— Оце-то оказія, — здивувався Онисько, — вчора було повно снігу, а сьогодні…
— Не вчора, — почувся ззаду голос мишки Евридіки. — Ти проспав цілу зиму, а вже — весна надворі, теплінь. Тож скидай шапку.
— Авжеж скину, — мовив Онисько, повертаючись до подруги. — Вона якась мала стала.
— Це не шапка мала стала, — посміхнулася Евридіка, — це ти за зиму підріс.
— Ну, то й добре, що снігу нема, — вирішив Онисько, — бо в тих кучугурах такі вреднючі жуки живуть — нехай їм грець.
— Які це жуки? — не зрозуміла Евридіка.
— Такі, що й згадувати не хочу, — махнув хвостом вуж.
— Із весною вас! — вигулькнула з-під гілля жабка Одарочка. — Ох і виспалась…
— А ось і ми, — одразу за жабкою з’явилися колорадський жук Джек і хробачок Кузя. — Із весною всіх.
— Нарешті ми разом, — щасливо проказала Евридіка. — Я вже не могла дочекатися, коли ви всі прокинетеся. Я ж цілу зиму сама, як билиночка, була. Ні тобі з ким погомоніти, ні погратися…
— Лист для вужа Ониська! Лист для вужа Ониська! — раптом почулося згори.
Усі задерли голови й побачили листоношу — сороку Віолетту.
— Хто тут Онисько?
— Я Онисько, — озвався вуж.
— Лист тобі, — дещо роздратовано проскрекотала сорока. — Я вже тут півгодини кружляю, як сирота навколо ятки з морозивом. Спати менше треба!..
Віолетта кинула листа і подалася на пошуки наступного адресата.
Усі з’юрбилися навколо загадкового конверта.
Може, комусь і видасться дивним такий інтерес наших героїв до звичайного конверта, але ж ніхто з них ніколи за все своє життя не те що листа не отримував, а навіть святкової листівки на Великдень чи, скажімо, на Різдво. А тут — цілий лист!..
— Швидше відкривай, — нетерпляче підганяв Ониська Джек.
— Давай, Ониську, — згорала від цікавості Одарочка, — що ж воно там таке? Цікаво, ге?
Онисько обережно розірвав конверт і витяг з нього аркуш у клітинку, списаний акуратним почерком.
— Від кого це? Читай, Ониську. Та читай уже! — цокотіла Евридіка.
— Пахне бузиною, — навіщось понюхав написане вуж. — Це від бабусі лист. Вона завжди з бузинових ягід чорнило робить. Таким самим підписана та фотокартка, яку бабуся подарувала колись мені на згадку.
— То хтось буде сьогодні читати цього листа, чи ми його назад до конверта запхнемо? — спитав Кузя.
— Я теє… як його… тут почерк нерозбірливий, — схитрував Онисько і простягнув листа Джекові. Було соромно зізнатися, що не вміє читати.
— Еге ж, якийсь зовсім нікудишній почерк, — підтримав його Джек, який теж не дуже тямив у грамоті. — Спробуй ти, Кузю.
Хробачок неохоче взяв папірця і, скривившись, одразу передав його Евридіці, мовивши:
— Та як же його читати, коли тут жодної ноти нема — самі закарлючки.
Евридіка, яка, власне, була єдиною з-поміж присутніх, хто вмів читати, голосно почала:
Доброго дня, мій манюній Ончику!
— Що вона має на увазі? — весело спитала Одарочка, рада з того, що до неї не дійшла черга читати. Бо ж вона, звісно, того робити теж не вміла.
— Ми читаємо чужого листа, — стурбовано проказав Джек. — Це лист до якогось малого Пончика.
— Не хвилюйтеся, цей лист адресовано мені, — знітився Онисько. — Просто в дитинстві бабуся називала мене Ончиком.
— А, бува, не Пончиком? — хитро примружився Джек.
— Поглянь на мене — який з мене пончик?
— Читай далі, — Кузя злегка штурхнув Евридіку смичком для скрипки.
Давно я тебе не бачила. Ти вже, мабуть, трохи виріс. Частенько згадую, як я гойдала тебе в колисочці, а ти все дрімав…
— Він і тепер мастак поспати, — гигикнув Джек.
— Ану не перебивай, бо зараз сам читатимеш! — суворо сказала Евридіка.
— Мовчу, мовчу, — перелякався жук. — Читай далі, чого вже там.
Евридіка знову почала водити пальцем по рядках.
От було б добре, якби ти, мій любий онучку, завітав до мене в гості разом з товаришами…
— З товаришами — це добре, — пожвавішав Кузя, — бо…
Та чому це добре, ніхто так і не довідався: Евридіка обпекла хробачка таким нищівним поглядом, що Кузя одразу затнувся і заходився колупати смичком ямку в землі.