І здавалося йому, що вся його земля суне перед себе разом з людьми, весняними вітрами й перелетними птицями, суне на нову займан-щину. Куди йшов, виходив народ йому на зустріч і ставав біля шляхів та благословив його, а біловолосі діти довго бігли за відділами війська. Князь дуже любив дивитися, як вони на постоях мов пташенята сідали на потворні тарани й пороки та легко гладили круторогих волів, або зеленим віттєм зганяли з них муху, немов заохочуючи їх до тяжкого труду й далекої дороги. Чувся молодим опікуном тої щебе-тучої дітвори й горячо молився Богу, щоб допоміг йому, ніколи не допустити до того, щоб вона бачила переляканими оченятами чужі, ворожі полки. На пустих полях і ще більше в лісах відчував якусь дивну тугу за простором, за тим простором, що простягався ген поза межі волости його.
З найбільшим здивуваннєм подумав, як міг іще так недавно вагатися, чи не звернути київському к*нязеви Погорину Волость. Тепер чув всею силою молодої душі своєї, що йому за мало здобичі батька, чув, що мусить посунути її та поширити тісну волость свою, що вузьким клином звернена на запад, поширити туди, куди має широку підставу, на північ і на схід сонця, куди тепер звернена фронтом головна сила його військ. І пригадалися йому слова батьківські: «Прийде для тебе час, коли душа твоя й очі твої не знатимуть, що значить «сить» — і не стане тобі простору в широкій землі Володимира...»
Перед очима Ярослава станула, як жива картина памятної розмови з батьком. Не бачив вже ні весняного неба, озолоченого сонцем, ні ключів птиць перелетних, ні полків дружини своєї, а бачив ніч у Галичі й кімнату батька з книгами й хартосами. «Що тепер робить моя медведиця?» подумав. І видалося йому на хвилю, що вона найліпша річ з того, що придбав йому батько.— «Не жінка?» — подумав — і засоромився так, що кров ударила йому в очи. Ствердив в думці, що взагалі рідко згадує свою подругу й тільки тоді, як чогось потребує від неї. Він не взяв її ізза неї самої, тільки ізза помочі зі Суздаля — для удержання Погорини. І ті полки йдуть тепер на схід і на північ ізза удержання волости тої, І думки його заняті тільки нею, тою граничною землею Волині, де поміж темними лісами блестять очі лісних озер. Почув себе не то паном, не то слугою землі — і задумався.
Зі задуми збудив його воєвода Халдієвич вісткою, що головні сили київського князя і його союзників переходять ріку Збруч, а передні сторожі їх запустилися вже в галицькі гори Медобори й що після всякої правдоподібности головний удар їх скермований не на кріпости Погорини, тільки на Теребовль; лише часть київських військ облягла східні городи Погорини, одначе залоги їх удержаться напевно. Князь Ярослав здержав коня й глянув перед себе: перед ним блестіли в світлі сонця довгі, живі плеса ріки Стрипи й зеленіла Золота Гора над нею. Під нею приказав станути й відбути коротку воєнну нараду. Князь і полководці позсідали з коний, котрі отроки по короткім відпочинку запровадили до ріки. На лузі над Стрипою відбулася воєнна рада, що по короткій перепалці між воєводою Халдієвичем і полководцем Вере-мундом порішила: завернути полки ідучі в напрямі на город Пліснеськ і ріку Горинь та зосередити всі сили кругом Теребовлі, розставивши в горах Вороняках тільки малі вістунські сторожі, що немов звена тонкого ланцуха лучили-б кріпости Погорини з головною силою князя коло Теребовлі. З постою над Стрипою князь вислав також гонців до сторожевих полків у карпатських провалах, бо дуже непокоїла його недостача всяких вістий про наступаючих Угрів.
Княжі війська перейшли на бродах ріку Стрипу й запустилися в степи Панталихи, ідучи в напрямі на Піскову Гору. Вечеріло. Сонце кидало останні бліді лучі на безмежний степ, і військо Ярослава мало вже розкладатися на нічний відпочинок, як від півночі надбіг на конях княжий відділ, що становив бічну сторожу й доніс, що в полуднево-східнім напрямі летить, що коні вирвати можуть, значний відділ ворожої кінноти, мабуть Чорні Клобуки.
— «Напрям їх бігу вказує на те», сказав молодий князь до воєводи Халдієвича, «що вони втікають перед одним з наших полків, що сходять з гір Ворон яків на рівнину між Стрипою й Серетом. Дивне тільки те, що вони непомітно загналися аж так далеко».
— «І я так думаю», відповів воєвода.
По тих словах молодий князь поправився в сідлі й махнув рукою на два найблизші кінні відділи дружини своєї. Бояри обступили його та просили, щоб не запускався в степ і не наражував особи своєї в боротьбі з таким відділом. Але молодий князь що ніколи не брав участи в правдивій битві, аж дрожав з нетерплячки, вибічи проти ворожого відділу. На його приказ два полководці розпустили оба відділи в довгі ряди й з князем рушили вперед, щоб відтяти дорогу неприятельській кінноті.
Темрява скоро западала на великім обрію Поділля. За пів години князь був вже далеко від головної своєї сили, як у темнім сумерку побачив на тлі неба довгий ряд острокінчастих шапок чорноклобуцьких їздців і почув приглушений тупіт копит їх некованих коний. Вони не могли ще бачити княжих відділів, бо ті їхали низшим тереном, але му-сіли вже чути їх тупіт, бо в їх рядах можна було запримітити немов якесь хвилеве ваганнє. Але воно тревало тільки коротку хвилю. Опісля залунав серед темного степу дикий крик і Чорні Клобуки всею ватагою кинулися на відділ, котрим особисто провадив князь Ярослав. В бігу випускали стріли зі своїх луків і скоро наближалися. Тільки частина їх, що мала вже з собою жіночу добичу, хотіла висмикнутися з нею й гнала в напрямі степового мочару, де сподівалася укрити свою добичу. Ярослав вислав за втікачами часть свого відділу а сам метнувся проти головної сили Клобуків. Серед темряви счинилася суматоха й прийшло до рукопашної боротьби, в котрій князь відніс болючу рану в праву руку, але цілий відділ Чорних Клобуків у части погиб, в части попав у полон.
З перевязаною на борзі раною вертав молодий князь до табору незвичайно радий з тої «першої рани за землю галицьку», як говорив до бояр, що окруживши його, робили йому щирі закиди. Найбільш насупився на нього старий воєвода Халдієвич, що в серці найдужше тішився тим поступком свого любимця, який називав нерозважним. По таборі скоро рознеслася вістка про рану князя й викликала велике одушевленнє між військом. Воно прудко розкладало вогні, щоб на грани припікати попавших в полон Клобуків в тій ціли, щоби видобути від них докладні й правдиві вісти про силу й розложеннє військ київського князя. Зі згідних зізнань полонених показалося, що був се відділ, що втратив лучність з иншими силами Ізяслава й заблукався в лісистих горах Вороняках та припускаючи, що вже з правого боку Се-рета зустрінеться з київськими військами, в тім напрямі втікав перед галицькими силами, що йшли від Пліснеська.
Старий воєвода Халдієвич, почувши від княжого лікаря Жида, що рана князя розятрюється, був з того сильно вдоволений, бо тільки тим сподівався здержати князя від участи в рішаючій битві. О се просила його дуже матір і жінка молодого князя тай він сам був тої думки, що князеви не треба пхатися в вир битви, бо се рівно добре виконає перший ліпший, до бою заправлений, дружинник. Опершися на рукояті величезного варяжського меча, шепотом сказав до лікаря:
— «Чи не міг-би ти ще більше розятрити рану так, щоб князь не міг кілька днів опустити ложа? Його матір і жена й я не забулиб тобі прислуги тої, бо боюся, що він не видержить і возьме участь в битві мимо рани».
— «Я, воєводо, маю тільки лічити рани а не розятрювати їх», відповів старий лікар спокійно, але так рішучо, що старий воєвода перестав його дальше намовляти. Був се його одинокий замірений підступ поза боєвищем. І той не вдався старому рубайлови, що дуже любив «свого» Ярослава.
Теребовль була вже недалеко. Відділ, котрим особисто проводив князь, ішов здовж Водави й Ничви, инші посувалися иншими шляхами. Серед густої мряки розпочався бій передових полків о перехід через ріку Серет. Рано перейшли Кияни ріку, а була тоді мряка така велика, що годі було бачити кінець копія. Та згодом Кияни подалися, боячися окруження і ждали на прихід своїх головних сил. А війська Ярослава вступили в укріплений город, що стояв на західнім березі Гнізни, і розложилися довгими таборами на схід від нього. Головна княжа кватира була в Теребовельськім замку, відки як на долоні видно весь город і поля на схід і полуднє. Відси висилав князь менші й більші відділи на схід і на північ, щоби слідили рухи неприятельських сил, що по малу надтягали з гір Медоборів: очевидно київський князь Ізяслав ждав ще на помічні полки деяких своїх союзників і не хотів без них ставати перед Теребовлею. Се зволіканнє виходило на добре й Ярославу, бо й його сили мали час стягнутися під Теребовль та приготуватися до битви.
Вкінці зсунулися хмари київських військ з гір Медоборів і великим півколесом надтягали під Теребовль. Вони надтягнули від сходу й півночі; наворотниці їх правого крила запалили села Смолянку й Скоморохи та багато инших осель. Опісля станули табором на милю від Теребовлі на горах Дівочій, Дубовій і Вишневій, а на полях між тими горбами й найдальшими укріпленнями Теребовлі розвинули боєву лінію. На правім їх крилі стояли союзні полки: чернигівські, переяславські, волинські й турово-пинські, центр і ліве крило займали київські війська, Чорні Клобуки й часть наємних степових племен становили кінноту, що займала боки й звивалася перед фронтом. Правим крилом київських сил кермував найстарший син Ізяслава, Мстислав, центром і лівим крилом сам Ізяслав. Проти них уставилися галицькі полки, чисельно менші, одначе ліпше уоруженнє й оперте о теребо-вельські укріплення майже зрівнувало їх з неприятелем.
В навечерє битви полководці й бояри обступили молодого князя й просили його, щоб він не брав участи в битві.
— «Ти один у нас», говорили йому, «і молодий ти, ще не нажився на світі. Лишися у теребовельськім замку, а ми самі складатимемо голови свої за волость твою».
Князь, травлений горячкою, що повстала з рани, рішився по короткім опорі, не брати безпосередної участи в битві й остався в замку. Як сонце склонилося ід западови, вийшов на західну замкову терасу й довго дивився в напрямі Галича. Вечір був свіжий, спокійний і .гарний. Останні проміні сонця мов острі списи впилися в заповнені водою рови, що як великі жили окружали замок і блестіли кругом нього. З тих потворних жил немов бухнула кров і багряною червеню розлилася по них, обливаючи також окопи, вали з палісадами, городеькі стіни й дооколичні ліси, рівні степи й далекі крила обох військ, що стояли напроти себе. Нараз та яскрава червень почорніла, як велика рана, захоплена гангриною. І ніч закинула смертельну, чорну паполо-му на оба війська, на город і замкові укріплення. А на тій чорній, окса-мітній паполомі замаячіли тихі світла в цілім городі, немов таємничі знаки якогось дивного письма, якого не можна відчитати. Разом з вогким подихом нічної мряки донісся до молодого князя блеск і дим великих огнищ таборних.
— «Завтра о сій порі не буде вже тих огнищ», подумав Ярослав, «і не буде на світі багато з тих, що їх розкладали».
Тільки одна-одинока думка ворушилася в молодім умі князя: що ворожі сили зорганізовані Великим Князем Київа, матері городів руських, хочуть ослабити волость його, вбиту вузьким клином між Угорщину й Польщу! Се видалося йому злочинним, таким злочинним, що закусив уста й бувби зломав приреченнє, дане боярам, що не возьме сам участи в битві, хоч рана пекла й щеміла. Але пригадав собі слова боярів: «Ти один у нас і молодий...» І велика туга за сином розперла грудь його,— за таким малим, рожевим дитятем, що ви-ростало-б на його очах і було спадкоємцем волостий його, спадкоємцем і сторожем, як виросте. Великим, дужим лицарем в шоломі, що чув-би те саме, що він тепер чує: потребу обстояти й скріпити галицьку волость. Чув себе без того дитяти малим і таким, що мусить берегти свого життя, бодай до якогось часу, бодай до хвилі, коли побачить рожеве личко сина і наступника свого, спадкоємця тяжкого колпака князів галицької землі.
Зрозумів, що завтрішня битва надходить, зближається неминучо, як призначіннє. Ще до сеї хвилі не вірив, що вона направду відбудеться. Але тепер був вже певний того. А на западі стояла темна ніч. Тільки на сході жевріло небо від лун пожарних: то руські війська і їх союзники нищили огнем галицьку волость. Князеви аж серце стискалося на вид тих лун, що стояли на небосклоні.
Пішов до замкових кімнат, але заснути не міг. Щойно над ранком задрімав. Збудив його з півсну голосний рев труб і рогів та биттє в мідяні кітли. Очевидно починалася битва. Молодий князь скоро зібрався і вийшов на східну терасу замку. На лівім березі річки Гнізни відбувався вже великий рух. Крила обох військ, особливож їх легка кіннота, знаходилися в повнім руху, що захоплював щораз дальші ряди. Тупіт великих мас кінноти й шум та приглушений крик доходили аж до замку. Все те покривав рев труб і рогів та проразливе іржаннє коний і звенкіт кітлів. Над крилами обох військ піднялася курява пороху, з котрої видніли обі боєві прапори. Князь Ярослав в окруженню кількох дворян і отроків приглядався своїй першій битві зі запертим віддихом. Вона розвивалася правильно. По опадаючій куряві й стишенім тупоті можна було вносити, куди борючі маси тяжкої кінноти розходилися, щоби знов наперти на себе з розгоном. Тут і там можна було крізь тумани пороху доглянути, як уже й поодинокі полки піхоти починали вдаватися в битву то з кіннотою, то з ворожими піхотинцями. Але центри обох військ все ще стояли неподвижно, а довгі ряди їх панцирів блестіли на сонці як стіни зі срібних блях. В середині центра галицьких військ видно було сугорб, обставлений прапорами. Там стояв головний штаб під проводом старого воєводи Халдієвича. Від нього разураз відривалися точки куряви: то бігли гонці з приказами. Вслід за кождим таким рухом одної точки, окутаної курявою, наступав більший рух; то йшли до битви свіжі полки.
Від самого рана дзвонили дзвони й правилися молебні в усіх церквах Теребовлі^ Молився і князь з окруженнєм своїм о побіду для галицьких полкій. Кров била йому в лице. Він ставав щораз більше неспокійний. \
А битва розвйралася дальше зовсім правильно. Тільки коло горбка, на котрім стояв головний штаб галицьких військ, можна було запримітити засадничу зміну: щораз менше точок, окутаних курявою, відривалося від того горбка й розбігалося на ріжні сторони, а щораз більше таких точок наближалося до того горбка з ріжних сторін великого боєвища. То начальники поодиноких полків і відділів кінноти, що брали участь в битві, домагалися підмоги з центра. Коло полудня, якраз в часі, коли з церков почали виходити процесії з хоругвами й образами та прямувати на замок, звигнувся до бою весь центр галицьких військ і крик великий покрив боєвище та бив у небо разом з граннєм дзвонів і ревом труб та рогів всіх відділів княжих та разом з димами горіючих осель на сході. На той вид князеви Ярославу похололо в грудях і по мозку шибнула як лід студена думка: се знак переваги київських військ, коли аж центр галицьких полків мусить вирівнувати напір ворожих крил. А що той напір був величезний, видно було також по базнастанній процесії несених і ведених ранних, що від рана напливали через київські ворота Теребовлі.
Сильно загреміли труби й роги всіх полчищ київського центра, за-звеніли кітли й живо замиготіли довгі стіни панцирів, посуваючись в напрямі на захід. Счіпилися. І видно було тільки тумани пороху та крепку суматоху, що тревала так довго, як довго йде піший післанець з Галича до Болшева. Ні одна ні друга сторона не уступала, ні одна, ні друга не мала вже до розпорядимости свіжих резерв. Змагалися. Ціле поле, закрите туманами копоту, рухалося, як живе. Нараз — князь закрив очи рукою; то праве крило галицьких військ очевидно подавалося взад і то дуже скоро, скорше, чим курява, що піднима-лася над полем битви. Вже видно було ряди піхоти, що з поспіхом добігала до перших укріплень города. За нею з- радісним криком бігли київські полки. Боєва лінія, що доси йшла просто з півночі на полуднє, вигнулася виразно на полудневий захід. Битва очевидно добігала до кінця. І сонце клонилося ід западови тай крівавою червеню засипало поле боротьби, над яким уносився крівавий пил борні.
Як людина, що старається затамувати уплив крови з тяжкої рани своєї, так молодий князь Ярослав метнувся з високого замку до перед-них окопів города, щоб рятувати втікаючі полки. Мимо болючої рани гнав на коні, аж земля розступалася. За ним летіли на конях старі дворяни й молоді отроки.
Як летів попри «Гору Трох Хрестів», шибнула йому в бігу думка: сей хрест найблизший замку то хрест осліпленого князя Василька, сей другий то народа, що саме тепер починає платити останню ціну за
Погорину Волость, а сей третий то мій особистий. Що я ще заплачу за неї?
Долетів до передних окопів города на сході мало що скорше як утікаюче праве крило галицьких військ. Дивним дивом був вже зовсім спокійний і не чув жадного болю. Виріжняв навіть поодинокі лиця знако-мих бояр; між иншими побачив похиленого Боринича З великою довбнею в правій і рогатині в лівій руці та з невідступним медведем при боці, що йшов біля него як величезна собака. Великий пес, мішанець з вовком, виглядав при нім як щеня. Між псом і медведем йшов одинокий синок Боринича, що мав усего літ пятнайцять. Перед Бориничем було неприятелів досить рідко; очевидно пересічні люди мали пова-жаннє перед ним і його товариством. Але ті, що напирали на нього, були велитні й очайдухи та спритні шибайголови; вони вже відкись роздобули дивних приладів і напирали з дрекольми та довжелезними гаками.
З боків надбігали вже як шершені, лакомі на добичу, Клобуки з довгими копіями. «Напір мусів бути не аби який, коли й сі два медве-ді втікали», подумав князь, глянувши на Боринича. Смертельна блідість покрила його лице. Спокійними рухами приказав спустити всі зводжені мости на глибоких ровах, залитих водою. Втікаюче військо на вид свого князя стануло й обернулося лицем до неприятеля; немов набрало відваги, бачучи, що кождої хвилі має можність, схоронитися за укріплення города. Неприятельські сили як нестримна повінь лавами підпливали під укріплення міста. Але нім досягнули Галичан, сипнувся на них град величезних стріл, тяжких колод, каміння та оло-вяних куль з многих пращ, самострілів і инших сосудів градних. їх понурому фурчанню завтурували численні крики ранених, і замішаннє піднялося в ворожих рядах. Тоді рушили на них галицькі полки бігом. Князь бачив виразно, як боярин Боринич, усуваючи за себе сина, що зручно метав малою рогатиною понад голову батька, біг наперед і як поруч нього біг ревучи його медвідь.
І сталося щось надзвичайного: за два отченаші трісла міцна звязь панцирних полків Київа на всім лівім крилі його військ і счинилася нечувана суматоха під окопами й стінами Теребовлі. Під западаючий сумерк, серед пекольних криків і стонів розпрягалася битва й чорно-клобуцька кіннота помішана з київськими полками тратувала їх і купами лягала поруч Киян на побоєвищі. Тисячі полонених входили без оружа по зводжених мостах до города й кров Киян та Галичан стікала по камянім бруку Теребовлі. Битва на правім крилі й до половини центра була виграна.
Але в північній части боєвища крик не стихав. Якийсь дивний тупіт долітав аж тут, немовби великі маси військ кудись бігли й заверталися й знов бігли. Земля стогнала важко. Князь вслухувався в той рух і висилав в тім напрямі відділ за відділом; вони тонули в вечірній мряці.
Нараз — крик приблизився разом з темною вже нічю. Але був він якийсь приглушений і слабий. При рудім світлі двох смолоскипів наближався малий відділ на поранених конях з одним-одиноким подертим й окрівавленим прапором, на якім видніли чорні галки.
Князь глянув на той відділ ранених людий і коний: на ліжнику, розпятім між двома кіньми лежав тяжко ранений воєвода Халдієвич. За ним несли тіло його приятеля Гарбуда зі спишської землі. Біля нього йшов з окервавленим, двосічним мечем варяжським молодий Руальд в помятій кольчуЦ, без щита й шолома; праве його лице стікало ще кровю від удару, що захопив його разом з чолом. Він мав сльози в своїх синіх очах і ще дрржав недавним розгаром боротьби. З ним було кількох Варягів, всі поранені. Такої усі инші вояки тої дружини були поранені, а деякі з них ледви на ногах держалися. Між ними були й два наймолодші сини боярина Чагрова — Борис і Лука, Руальдові ровесники. Борис був тяжше ранений і його провадив брат з одним дружинником.
Ярослав прискочив до воєводи Халдієвича й почув слабі, прегноб-лені слова: «Ліве — крило — наших — військ — розбите — його —
нема — воно — в крови — або в полоні —»
— «Якже се сталося?» лагідно запитав князь.
Але відповіди вже не діждався. Старий воєвода зробив тільки рух устами й рукою, немов хотів благословити молодого князя, з уст його бухнула кров і він віддав духа Богу.
Князь здоймив колпак і тричі перехрестився та почав відмовляти молитву за усопших. За його прикладом пішла й дружина, що його окружала. Клячучи в поросі дороги, пращала вона душу старого вожда свого, що поклав голову свою для добра галицької землі.
Щойно на замку довідався князь, який дивний перебіг мала битва в північній части боєвища на лівім крилі його військ. Се крило було сильнійше від правого і якраз ся обставина стала причиною його погрому. Бо в хвилі як слабше праве крило почало подаватися назад, під охорону городеьких укріплень, потягаючи за собою частину центра, ліве крило в почуттю своєї сили здержувало напір союзників Київа, а його полководці порозумілися між собою й отримавши вісти, що праве крило вже знов посувається вперед, тим безпечнійше стояло на становищах своїх. Тимчасом київський князь Ізяслав пхнув на поміч розбитій части своїх військ два полки, відірвані зі свого правого крила; вправді вони прийшли запізно, щоби щонебудь змінити в полудневій частині боєвища, але по дорозі несподівано обскочили головний штаб галицьких військ з усіма прапорами, бо воєвода Халдієвич числив також на поворот свого правого крила й стояв на місци. В боротьбі о ті прапори відніс смертельну рану старий воєвода й впало багато галицьких бояр, між ними й спишський боярин Гарбуд; але хоч штабови здебільшого вдалося перебитися, одначе тільки з одним прапором, який руками виривали собі взаїмно ранені лицарі. Всі инші прапори галицького головного штабу стали добичею двох полків Ізяслава.
Ся на око -маловажна обставина мала страшні наслідки для лівого крила Ярослава. А сталося се так: оба полки київського князя, бачучи, що в полудневій части боєвища не тільки нічого не поможуть, але ще самі можуть попасти в вир замішання, яке там счинилося між їх братами, почали вертати. А що ніч западала, вони засвітили великі смолоскипи й гордо піднесли в гору свою добич: подерті праЬори галицького штабу. Здалека запримітили їх галицькі полководці лівого крила й в переконанню, що центр галицьких військ обступає вже київські сили, пхнули свої полки в два напрями на скіс, щоби прийти в поміч осередкови свому. Се розпрягло їх звязь і рішило їх долю. Кромі них попало в полон багато Галичан з правого кршщ, що в замішанню битви задалеко загналися, зваблені власними прапорами. Галицьких полонених примістив князь Ізяслав в тій части свого табора, що була на Вишневій Горі.
Полуднева часть боєвища була в руках князя Ярослава, північна в руках великого князя Ізяслава. Битва була нерішена. Оба противники мали в своїх руках велику масу полонених.
Ще перед північю скликав князь Ярослав воєнну раду. В великій гридниці княжого замку засіли полководці; значна їх часть мала рани, а деяких на ношах внесено до радної світлиці. В бічній кімнаті лежало обмите, але ще ненаряджене тіло воєводи Халдієвича; в головах його стояв одинокий прапор, котрий він, вратував, а в ногах клячав монах і тихо читав молитви. Кождий з учасників ради вступав наперед до тої кімнати й помолившися за душу воєводи, йшов до радної гридниці.
Князь Ярослав був в дуже сумнім настрою, хоч властиво вислід битви не був нещасливий і значно перевисшав висліди змагань його покійного батька з тимсамим ворогом, який тепер не посміє ставити ніяких домагань, бо показався рівно сильним як Галич. Але мимо всего на душу молодого князя налягав тяжкий сум. Вона немов про-чувала якесь нещастє, хоч було вже по битві. Отож найтяжший з до-пустів, які могли наступити, перегремів над його волостю й головою доволі добре. В голові молодого князя щибнула думка, що він, сю війну властиво виграв. Бо хоч бива нерішена, але все таки київський князь не отримає того, чого хотів, значить війна для нього програна. Одначе мимо всего не мав почуття веселости й як був з чого блідо вдоволений, то хиба з того, що не був без рани на сій нараді, де майже кождий з учасників її був окрівавлений свіжою кровю. Хоч добре знав стан річий і втому тих частий війська, що сяк-так ціло вийшло з битви, немов з обовязку розпочав нараду заявою, що визисканнє битви се по битві найважнійша річ. Опісля приказав полководцям зложити бодай приблизні звіти зі страт у їх полках.