Ураз вуж побачив прямо перед себе гілки якогось дерева. Він миттю вхопився хвостом за одну з них, одночасно розтиснувши щелепи. На щастя летючого вужа, його повітряний шлях перегородила висока верба, що росла край городу. На її верхівці й опинився Онисько.
У цей час на крики Джека позбігалися Одарочка, Евридіка й Кузя. Всі вони стояли під вербою, задерши голови.
— Як ти там, Ониську?! — загукала до вужа Евридіка.
— Привербився! — кинув у відповідь Онисько. — Але мені б якось приземлитися!
— То злазь! — запропонував Кузя.
— Не можу! — замотав головою Онисько, міцно обвивши гілку. — Я впаду!
— Не бійся, я допоможу тобі спуститися! — намагалася заспокоїти товариша Одарочка.
Вона спробувала залізти на вербу. Та щоразу, коли чіплялася лапками за кору, Жабка зривалася й падала додолу.
— Нічого не вийде, — сказав Джек, — у тебе ж перетинки між пальцями.
— Ось тобі й маєш, — похнюпилась Одарочка. — Виявляється, жабки не вміють лазити по деревах.
— Зніміть мене звідси! — ледь не плакав Онисько.
— Доведеться почекати, друже, поки ми зробимо драбину, щоб тебе дістати! — гукнув Джек. — Посидь там трохи.
Усі пішли майструвати драбину. Онисько залишився сам на вершечку високої верби.
Вечоріло, на небі з’являлися перші зірки.
Мимоволі Онисько замилувався зоряним небом. Спочатку, щоб час летів швидше, вуж рахував ті дивовижні далекі вогники. Потім Онисько почав мріяти: як би було цікаво полетіти туди, в далекий космос, побувати на котрійсь із недосяжних планет і подивитися, чи ростуть на ній такі-от корисні рятівні верби, як ця, що стала його нічним притулком. Дізнатися, чи роблять інопланетні колорадські жуки повітряних зміїв і чи запускають на них у небезпечні повітряні мандрівки інопланетних вужів…
Онисько так замріявся, що незчувся, як і заснув. Йому снилася височенна драбина, по якій до нього на вербу намагалася видертися інопланетна жабка Одарочка. Але вона весь час падала з нижніх щаблів і розчаровано бурчала:
— Я зробила важливе відкриття: по драбинах жабки теж не вміють лазити…
Потім на драбину заліз інопланетний Джек і щосили потягнув Ониська за хвоста.
— Час додому, друже! Зараз я тобі допоможу…
— Не треба!!! — зарепетував уві сні Онисько і… прокинувся.
Перед ним таки був Джек, але не інопланетний, а звичайний, колорадський. Він стояв на вершечку драбини, притуленої до верби, й легенько смикав Ониська за хвоста.
Коли друзі успішно спустилися на землю, Онисько промовив:
— Я довго дивився на зоряне небо й мав достатньо часу, щоб дещо обмізкувати. І знаєте, про що я подумав? Про те, що на жодній планеті немає таких вірних друзів, як ви.
Якось Онисько повернувся з гарбузової грядки чимось схвильований.
— Чому це ти сьогодні не в гуморі? — поцікавилась Евридіка.
— Уявляєш, — пояснив Онисько, — вже дві ночі поспіль із грядки зникають найбільші гарбузи.
— Може, це Одарочка взяла на гарбузяну кашу?
— Та ні, вона завжди попереджає джмелів, коли хоче зірвати гарбуза, — заперечив Онисько. — До того ж, вони зникають уночі.
— Значить, на городі завівся злодій, — вирішила Евридіка. — Маємо з’ясувати, хто він.
— А як? — запитав вуж.
— Ходімо на гарбузову грядку, оглянемо місце злочину, — запропонувала мишка.
Евридіка забігла додому й узяла там якусь невідому Ониськові річ, схожу на люстерко, тільки з прозорим і опуклим склом.
— А навіщо тобі це люстерко? — здивувався вуж.
— Це не люстерко, а лупа, — пояснила Евридіка. — Я отримала її у спадок від бабусі. А вона колись виміняла цю штуку на пригорщу горіхів у однієї морської свинки. Бабуся казала, що та свинка жила певний час на городі з дивною назвою Лондон, у будинку якогось Холмса. Там вона й знайшла цю лупу.
— А що нею можна робити? — запитав Онисько.
— Якщо дивитися крізь неї, то можна побачити те, чого не видно неозброєним оком.
— А хіба бувають озброєні очі?
— Всілякі бувають, — повагом відповіла Евридіка. — Ну, ходімо вже.
Коли мишка з вужем дісталися гарбузової грядки, джміль Жорж показав їм місце, де нещодавно росли вкрадені гарбузи.
— Якщо хтось ж-жабере усі гарбужи, — бідкався Жорж, — люди не ж-жберуть ж них насіння й не посадять нових наступної весни. Тоді джмелям доведеться шукати інший город, бо ж гарбужових квітів ми ж-жбираємо найсолодший нектар собі на їж-жу.
— Не хвилюйся, — заспокоїла джмеля Евридіка і почала оглядати землю крізь лупу.
Мишка довго повзала на колінах навколо місця крадіжки.
— Не второпаю, як хтось самотужки міг підняти важкого гарбуза, — дивувався вуж.
— Так, так… а ось і слід, — нарешті мовила Евридіка.