— Що з тобою?! — в один голос вигукнули Онисько й Джек.
— Ось, — вона простягла долоньку, — усі пальці голкою поколола.
— Як це? — здивувався Онисько.
— Хтозна… Щось не слухаються сьогодні лапки. Наче чогось бракує мені. Он і квіти на вишивці якісь патлаті повиходили.
— Ну, годі плакати, — заспокоював її Джек. — Ти не одна така. Ходімо до Одарочки. Сподіваюсь, вона знає, що це з нами коїться.
Усі гуртом увійшли до Одарочки. Жабка стояла з ложкою над каструлею й кривилася.
— Здрастуй, Одарочко. Ми до тебе.
— Заходьте, але мені так соромно. Я ж навіть не маю чим вас пригостити. У мене сьогодні все з лапок валиться, нічого не встигаю, нічого не виходить… Он і борщ пересолила…. Чогось мені наче не вистачає.
— Що ж це з нами таке? — занепокоєно озвалася Евридіка. — Може, яка хвороба? Якщо вже Кузя нам не підкаже, то я не знаю…
— Чекай, чекай! — зупинив її Онисько. — Кузя… Я все зрозумів! Я не чую його скрипки! Він сьогодні не грає!
— То ось чого нам усім не вистачає! здогадалася Евридіка. — Ходімо до нього!
Друзі знайшли Кузю на ґанку біля його нірки. Він зробив великі очі, побачивши всю компанію. Та здивувався ще більше, коли Онисько попросив щось заграти.
— Заграти?! — не вірив своїм вухам Кузя. — Ви просите мене заграти на скрипці?
— Саме так, — кивнув Онисько. — Ти говорив щось про новий вальс.
— Ага! — зрадів Кузя. — «Вальс картопляного цвіту»! Я закінчив його сьогодні вранці.
— Може, мені здалося, — втрутилася в розмову Евридіка, — проте були якісь балачки про нову ноту…
— Були! — засяяв хробачок. — Я справді винайшов ноту!
— А ти вже назвав її? — поцікавилася Одарочка.
— Ще ні.
— Усі нові винаходи годиться називати іменами їх авторів, — авторитетно зазначив Онисько.
— Нота «Кузя»? — здогадався Джек. — Дивно звучить.
— Ні, це задовга назва для ноти, — заперечив Онисько. — Пропоную нота «ку»!
— Чудово!!! — загукали всі, крім Кузі. — Дуже вдала назва для ноти.
— Грай, Кузю! — зааплодували Одарочка з Евридікою. — Влаштуй нам концерт. Ми так любимо твою музику!
— А особливо ноту «ку»! — додав Джек.
Кузя зашарівся, проте взяв скрипку й смичок і почав грати. Він грав довго й натхненно; скрипка то сміялася, то ридала, то майже замовкала, а то вибухала дивовижними звуками.
Наостанок над городом розлилася прекрасна мелодія вальсу. Вона була напрочуд гарною і зачарувала всіх слухачів. А окрасою концерту стала остання нота — нова, зранку винайдена, несамовита і пронизлива нота «ку».
Якось Онисько повертався з прогулянки додому й побачив Джека. Жук порався коло якоїсь чудернацької прямокутної штуки з тонкої лози та лопухів.
— Що це ти таке цікаве майструєш? — запитав Онисько.
— Це повітряний змій, — гордо відповів Джек. — Я назву його Зеленим Драконом!
— І навіщо він тобі? — поцікавився вуж.
— Запущу — нехай літає над городом.
— Ти ба! — вигукнув Онисько. — Він уміє літати?!
— Ще й як! — підтвердив колорадський жук.
— А я можу про це тільки мріяти, — зітхнув Онисько. — Слухай, — додав він, — можна я з тобою позапускаю цього Дракона?
— Згода, — дозволив Джек, — мені якраз потрібен помічник.
Жук прив’язав до змія довгу тонку мотузку, і Зелений Дракон був готовий до запуску.
— Тримай якомога міцніше цю линву, — жук подав кінець мотузки Ониськові, а сам взявся за неї ближче до змія й побіг проти вітру.
За хвилину змій зринув у небо. Його підхопив вітерець і піднімав попід хмари.
Онисько тримав кінець мотузки зубами, Джек вхопився поруч, і вони поспішили за змієм.
Раптом Джек перечепився через грудку, випустив з лапок линву й гепнувся на землю. Онисько тримав далі Зеленого Дракона, але той здіймався щораз вище і вище.
Вітер дужчав, і Онисько відчув, що він вже не торкається землі. Змій линув у височінь, а на кінці мотузки метлявся Онисько. Він теж кудись линув!
Вуж хотів закричати «Ура! Дивіться всі: я лечу!!!», та згадав, що рот зайнятий линвою. Тоді глянув донизу, щоб угледіти Джека, і… перелякався: змій підняв його так високо, що в Ониська запаморочилося в голові. Джек з висоти здавався малесеньким, як макове зерня. Він біг за Ониськом, розмахував лапками і щось незрозуміле кричав.
«Ну все, я впаду і розіб’юся, — думав Онисько. — Виявляється, що літати не так уже й приємно. Навіть трохи страшно. Особливо коли й закричиш, бо відразу впадеш. Не думав, що мій перший у житті політ може стати останнім…»