— Ти жнайшла сліди крадія?! — зрадів Жорж.
— Та ні, сліди гарбуза.
— Ти хочеш сказати, що гарбузи пішли з городу самотужки? — пхекнув Онисько. — Дурниці. Вони не вміють ходити чи повзати і взагалі не мають ніг. Які ж вони можуть залишати сліди?
— А ось які, — стояла на своєму мишка. — Дивіться: цю доріжку втоптав гарбуз, якого хтось котив.
— І справді, — вигукнув Жорж, — якщо гарбужа не під силу підняти, то його ж-жапросто можна котити, куди треба!
— Гайда за мною! — скомандувала Евридіка. — Цей слід приведе нас до самого злодія.
Слідопити пішли вкатаною гарбузом стежечкою. Незабаром вона обірвалася біля чиєїсь нори. Перед круглим отвором у землі Евридіка знайшла кілька гарбузових зернят.
— Усе ясно, — сказав Онисько, — гарбузи не пролазили в нору, тому злодій розбивав їх і заносив частинами.
— Здається, я знаю, хто тут живе, — сказала мишка. — Це нора хом’яка.
— Точно! — вигукнув Онисько, пригадавши свою зустріч з товстуном під час «метеоритного дощу». — Зажди, опецьку, зараз ми тебе виведемо на чисту воду!
— А давайте, я жалечу до нори і добряче штрикну того ж-жлодюгу в м’яке місце, — запропонував Жорж. — Жнатиме, як цупити чужі гарбужи.
— Ні-ні, заперечила Евридіка, — а коли ми помиляємося? Спочатку впіймаймо його на гарячому.
— Правильно, — погодився Онисько. — Влаштуймо засідку. Упіймається на крадіжці, мало не буде.
Надвечір Онисько, Евридіка та Жорж, поховавшись під лапатим гарбузовим листям, очікували на злодія. Вони вибрали місце неподалік найбільшого гарбуза, що лишився на городі. Чекати довелося недовго.
Тільки-но споночіло і над грядкою розлилося м’яке місячне сяйво, на листя, під яким сиділи наші герої, впала чиясь незграбна кошлата тінь.
Городом, крадучись і озираючись, ішов хтось пузатий. Як друзі й підозрювали, це був хом’як. Він одразу вгледів найбільшого гарбуза і попрямував до нього. Злодюга вправно перегриз корінця, яким овоч тримався за гудиння, й, голосно сопучи та крекчучи, почав котити здобич додому.
Тут і вискочили зі своєї схованки троє сторожів.
— Ані руш! — гукнув Онисько. — Лапи вгору!!!
Поява вужа, мишки та джмеля була для хом’яка несподіваною.
— То ось хто краде наше добро! — погрозливо загув Жорж.
— Я не краду, — почав відбріхуватися хом’як. — Я теє-то… прийшов подивитися, чи гарбузи не гниють…
— Та що ж-ж-ж ним говорити! — розгнівано гукнув джміль. — Жараж-ж я йому!..
Жорж кулею пролетів повз Ониська й Евридіку і з насолодою вжалив злодюгу нижче спини. Хом’як зарепетував, підскочив на місці і, вхопившись лапами за підхвостя, так само кулею чкурнув додому.
Всмак нареготавшись, друзі почали прощатися.
— Слухай, Жорже, — сказав Онисько, — цей гарбуз все одно зірваний. Можна ми подаруємо його Одарочці?
— Жвісно, мож-жна, — дозволив джміль, — ви ж-ж його жаслуж-жили.
— У такому разі, — весело промовив Онисько, — прилітай завтра в гості — їсти найсмачнішу в світі гарбузяну кашу!
Онисько, Джек, Кузя, Одарочка та Евридіка зібралися погратись у піжмурки.
Кузя почав лічилочку, після кожного слова вказуючи смичком на когось із присутніх.
— Еники-беники їли вареники…
— З чим? — перебив його Джек.
— Що з чим? — не зрозумів Кузя.
— З чим були вареники?
— Не знаю, — розгубився Кузя. — Може, з квасолею. Яке, зрештою, це має значення?
— Визначальне, — пояснив жук. — Якщо вареники не з картоплею, то відразу всіх попереджаю: я не жмуритимусь.
— Чого це? — спитала Одарочка.
— Бо я люблю вареники з картоплею, — ковтнув слинку Джек.
— До чого тут вареники? — роздратовано кинула Евридіка. — Ми ж не обідати зібралися, а гратися в піжмурки.
— Дарма, — вперся Джек. — Або нехай їдять з картоплею, або я взагалі додому піду…
— Гаразд, — поспішив заспокоїти друга хробачок, — про мене, хай будуть з картоплею. Лічу далі. Еники-беники їли вареники з картоплею, Еники-беники пили компот…
— З чого? — знову перебив Кузю Джек.
— Чого тобі ще? — невдоволено спитав Онисько, якому вже не терпілося розпочати гру.
— Компот, питаю, з чого пили? — перепитав Джек.
— Та здався тобі той компот?! — починав сердитися Кузя. — Звідки я знаю? Я ж з ними не пив. Може, з шовковиці, чи з порічок…