— «Тим, що галицький князь допускає людий до себе — він ліпший від вашого імператора».
Се викликало безмежне обуренє. Мирослава щойно за тиждень допустили до приватного кабінету цісаря на послухане.
Мирослав вийшов з нього вдоволений, але зарікся, що ніколи більше не поїде послувати на царгородський двір.
Так полагодивши свою найпильнішу справу, пішов помолитися на могилу батька й опісля почав оглядати царгородські церкви тай инші памятки.
Почав від св. Софії, перед котрою на високім стовпі сидів на коні Юстиніян Великий з золотим яблоком в лівій руці, праву руку простираючи в напрямі Єрусалима. Перейшовши семеро дверий, вступив у найбільшу і найкрасшу церков православних, де найбільше вражінє зробила на нім відома на Руси ікона Святого Спаса та множество стовпів з червоного мармору, чудно окованих і лежачі в них мощі. Потому пішов «Царевим Путем», при котрім на третім холмі стояв привезений з Риму 90 стіп високий стовп царя Констан-тина з багряного каменя порфіра, скріплений по швам мідяними обручами в виді вінців. Оглянувши його, знов вернув до св. Софії, біля котрої, недалеко церкви Пресвятої Богородиці стояв женський монастир з мощами св. Евдокії, іменниці галицької княгині. Дальше оглянув монастир Панагран з главою св. Василія. Вражіння з тих святинь так його втопили, що вчасно пішов спати.
На другий день пішов раненько к Теодору, до монастиря твердого закона Студитів; хотів бачити місце, де виховувався «святий старець», ігумен Данило, которого поважав. Дуже здивувався, побачивши золотом і жемчугами прикрашену церков Студитів і навіть їх трапезу біля золотих воріт, де їла студитика братія, а під котрою лежали мощі Теодора Студійського. Богатство сього монастиря походило з Руси, котра віддячувалася йому за устави, тріоди й инші церковні книги, які головно відси спроваджувала.
По кількох днях такої блуканини по пишнім городі подумав Мирослав знов про могилу батька.
При помочі галицьких купців вишукав якогось каміняра й зробив з ним умову в справі надгробного каменя на могилі батька. Заплатив каміняреви згори при свідках всю належитість і вишукав різьбаря, щоб вирізав на камені напись.
Усе те коштувало дуже дорого, так само дорого, як житє в Цар-городі й Мирослав почав журитися, як видержить тут, щоб полагодити купецькі справи батька та як доїде хоч до Берладі. А позичати як посол галицького князя соромився.
Але знайшлися люди, що не дали йому довго журитися: як одного вечора йшов берегом Золотого Рога й любувався красою грішної Византії почув несподівано сильний удар під колінами. Не мав часу навіть крикнути, бо рівночасно чиїсь руки в грубих рукавицях заткали йому сильно уста й кілька пар рук схопило його з усіх сторін. Нім Мирослав усвідомив собі, що з ним діється, мав вже звязані руки й ноги та закнебльовані уста й завязані очі. Вмить знайшовся в мішку й чув, як його завязують. Опісля поставили його на якісь ноші. І несли. Все те діялося так поражаючо скоро, що Мирослав подумав:
— «Се мусять бути розбишаки по званю!»
Чи сей напад уладили на нього слуги Скелідзеса, що могли за той час аж тут прийти його слідами й вишукати спільників, чи може обурені на нього двораки цісарські, не міг рішити. Підозрівав то одних, то других.
Його принесли до якогось підземеля. Чув се по холоді й по ступнях, якими зіступали вдолину його нові «опікуни». Йшли довго. Вкінці поклали його на дуже студену долівку й Мирослав почув відмикане тяжких дверей, що страшно скрипіли й звеніли. Його пересадили через поріг, витягнули з мішка й розкнеблювали уста. Була крайна на те пора, бо вже мало не вдусився. Розвязали й очі. Мирослав сміло розглянувся. Хоч знав, що сі розбишаки небезпечнійші від тих, з якими познакомився в дебрах Арделю, але не мав тілько страху, що першим разом. Привик.
Під тяжким камяним склепінєм стояла на камяній долівці де-ревляна, спорохнавіла прича, а біля неї стояли якісь дивні зубаті прилади зі зелГза. Мирослава обступило шістьох драбів, з яких лиш два виглядали на сильних; з останними чотирма, що мали вигляд звироднілих, скаправілих котів, давби собі раду, якби не був звязаний.
Один з тих котів, що держав в руці горіючу свічку, з неприємною усмішкою сказав по грецьки до Мирослава:
— «Кожда проба втечі або крик — се значить удар затроєного ножа. Розумієш?»
— «Розумію!» відповів Мирослав. А собі подумав, що тут нема що кричати, бо й так ніхто не вчує.
Котики обшукали його докладно, не так як ардельські розбишаки й забрали всі гроші, які мав, тай вийшли, а за ними вийшли й два великани, що розвязали йому руки й ноги, наложивши кайдани й примкнувши їх замком до стіни. Тяжкі двері замкнулися за ними зі скреготом і Мирослав остав сам, перший раз в житю в такім стані. Темно було зовсім, тільки порохно його деревляної лежанки світило невиразним, трупячим світлом.
В першій хвилі відчув жах, мов перед смертю, аж серце стиснулося йому в груди. Але за хвилю великий спокій заволодів ним. Зробилося йому якось дивно мирно в душі й він заснув сном добрим на твердій лежанці, що світила розкладом своїм.
Збудив його скрипіт дверий і звенкіт ланцухів. З явився той чоловічок з виглядом каправого котика з зачервонілими повіками й свічкою в руці, за ним ішли два знакомі великани й гарна женщина з лямпадою. Мовчки поклали перед ним їжу, а женщина лямпаду й якусь книжку й вийшли. Мирослав жадібно схопив за книжку. Була се Апокаліпсіс св. Івана. Женщина, що принесла сю книжку, сподобалася йому! Мала рухи подібні як — Настася Нагрівна. Зі здивуванєм побачив він, що їжа була знаменита. Не знав, що його годують на продаж і їм треба було, щоб добре виглядав. .
Сидів довго в тій тюрмі, але як довго не знав, бо не бачив денного світла. Втратив зовсім рахубу часу й тюрма почала йому важко тяжіти. Ніщо в світі не представлялося йому тоді більше пожаданим і гарним, як воля — але там, далеко, де стоїть Галич над Дністром. В такі хвилі заливався горячими слізми й горячо молився.
Вкінці винесли його з тої тюрми так само як принесли тут у мішку. Коли висипали його з мішка й розвязали очі та розкнеблювали уста, побачив, що він під чердаком якогось судна, а біля нього ще з десяток таких як він від тюрми зблідлих людий зі звязаними в шир руками. Дали йому як і товаришам його весла в руки й впровадили звязаних між два ряди таких самих невольників. І всі веслували, а над ними ходили два наставники з дротяними батогами й — били — били, як лише хто з утоми переставав веслувати.
На кораблі була та гарна женщина, яку Мирослав бачив раз у підземеллю. Мав вражінє, що то вона купила його, бо за весь час ніхто більше не оглядав його в ціли купна. Коло неї невідступно крутився чоловічок подібний до того «котика», що все приходив з горіючою свічкою. Подобав на його старшого брата або стрия, або вуйка. Він дуже скакав коло тої гарної женщини, але й для невільників був облесно чемний.
Переплили чудове море Мармара, над якою берегами стояв сніг пахучого цвіту ясминів, що білів у зелені як діточі личка між листєм. Сонце сипало золотим світлом на ясне і спокійне як зеркало море, а чисте пахуче повітрє опянювало Мирослава так що забув про Галич і красу його.
Вплили між сірі скелі Гелєспонту, .що виглядали як порослі мохом руїни замків легендарного князя Буса, які Мирослав бачив раз, будучи на Волині з молодим Ярославом ще за житя князя Володимира. До тих скель в часі припливу моря скакали води, білі від піни й подібні до табунів диких коней.
А як переплили ті величні морські ворота Гелєспонту, розстелилося перед ними грецьке море, гарне як церков св. Софії в Царго-роді. На нім як дорогі вівтарі пишалися острови. Корабель часто причалював до них і нераз довго стояв але невольників все дуже пильнували й Мирослав не міг з ними порозуміватися тай навіть довідатися, що то за люди й з яких сторін. Коло него гребли два Серби й один Болгарин.
Але хоч від нашого моря ділили Мирослава два проливи, воно немов з милосердя над його недолею вислало за ним гонців: десь з глибини українських степів через Чорне море надлетіли Стрибогові внуки й нагнали густий туман, яким окутали грецькі острови. Вода закипіла як окріп, а з почорнілого неба полили струї дощу й Перун почав метати громами тай влучив в корабель, яким їхав Мирослав. Серед оглушуючого реву розбурханого моря й небес почали неволь-ники веслами розбивати свої кайдани. Не всі мали час увільнитися з них. Мирослав належав до тих, що знайшов прихильність у сильніших сусідів, що скорше увільнилися з кайдан і помогли йому. Був крайний час на те, бо корабель потапав, його розбиті бальки й людий розігнали вітри на всі сторони світа. Довго боровся Мирослав зі шаліючими филями, що топили його. Але намокла одіж тягнула його вділ. Зібравши всі сили, вибився якось на верх і виплював з уст солону морську воду. Втім узрів недалеко два збиті бальки, останки корабля. Як доплив до них, побачив недалеко — того чемного Грека, що крутився коло гарної женщини. Він вже тільки одною рукою добувався з филь, другу мав очевидно зранену, Мирославу зробилося жаль його.
— «Коли бог уратував мені житє, треба ратувати ближнього», подумав тай відпочатими силами почав зближатися до раненого Грека й витягнув його на свої бальки.
Як успокоїлося море й вони добилися до якогось грецького острова, тоді уратований Грек удався до властий, щоб увязнили Мирослава як невольника його й віддали йому в посідане. Мирослав говорив, що він не є ніякий невольник, тільки посол галицького князя до грецького цісаря, але уратований Грек показав на чоло на знак, що з Мирославом не все в порядку. Знаки від кайдан, які мав на руках, свідчили проти нього й його віддано в руки того Грека.
Мирослав не довго був в нього. Проданий иншому Грекови, а потому якомусь Сирійцеви, дістався до Сирії.
Цвили пахучі нарди й цинамони, як Мирослав ішов між верблюдами попід гори Ливану. Образ сеї країни змінявся скоро, як чоло Мирослава. Купецька каравана, до якої належав, зміняла разураз напрям і вкінці звернулася в долину Сіддон; де розливає свої мертві води страшне озеро Асфальтида, зване Мертвим Морем. Мертвою тут і земля, як оком глянути кругом. Вона складається тільки з горячої, брудної соли, сірки, каміння й движимого піску; нема на ній ні травиці, ні моху, а в повітрю ні одної пташини, ні одної мушки, бо сірчаний опар прогонює все живуче. Тільки в долі ліниво як блискуче гадє рухається густа й темна, нафтою вонюча поверхня Асфаль-тиди, в якій нема ні одної риби, ні навіть водного простору від часу, як околицю сю прокляв розгніваний Єгова. «Якіж щасливі ті, що може тепер у битві гинуть у моїм благословеннім краю», подумав Мирослав, «десь там над Попрадом чи Вислоком, або в Ужоцькім Провалі, на плаях Чертежа, чи в Борсуковім Долі».
Каравана задержалася над Мертвим Морем лиш на коротку молитву. Високі Араби в білих бурнусах попадали на землю, лицем обернені до Мекки й молилися горячо до Бога свого. Молився й Мирослав, обернений до свого Галича, до церкви Пресвятої Богородиці на залуквянській височині, що потапала десь тепер у свіжій зелені й білім цвіті садів черешневих, в яких пахла черемха й співали птиці та бреніли пчоли. Молився за матір свою й за сестри свої й за всю рідну землю, що йшла десь до війни. Молився, щоб вона не побачила на своїх нивах диких орд Клобуків і Ковуїв та голодних Ляхів і чорних Угрів. Уважав себе пропащим в сій країні. Але серце мав легке, що сповнив все, що міг сповнити по силам своїм, по молодости своїй. «Що там робиться дома?» подумав встаючи, як повставали Араби і як відчув невидержиму спеку. На пів в горячці побачив в пустині дві ясні особи й здавалося йому, що то йде Христос Спаситель і Іоан Хреститель, оба в одежі з верблюжого волосся, в шкіряних поясах, ідуть задумані між спечені сонцем скелі пустині й говорять про долю людську.
Каравана рушила в напрямі на Єрусалим, але не вступала до него, тільки до поблизьких сіл. Здалека побачив Мирослав Оливну Гору, покриту зеленю. Пізнав її з описів численних галицьких паломників, що оповідали докладно про всі замітні місця Святої землі. Довго глядів на небо, чи не летять у рідні сторони перелетні птиці. Але не бачив тих сполучників з рідною землею. І спустив очи на горячу Землю полудня й припав до неї й поцілувавши землю, по якій ступали ноги Спасителя, відмовив господню молитву. Зі словами: «...да будет воля Твоя...» запустився зі своїми панами в агарянську пустиню, йдучи між великими верблюдами, що пригадували йому своїми малими головами галицьких овець, які саме тепер гнали з гір отарами для полків князя Ярослава.
БИТВА ПІД ТЕРЕБОВЛЕЮ
Глава сема, що оповідає про змінений в часі походу воєнний плян князя Ярослава й причину тоі зміни, про першу боротьбу з ворожим відділом на ступах Панталихи й про рану молодого князя; про перебіг великої битви під стінами Теребовлі й про страшний нічний злочин Ізяслава на східнім березі ріки Гнізни на Горі Вишневій.
У ріднім краю Мирослава не цвила ще черемха, ні вишня, ні черешня й червона кров ще не багрила земель його. Дрімали ще під снігом чатинні бори Бескида й полонини завіяні снігом і спала ще зимовим сном вся галицька земля. Бо пізна була весна того року.
Але як тільки зпід біліючих снігів зазеленіла, свіжа, мякішю землі пахуча мурава, як з шумом теплих вітрів і розкованих з леду ручаїв загомоніли щебетучі жайворонки, як попід синим, озолоченим небом Опілля надтягнули довжезні ключі клекотячих бузьків,— тоді молодий князь Ярослав двигнув з Галича головну силу військ своїх в напрямі на північній схід, шляхом на Домамирову Печеру. Лівим крилом хотів опертися о полудневі замки Погорини, центром станути перед вододілом Ікви, Горині й Серету, а праве крило зложене з кінноти розвинути здовж Серету як сторожеві відділи над ним аж до Дністра, так заступити путь Київському князеви й союзникам його та ждати нагоди до рішаючої битви.
Почуттє якоїсь орлиної сили, якого ніколи досі не зазнав, розпирало грудь молодого князя, коли смотрів на свої полки, що лавами сунули на схід і на північ. Він з гордістю дивився, як їхала його кіннота на добрих конях, покритих шкірами з рисів, як блестіла його гридь-дружина, закута в сталеві панцирі, як твердо йшла піхота в медвежих шапках; як тяжко їхали великі сосуди ратні, тарани, пороки, пращі, метавки і самостріли, що метали колоди, камінне й оловяні кулі, і як справно посувалися полки наємних чужинців Варягів і Половців. Кождий полк і більший відділ мав свої відзнаки: то одностайні шапки, то тули боброві, борсучі або вовчі, то однакову збрую або кінську упряж. Полки дружинників співали старі, походні пісні.
«...Ой, попід гору, попід зелену,
Ой долом, долом та суходолом Ой іде військо аж землі тяжко.
Попереду князь коником грає,
Коником грає, мечем махає...
На нім сорочка, як сніг біленька Як сніг біленька, як лист тоненька...»
По просушених вітром дорогах тягнули тяжкі й великі метавки й обляжничі машини по чотири пари міцних волів, випасаних що року на полонинах верховини. Вони немов з жалем оглядалися поза себе, чуючи весну й пахучу пашу на високих горах на полуднє від напряму шляхів їх. Кругом блестіли на сонці мечі й списи та червоні щити дружин і маяли з вітром княжеські прапори. А над ними летіли в повітрю на північ ключі перелетних птиць, що вертали з вирею; на полях зустрічав птиць-бігунів, що помагали собі бігом, верстати далеку дорогу, а на водах бачив водні птахи-перелетці, що плили в тім самім напрямі.