Подихали б свіжим лісовим повітрям, бо хіба ж у селі на тих городах повітря? Ті трактори гудуть, димлять — світу білого не видно… Та й я вже старенька, може б мені щось доломогли тут по господарству. Отож чекатиму з нетерпінням. Сподіваюся, ти пам'ятаєш дорогу до лісу, в якому я тебе виколисала малого. До лісу, якому, може, вже недовго
— На цьому місці чимала пляма, — показала всім листа Евридіка. — Декілька слів розмито. А далі таке:
…лую В тім’ячко.
— Цікаво, чи не сорока спересердя намочила листа? — сказала Одарочка.
— Не сорока, — заперечила мишка. — Мені здається, що це сама бабуся його намочила.
— Чого б це бабусі мочити листа? — засумнівався Кузя. — Вона хоч і старенька, але ж, сподіваюся, ще сповна розуму?
— Вона плакала.
— Плакала?! — стривожився Онисько.
— Ну, розчулилася, зронила декілька сльозинок, — заспокоїла його Евридіка. — Звичайна жіноча слабкість.
— Але чому? — спитав Джек.
— По-моєму, там щось негаразд із лісом.
— Хай би що там було, — сказав Онисько, — а я таки мушу провідати бабусю. Заразом побуваю у пам’ятних місцях мого дитинства. Це так здорово… Хто зі мною?
— Я! — в один голос вигукнули всі.
Звісно, ніхто не міг узяти й, покинувши все на світі, податися в гості до бабусі. Кожен мав чимало невідкладних, важливих весняних справ. Декілька тижнів на городі кипіла напружена робота: Джек садив картоплю, Одарочка сіяла городину, Евридіка шила усім рюкзаки в дорогу, Кузя складав нові пісеньки, веселі й сумні, — на всі випадки мандрівного життя; а Онисько весь час мріяв про подорож і зустріч із улюбленою бабусею.
Отже, одного дня, впоравшись нарешті з роботою, друзі почали збиратися в дорогу. Взяли харчів, зібрали одягу та ще чимало всілякого причандалля, яке могло би згодитися під час подорожі.
— Дорога неблизька, — сказав Онисько. — Спочатку пливти рікою, потім перейти через луки — а там вже й ліс.
— А на чому ж ми попливемо? — захвилювалася Одарочка.
— Давайте побудуємо пліт-вітрильник, — запропонував Джек.
— А з чого? — поцікавився Кузя.
— Я знаю, з чого, — сказав Онисько, — з мого соняшника. Він он як висох — гарно триматиметься на воді.
Відтак соняшника спиляли і розрізали на частини. Потім зв’язали їх докупи цупкою мотузкою. Евридіка з Одарочкою знайшли десь п’ять невеличких лопухів, зшили з них вітрило і причепили до щогли.
Суха голова соняшника перетворилася на штурвал.
Вийшов чудовий пліт з вітрилом. Йому дали маленьке, але горде ім’я — «Грім» і підтягли до річки, що протікала в низині, за городом.
Наступного дня судно врочисто спустили на воду під браві акорди Кузиного маршу, а об борт розбили пляшку морквяного шампанського із запасів Одарочки. У суднобудівників є така традиція: розбивати пляшку шампанського об борт корабля, що вперше спускається на воду, — щоб йому щасливо плавалось.
Тут-таки друзі розподілили звання та обов’язки на подорож.
Капітаном, звичайно, було обрано Ониська, Джек став боцманом, Евридіка — стерновим, Одарочка — корабельним кухарем, або коком, а Кузя — юнгою.
На пліт повантажили речі і вже вмостилися, коли це Онисько вигукнув:
— Заждіть! Ледь не забув. Я на хвильку відлучуся.
Він скочив на берег і поспішив до повітки. Повернувшись за кілька хвилин, спитав:
— Ну що, всі готові?
— Готові! — гукнули Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя.
— Тоді — повний уперед! — скомандував Онисько і відв’язав мотузку, якою пліт було припнуто до тонкої вільхи.
Швидка течія підхопила «Грім» і понесла друзів назустріч новим, невідомим пригодам.
«Грім» виявився доволі швидкохідним плотом. Він одразу вловив зеленим вітрильцем ходовий вітер і разом з екіпажем весело долав невеликі річкові хвилі.
Одарочка розпалила примус і заходилася «чаклувати» над казанком, готуючи обід для команди.
— Картопельки не шкодуй, побільше криши, — радив жабці Джек.
Евридіка стояла за штурвалом, а Онисько вмостився на капітанському місточку й дивився в далечину у бінокль.
Кузя розважав друзів, граючи на скрипочці вальс «Голубий Дунай».
— Право стерна! — скомандував Онисько. — Попереду великий корч!
Евридіка хвацько крутнула штурвал, і їхнє судно щасливо оминуло перешкоду.
— Цікаво, а тут водиться велика риба? — нахилився до води Джек.
Немов у відповідь, з річки враз вистрибнув величезний окунь і, клацнувши пащекою просто над Кузиною головою, перелетів через палубу «Грому» й з голосним плюскотом шубовснув у воду з іншого боку.
— Нівроку! — скрикнула Евридіка. — 3 тобою все гаразд, юнго?
— Так, але… — голос хробачка тремтів, — але… мій смичок…