— У такому разі, — знову вів своєї Джек, — я мушу усіх попередити: не жмуритимусь, навіть якщо на мене випаде.
— З якого це доброго дива? — роздратовано вигукнула Одарочка.
— З такого, що або хай п’ють компот із молодої картоплі, або жмуріться самі…
— Ну, добре, добре, — промовив Кузя. — Нехай п’ють собі на здоров’я. Я лічу далі. Еники-беники їли вареники з картоплею, Еники-беники пили картопляний компот. Щоб не вдавитися — треба жмуритися!
На останньому слові смичок ткнувся в жабку.
— Одарочко, тобі жмуритися, — оголосив Кузя.
Одарочка відвернулася й почала бурмотіти щось на зразок:
Найлегше було шукати Джека. Він полюбляв ховатися під картопляним листком і, зручно вмостившись, одразу ж брався його поїдати. Жук так захоплювався трапезою, що починав гучно плямкати й підхвалювати улюблені ласощі.
Кузя теж не міг спокійно сидіти у схованці й через деякий час не витримував і загравав на скрипочці, з якою не розлучався ні на хвильку.
Евридіка ховалася ретельно, але щоразу за одним і тим самим гарбузом. Її сховок усі знали, проте, щоб не засмучувати подругу, шукали мишку насамкінець.
Найважче було знайти Ониська. Він завжди обирав таке потаємне місце, в якому відшукати тонкого вужа було вкрай непросто.
Цього разу Онисько ще перед грою постеріг собі нірку в свіжій кротовині. До неї й поспішив, щойно Одарочка почала жмуритися.
«Хай спробують мене тут знайти,» — подумав Онисько і пірнув у темний отвір.
Незабаром до вужа долинули звуки скрипки. «Так, зараз Кузю знайдуть, — подумав він. — Слід залізти глибше, щоб Одарочка часом не побачила мене, зазирнувши в нору.» Онисько заглиблювався в морок підземного ходу.
— Цікаво, а куди він веде? — міркував уголос Онисько, забуваючи про піжмурки і просуваючись вузьким темним тунелем усе далі й далі.
Підземний лабіринт петляв з боку в бік, звиваючись, немов довжелезна чорна гадюка. У ньому було вогко і тхнуло гнилою картоплею. Інколи звивистий коридорчик розширювався, й Онисько опинявся в просторій печері. Далі шлях розгалужувався на декілька ходів, тому вуж мусив обирати котрийсь із них.
Урешті-решт Ониськові набридло шастати в темряві. Він хотів був повернутися додому, але раптом збагнув, що заліз занадто далеко і глибоко, до того ж не знає, як вибратися нагору. Тут вуж згадав про своїх друзів і про гру.
— Овва! — у розпачі вигукнув Онисько. — Тепер мене точно ніхто не знайде. Що ж мені робити?.. Жити тут я не хочу…
Онисько рішуче кинувся на пошуки виходу. Коли він геть охляв і втратив надію на порятунок, попереду заблимав слабенький промінчик.
Зібравшись на силі, бідолаха поповз на рятівне світло.
Заморений, але щасливий, Онисько вигулькнув із кротовини прямо перед Одарочкою.
— Нарешті! — загукала жабка. — Я тебе знайшла!
— Ха! — пхекнув Онисько. — Ще чого! Це я вас знайшов. Але це добре, інакше бути б мені першим у світі підземним вужем…
Городом неквапливою м’якою ходою прошелестіла осінь. Картоплиння пожовкло й посохло, а гарбузи поробилися великими й пузатими. Настала пора збирати врожай.
Колорадський жук Джек походжав між картоплею із заступцем і ніяк не міг вподобати куща, щоб накопати з десяток великих бульб. Одарочка обіцяла напекти смачних картопляників на вечерю.
Нарешті Джек надибав те, що шукав. Він поплював на долоньки, міцно стис держак заступця й заходився копати. Раптом над його головою почулось якесь гудіння.
— Ждоровенький був, Джеку! — озвався хтось до жука.
Джек підвів голову й побачив знайомого джмеля Жоржа.
— Ти чого це до нас? — поцікавився Джек. — У гості?
— Якби ж-ж-ж у гості… — голос джмеля був стривоженим. — Лиху ж-жвістку я приніс, дуж-ж-же лиху.
— А що сталося? — насторожився жук. Він знав, що Жорж просто так панікувати не буде, його важко чимось налякати.
— Он бачиш ту хмару? — джміль тицьнув лапкою на захід.
— Ну, бачу, — полегшено зітхнув Джек. — Відколи це ти став боятися дощу? Чи, може, ти про мене піклуєшся? Не переймайся: я впораюся до грози й сховаюсь у хатинці Одарочки. Вона напече картопляників на вечерю. Знаєш, які смачні в неї картопляники з картопляною начинкою! Ням-ням… — Джек заплющив очі від удаваного задоволення. — Хочеш піти зі мною? Одарочка завжди рада гарному гостю…
— Молодий ти ще, ж-желений, — обірвав жука Жорж. — Не мож-жеш відріжнити дощову хмару від саранячої…
— Якої, якої?
— На наш город суне хмара голодної сарани. Ти чув щось про сарану?
— Я думав, що це вигадки, — занепокоєно відповів Джек, — що дорослі придумали сарану, щоб лякати неслухняних діток…
— Гукай усіх сюди, — прогув джміль. — Не до вигадок жараж-ж-ж, треба город рятувати.
За якусь хвилину Джек скликав сусідів на раду.
— Сарана — страшний ворог усього ж-живого, — розповідав Жорж, — а особливо рослин. Ці летючі ненаж-жери нападають величеж-жними жграями і ж’їдають усе, що трапиться на їхньому шляху. Якщо ми їх не жупинимо, на городі жалишиться саме груддя…
— І мого соняшника з’їдять? — не повірив Онисько.
— Все, все ж-жнищать, — запевнив його джміль.
— Та яке вони мають право?! Який же я буду володар соняшника без соняшника? — обурено вигукнув Онисько. — Це наш город!
— Авжеж, — підхопила Одарочка. — Ми їх сюди не кликали.