З кузова вантажівки тільки й зринали здивовані, захоплені вигуки:
— Ого!.. Ти ба!.. Нівроку!.. Клас!.. Мамо рідна!..
Скоро вантажівка заїхала в якусь широку й високу арку, з фігурами жінок по боках і колоссям зверху, і загальмувала.
— Ну, бувай, — поспіхом сказав Онисько Черешні, — ми трохи погуляємо містом і на вечір повернемося.
Усі, крім корови, швиденько позіскакували з кузова, щоб їх не помітив водій, і гайнули роздивлятися приваби міста зблизька.
Онисько та компанія намагалися триматися газонів, щоб не шокувати перехожих: міські мешканці такі вразливі! А ще — тротуарами було ходити небезпечно. Онисько, що повз на чолі всієї компанії, як завжди, замріявся і мало не шелепнув у каналізаційну шахту. Якісь бешкетники зняли з неї люк, і посеред асфальтованої доріжки чорніла круглим отвором жахлива пастка.
Неподалік тролейбусної зупинки друзі побачили цуцика. Це був маленький спанієльчик. Він, зіщулившись, сидів на траві й жалібно скавучав.
— Чого це ти? — підійшла до малого Евридіка.
— Я хочу до мами, — закліпав очима цуцик.
— А де ж твоя мама? — роззирнувся Онисько.
— Загубилася.
— Так не буває, — сказав Джек, — мами не губляться.
— А як це сталося? — співчутливо спитала Одарочка.
— Ми гуляли вдвох парку, — схлипнуло собача, — а потім мали їхати додому тролейбусом. Мама застрибнула в нього, а я не встиг: двері зачинилися. І мама поїхала без мене.
— Я ж казав, що мами не мають звички губитися, — правив своєї Джек, — це ти загубився.
— Яка різниця, хто загубився, — сказав Кузя, — треба допомогти малому знайти маму, от і все.
— Але ж ми самі тутечки нічого не зробимо, — невпевнено сказала Одарочка.
— Дарма, — кинула Евридіка. — Я думаю, що мама сама має повернутися сюди. Нам слід просто зачекати і подбати, щоб малого ніхто не скривдив. До речі, як тебе звати, вуханчику?
— Боня, — відповів цуцик і чомусь засоромився.
— На осьо з’їж коржика, — дістала з рюкзачка смачне, посипане маком кружальце Одарочка. — Домашній — сама пекла. Ти ж зголоднів уже, мабуть…
— Угу… — кивнув Боня і заходився хрумтіти гостинцем, вимахуючи куцим хвостиком.
— Ех, дітлашня… — зітхнув Джек, — як вам небагато потрібно для повного щастя…
З найближчих рівно підстрижених кущів вигулькнув чийсь бридкий писок. Злі маленькі очиці невдоволено вп’ялися у всю компанію і, зловісно зблиснувши, сховалися між гілок.
— Дивіться, дивіться! Пацюк! — скрикнув Кузя, показуючи в бік кущів. Він єдиний устиг запримітити гризуна.
— Де? — сполошилася Евридіка. — Ой, не подобається це мені…
Хто-хто, а мишка знала, що від пацюків, хоча вони й доводились їй якимись там далекими родичами, добра чи шляхетних учинків чекати не слід. Усі пацюки були ненажерливими, злими, підступними, безжалісними хижаками, готовими будь-якої хвилини вчинити якусь гидоту. Скривдити малу беззахисну тваринку чи пташку для них — раз плюнути.
Пацюк Шнуркогриз (це його побачив серед листя Кузя) ледь не луснув від злості, сидячи за кущем. Тільки-но він натрапив на цуценя, що, мабуть, відбилося від мами, як з’явились якісь туристи з рюкзаками й зіпсували всі його пацючі плани. А плани в Шнурка (так щура скорочено називали його знайомі) були наполеонівські.
Шнуркогриз уже майже бачив, як він притягне за вухо до зграї таких, як він, кровожерних злодюг ласу здобич — солоденького цуцика. О, тоді його заповажають його дружки! Тоді зрозуміють, що незаслужено залишали йому догризати самі недоїдки, не примушуватимуть більше порпатися у найсмердючіших сміттєвих бачках, ні! Його заповажають, може, навіть боятимуться! Так, це було рожевою мрією огидного нишпорки — щоб його всі боялися, тремтіли від самого його погляду… Адже Шнуркогриз знав: усі його друзяки — нікчемні боягузи. Знав, бо й сам був таким.
Але найзаповітнішим бажанням пацюка було стати вожаком їхньої зграї. Вже від минулого понеділка, відколи старого Гнилозуба причавило ящиком з бананами на Лук’янівському ринку, щуряча ватага не мала заводія. Омріяне багатьма місце було вільним.
— Ну, нічого… заждіть… — лиховісно шамкотів Шнуркогриз, — зараз я приведу собі підмогу. Це буде навіть краще: у нас буде не якийсь один сопливий цуцик, а ціле меню. Ото бенкет сьогодні влаштуємо. Ніхто ще не знаходив стільки здобичі…
— Я нікого не бачив, — сказав Онисько. — Може, тобі, Кузю, привиділось?
— Може, — відповів Кузя і про всяк випадок міцніше притиснув до себе скрипку, — я не впевнений.
— Швидше б уже знайшлася Боникова мама, — мовила Одарочка, — бо скоро звечоріє. Нам же потрібно до машини встигнути.
— А якщо мама не прийде по мене? — захвилювався Боня.
— Доведеться взяти тебе з собою, — відповів Онисько, — в гості до моєї бабусі.
— Не дрейфуй, малий, на вантажівці покатаєшся, а в лісі картоплі напечемо у вогнищі, — заспокоював песика Джек.
— Ніхто ні на чому кататися не буде, — відрізала Евридіка. — Ви про його маму подумали? Вона ж із глузду з’їде без малого. І взагалі — зараз вона знайдеться: мами своїх діток на зупинках просто так не забувають.
І справді: тієї ж миті під’їхав тролейбус, двері його відчинилися, і на землю зіскочила Бонина мама. Вона одразу кинулася до сина.
— Бонику! Синку! Як ти мене налякав!
— А мене тітонька жабка коржиком пригостила, — похвалився малий, в той час, як мама обціловувала його з морди до хвоста.
Схвильована мама тільки-но побачила всю компанію.
— Дякую, дякую вам, що доглянули мого розбишаку. Він такий неуважний. Як я напереживалася!
— Та нічого, — ніяково кинув Онисько, — з ким не буває.
— Наш тролейбус, — заметушилася мама Боника, — спасибі вам за все.