регіональну належність і особисту відданість Віктору Януковичу. Більш ніж третина міністрів походила з Донецького регіону. Співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи по Україні Ханне Северинсен так прокоментувала зміни у владній вертикалі, реалізовані Януковичем протягом перших двох місяців після інавгурації: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що впродовж двох місяців, відколи працює новий президент, можна дібрати під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ та навіть парламент».

І то був лише початок.

Назад Дальше