— Класна макуца! — аж прицмокнув інопланетянин. — У нас така не росте.
— Я теж прихопив кілька зерняток на насіння, — похвалився салатовий. — Розведемо й собі таку жирну макуцу, а сорт назвемо… — він повернувся до Ониська. — Як ти там казав?
— Соняшник.
— Точно, сорт «Соняшник».
Міжгалактичний млинець зробив декілька кіл довкруг Землі, покружляв над Місяцем, а тоді фіолетовий спрямував зореліт назад, щоб висадити Ониська.
Подорож була така захоплива, що Ониськові аж дух перехопило від нових відчуттів. Поки корабель прибульців повертався на Землю, вуж сидів біля ілюмінатора й дивився у космос. Крісло було до того зручним, що Онисько мимоволі задрімав…
Прокинувся вуж надвечір… під соняшником. «Насниться ж таке, — подумав мрійник. — Шкода, що все це було не насправді…» Він глянув догори і… побачив, що в соняху не залишилося жодного зернятка…
Якось зранку Онисько ще лежав у ліжечку, коли до нього забігла Евридіка.
— Хутчіше вставай і гайда надвір! — радісно загукала вона. — Там сніг випав!
— Який ще сніг? — Онисько не міг збагнути, що від нього хоче мишка.
— Тю, я зовсім забула, що ти зроду не бачив снігу, — згадала Евридіка. — Він білий, пухнастий… пам’ятаєш, я тобі розповідала?
— Ну, ходімо побачимо, що це за сніг такий, — вибрався з-під ковдри вуж.
— Одягай ось шапку і теплого шалика. Я їх сама зв’язала, — простягла другові одяг Евридіка. — А я побіжу інших покличу.
Онисько почав квапливо вдягатися, а мишка подріботіла до Одарочки.
Скоро всі були на городі. Картина, що постала перед ними, вражала: все довкола було білим-білісіньким! Куди не кинеш оком — повсюди лежав якийсь пух, що виблискував на сонці, наче скло. Він сховав геть усе: город, бур’яни, повітку, стежечки… Навіть на сухому Ониськовому соняшнику красувалася велика біла пухка шапка.
— Оце і є сніг? — захоплено спитав Онисько.
— Оце і є! — кивнула Евридіка. — Зазвичай ви всі вже впадаєте в зимову сплячку, коли з являється перший сніг, але цього року він випав раніше, ніж завжди.
— То ще не зима? — щулячись від холоду, спитав Кузя.
— Ні, таке часом буває.
— Яку красу ми просипаємо, ге! — замріяно протягла Одарочка, кутаючись у шубку.
— І холод, — додав Кузя.
— А цей сніг смачний? — зачерпнув пригорщу білого дива Джек.
— Дивак ти, Джеку! — засміялася мишка. — Хто ж їсть сніг?! Від нього можна застудитися.
— А що ж із ним робити? — поцікавився Онисько.
— Зараз покажу, — лукаво посміхнулася Евридіка, зліпила сніжку і жбурнула її в Ониська.
— Можна гратися в сніжки! — весело загукала мишка. — Ану ж, хто влучить?!
Усі заходилися ліпити снігові кулі й жбурлятися ними один в одного. Було дуже весело падати в пекучий сніг, кидати його за коміри й шалики товаришів. Такої чудової гри давно не було на їхньому городі. А у сніжки грали взагалі уперше. Бо ж узимку не спала лише Евридіка, а гратися самій із собою не дуже зручно.
Коли всі були мокрі від снігу й розпашілі від біганини, мишка запропонувала повернутися додому й перевдягтися в сухеньке, щоб, бува, не застудитися. А заразом і чогось перехопити.
Під час обіду Евридіка пообіцяла навчити друзів кататися на санчатах та лижах.
Перепочивши, всі знову подалися на засніжений город. Спочатку вони гуртом з’їжджали з гори на санчатах, які часто перекидалися, й уся ватага сторчголов летіла в сніг.
Потім Джек учився їздити на лижах. У нього довго нічого не виходило: лижі не слухалися та їхали куди їм заманеться. Тому жук під веселий сміх і підбадьорливі вигуки друзів раз у раз падав у білі кучугури, наче стигла груша з дерева.
До самого вечора над городом стояв галас і лунав дзвінкий сміх компанії. Справжнє свято подарував Ониськові, Джеку, Кузі й Одарочці перший у їхньому житті перший сніг. А мишка Евридіка раділа й розважалася разом зі своїми друзями.
Увечері всі полягали спати раніше, ніж будь-коли. Дуже вже вони награлися й натомилися.
Перед сном, лежачи в ліжку, Онисько мріяв про те, як вони всі гратимуться завтра. Проте зранку ні він, ні Джек, ні Кузя, ані Одарочка нікуди не пішли. Вночі на їхній город прилетіла сива зима, тому всі, крім Евридіки, спали міцним зимовим сном аж до самісінької весни.
Вуж Онисько прокинувся ні світ ні зоря. Він, може, ще трохи й поспав би, якби не сон. Снилося Ониськові таке: нібито він, Евридіка, Одарочка… словом, уся їхня завзята ватага, мчали на санчатах із крутої засніженої гори. Вітер свистів у вухах, шалики тріпотіли, як осикове листя, санчата все набирали й набирали розгону… Беркиць! Санчата наскочили на якусь грудку, перекинулись — і вся весела компанія з голосним реготом шкереберть покотилася у сніг. Онисько буцімто, пролетівши добрий десяток метрів, врізався у снігову кучугуру сторч головою. Як бідолаха не силкувався вивільнитися, в нього нічого не виходило. Друзі вхопили Ониська за хвоста, що ледь стирчав з-під снігу, і дружно потягли на світ Божий.
Однак де не взялись якісь противнючі чорні жуки. Вони вчепилися страхітливими щелепами в Ониська і теж потягли — під сніг. Тут вуж зрозумів, що відчуває канат, якого перетягують дві команди, намагаючись з’ясувати, хто ж переможе. Ониськові було зовсім не цікаво, хто кого перетягне (хоча в глибині душі вуж уболівав, звичайно, за своїх друзів), тому він закричав:
— Ряту-уйте!!!
Онисько прокинувся від голосного «ряту-уйте!!!»
«Хто б це міг так кричати? — підхопившись з постелі, міркував він. — І головне — з самого ранку. Кого це лиха година заперла в якусь халепу в таку рань? Голос, нібито, знайомий…»
Тут Онисько згадав свій сон, і його пройняв здогад, що це кричав не хтось, а він сам.
— Ну, добре, що хоч нікого рятувати не треба, — полегшено зітхнув він. — Бо ж спросоння не дуже-то когось і врятуєш. Дивний усе-таки сон. Жуки якісь приверзлися… я таких і не бачив зроду… А піду-но я краще на санчатах покатаюсь. От учора ми добряче награлися в тому снігу.
Вуж натягнув шапку й намотав на шию шалика. Шапка чомусь видалася йому замалою.
«Збіглася за ніч», — подумав Онисько і подався нагору, адже жив він, як ви знаєте, під купою трухлявого гілля, нахаращеного за повіткою край великого городу.
Але снігу на вулиці не було. Свіжозораний город виблискував ріллею, на обміжку подекуди прокльовувалися кволі кущики травички впереміш із золотавими кульбабками, над якими поралися жовтопузі бджоли. Обабіч повітки самотньо височів сухий посірілий соняшник.