Одарочка ще встигла тицьнути малюкові декілька коржиків, і він разом з мамою зник за дверима тролейбуса.
— Що ж, і нам пора, — сказав Онисько, — бо ще, чого доброго, доведеться ночувати в місті. Слід повертатися на Виставку.
Усі, хто чим міг, помахали навздогін тролейбусу, що віддалявся, і вирушили назад до Черешні.
Онисько та його друзі простували навпрошки великою квітковою клумбою. В місті сутеніло.
— Мерщій, — підганяв усіх Онисько, — бо доведеться тут заночувати.
— Що ти, — кинула Евридіка, — Черешня хвилюватиметься.
— Справді, давайте додамо у швидкості, — погодився Джек.
— Тоді беріть мене на плечі, — почав канючити Кузя, — я за вами й так ледве встигаю.
— Залазь у рюкзак, — зупинившись запропонував Онисько.
Кузя охоче погодився і вже за мить сидів у кишеньці його рюкзака. Відтак усі рушили далі.
Не встигли друзі й оком змигнути, як почули чийсь гугнявий голос:
— Стояти! Боятися!
Прямо перед компанією Ониська наче з-під землі виринув огидний пацюк. Друзі завмерли від несподіванки.
— Ну що, — хижо вишкірився Шнуркогриз (певно, ви вже здогадалися, що це був саме він), — попалися, селюки!
— Чого тобі від нас треба? — виступила наперед Евридіка.
— Їсточки хочу, — почав кривлятися пацюк.
— Одарочко, дай йому коржика, і закінчимо з цим. Нам ніколи, — звернувся до жабки Онисько.
— Не так швидко! — вереснув Шнуркогриз. — Я ще маю навчити вас правил гарної поведінки у місті.
— Про що ти торочиш, голубе? — втрутилася в розмову Одарочка. — Ти — навчити?..
— Хіба вам не казали ваші мами, що не слід привласнювати чужу здобич, бо й самі можете стати нею? — єхидно мовив пацюк.
— Не мороч нам голови! Яка здобич?
— А отого шмаркача малого та вухатого хто в мене з-під самого носа вихопив? Дід Пихто?
— То це ти про Боню кажеш! — не втримався Джек. — Ану, йди собі своєю дорогою, доки ми тобі не…
Але тут із-за навколишніх квітів, скрививши писки у зловісних осміхах, виповзли інші представники щурячого кодла. Їх було так багато, що навіть наші герої не наважилися на бійку. Онисько, Джек, Евридіка, Одарочка та Кузя стояли оточені підступними й голодними хижаками на клумбі з прекрасними квітами посеред незнайомого великого міста. Щоправда, Кузю не помітили, бо він вчасно пірнув до рятівної кишені рюкзака разом зі своєю нерозлучною скрипочкою та смичком.
— Що ж, доведеться вам бути замість того Боника-моника, — насмішкувато сказав Шнуркогриз. — Ви ж не можете залишити без вечері стількох шляхетних пацюків…
Дивлячись на десятки вишкірених пащ і на стільки ж пар злісних очей, друзі і не думали опиратися підступним негідникам. Вони слухняно потюпали за Шнуркогризом в щільному кільці інших щурів, сподіваючись на порятунок.
Пацюки відконвоювали своїх полонених на занедбаний смітник за довгим цегляним гаражем в одному з дворів.
— Ось ми і вдома, — сказав Шнуркогриз. — Ану, скидайте свої торби, побачимо, що там є смачненького.
Друзі поскладали рюкзаки на купу. Один з пацюків зазирнув до Одароччиного рюкзака.
— Ого! Тут повно всякого їдла! — радісно вигукнув він.
— Добре, селюки, — наказав Шнуркогриз, — лізьте-но до цієї гостинної хатини, вас ми залишимо на закуску.
Полонені, приречено похнюпивши голови, залізли в іржавий сміттєвий бак. З голосним брязкотом над ними зачинилася важка накривка.
Поки щурі вовтузилися коло бачка, Кузя непомітно вислизнув зі сховища і переповз до консервної бляшанки.
За лічені хвилини від рюкзаків залишилося саме шмаття. Не кажучи вже про коржики та інші харчі всередині. Навіть крихт не лишилося: ненажери-щурі поковтали все до дрібки. Бридкі гризуни з огидним вереском билися за кожного коржика, за кожне макове зерня.
Тим часом Кузя сидів у бляшанці й гарячково намагався придумати, як же врятувати друзів. Він був переконаний, що коржиками пацюки не понаїдаються, і тоді… Кузю аж у піт кинуло, коли він уявив, що станеться тоді.
«Я мушу, мушу щось придумати. На мене вся надія. Та що може зробити маленький музично обдарований хробачок проти тьми-тьменної жахливих, кровожерливих потвор… Я ж не знаю ні карате, ні кунг-фу, щоб перемогти пацюків. Що я можу… Можу тільки грати на скрипочці».
І враз у Кузі сяйнула думка. «Неподалік є каналізація, в яку ледь не втрапив Онисько. Я можу заманити пацюків у той люк, граючи на скрипці. Сподіваюся, вони не помітять мене в темряві, а йтимуть на звуки… — міркував Кузя. — А що, коли вони наздоженуть мене або помітять небезпечний отвір, перш ніж шелепнутись у нього?..»
— Мушу спробувати, — переконував сам себе Кузя, — все одно іншої ради на те не маю. Тим часом на вулиці геть стемніло.
Хробачок замружрився і почав грати свій улюблений «Вальс картопляного цвіту». Догравши до середини, Кузя наважився і виповз зі своєї криївки.
Зачувши дивні звуки, пацюки насторожилися.
— Що це?!
— Хто це грає?!
— Де воно?!
Здавалося, на лиходіїв Кузин вальс не мав жодного гіпнотичного впливу. Лишень роздратував їх. Тільки-но щурі помітили малого музиканта, як невимовно зраділи і були готові накинутися й роздерти разом зі скрипкою.