— Дамо відсіч цій сарані! — випнув груди Онисько. — Вони ще не знають, у що вляпалися. Нумо, покажемо їм, де раки зимують!..
— Це не просто, друж-жі, — зітхнув Жорж. — Сарани ж-ж-жах як багато. Ці комахи швидко літають і мають страшні щелепи. Навіть дж-жмелі бояться сарани.
— Треба щось придумати, — забідкалася Евридіка. — Ми ж не можемо віддати тим ненажерам наш город.
— Придумав! — раптом вигукнув Онисько. — Ми зробимо катапульту з мого соняшника.
— Гарна ідея. Але чим вона стрілятиме? — запитав Кузя.
— Цього я ще не придумав, — поник вуж.
— На жаль, на городі не ростуть снаряди, — зітхнув Джек, — сама лише картопля.
— Ти геній, Джеку! Ще й як ростуть! — Онисько аж підстрибнув. — Картоплею! Ми стрілятимемо з катапульти картоплею!
Одарочка з Евридікою вмить принесли з дому заступи — і закипіла робота… Незабаром під соняхом височіла чимала купа дрібної картоплі.
Жорж полетів на гарбузову грядку по своїх родичів, а мишка Евридіка знайшла вдома довгу блакитну стрічку й разом з Одарочкою прив’язала її до голови соняшника.
Тим часом хмара сарани наближалася.
Коли перші ворожі лави з’явилися над городом, Онисько закричав:
— Слухай мою команду! По пузатих загарбниках! Картопляним залпом! Вогонь!!!
Евридіка насипала картоплю з відерця на голову соняха, Одарочка з Джеком за допомогою стрічки нахиляли зелену катапульту до землі, а потім відпускали стрічку. Сонях рвучко випрямлявся й вистрілював десятками картоплин просто в гущу сарани! Онисько командував, Евридіка заряджала, Одарочка з Джеком приводили в дію свою грізну артилерію, і в загарбників знову й знову летіли картопляні ядра.
Сарана таки скуштувала городніх делікатесів. Але ж у який неприємний для себе спосіб!
Крилаті ненажери, оглушені й контужені пострілами, падали на землю. Але й там їм не давали опам’ятатися джмелі на чолі з Жоржем. Вони боляче вражали ворога пекучими жалами.
Над городом кипіла справжня баталія. У повітрі впереміш з картоплею та джмелями літала сарана, отетеріла від несподіваної відсічі.
Тільки хробачок Кузя не міг зарадити друзям, бо був замалий і кволий. Тому він вирішив підняти бойовий дух товаришів і склав завзяту пісню-марш. Він щосили співав під акомпанемент скрипки:
Надвечір битва закінчилася перемогою Ониська й компанії. Вціліла сарана дременула світ за очі. Друзі знали, що тепер зелені потвори обминатимуть їхній город десятою дорогою.
Стомлені, але щасливі, всі сиділи вдома в Одарочки й вечеряли духмяними картопляниками з чаєм. Ще ніколи вечеря не видавалася нашим героям такою смачною.
Хоча всі потомилися і було вже пізно, розходитися по домівках ніхто не хотів. До глухої ночі над купою трухлявого гілля, що лежить обабіч повітки край великого городу, лунала бадьора переможна пісня:
Онисько дрімав під соняхом. Вуж бачив приємний сон і навіть посміхався уві сні.
Коли це щось як загуло, як гупнуло — земля під Ониськом здригнулася, а в повітрі запахло млинцями.
Вуж прокинувся і очам своїм не повірив. Неподалік приземлилася летюча тарілка, схожа на млинець, один із тих, які часто пече Одарочка, але набагато більший. З голосним шипінням відчинився люк чи то млинця, чи то тарілки, і з нього вискочили дві дивні істоти. Вони були дуже схожі на звичайних ящірок, тільки йшли на задніх лапах. Більший прибулець був яскраво-фіолетового кольору, а менший — салатового. Обидва, замість ящірячих, мали пишні павичеві хвости.
Салатовий тицьнув пальцем у Ониська, і космічні гості рушили до нього. Зупинившись за декілька кроків від вужа, вищий прибулець промовив:
— Здрастуй, землянине! Ти володар цієї макуци? — фіолетовий показав на соняшника.
— Т-так… тобто… ні… тобто володар, — запинаючись, витис із себе Онисько. — Але соняшника, а не маку… макухи… макуци ніякої.
— На нашій планеті ця рослина називається макуца. Ми її візьмемо.
— Не віддам! — рішуче заступив соняшника Онисько. — Летіть до себе додому і хоч косою косіть там свої макуци! А цього соняшника я не дозволю зривати!
— Але ми не можемо летіти, — втрутився у розмову салатовий інопланетянин. — Наш зореліт із місця не зрушить без твоєї макуци.
— Не розумію, — трохи охолов Онисько.
— Нам потрібне тільки насіння. Літальний млинець, на якому ми подорожуємо, працює на пальному з макуцяного насіння, — пояснив фіолетовий.
— На олії чи що? — перепитав сторопілий вуж.
— Так, на макуцяній олії.
Онисько замислився. Звісно, йому було жаль соняшника. Але ж тут така справа… Не щодня на їхній город залітають прибульці на космічних млинцях, аби поповнити запаси пального. До того ж їм потрібно лише насіння, яке горобці й так потроху розкрадають…
— Гаразд, — погодився Онисько, — я дам вам насіння за однієї умови: ви покатаєте мене на своєму зорельоті.
— Із задоволенням! — зраділи прибульці.
Салатовий знайшов чималенького дрючка, видерся по стовбурові на верхівку соняшника і заходився вибивати з нього насіння. Фіолетовий тим часом виніс із млинця блакитне ряденце і простелив під рослиною. Дуже скоро на підстилці лежало все соняшникове насіння.
— Я залишу собі декілька зерняток, — сказав Онисько, — посаджу навесні.
Коли в зореліт засипали все насіння, в ньому щось сито забурчало.
— А це справді млинець? — Онисько з цікавістю розглядав космічний корабель.
— Так, — кивнув фіолетовий, — літальний млинець міжгалактичної дії.
— Восьмого покоління, — багатозначно додав салатовий.
Коли всі зайшли до млинця-зорельота, фіолетовий опустив якогось важеля й натис кнопку із зображенням бузкової зірки. Двигун запрацював миттєво.