По звітах показалося, що третина всіх сил убита або в полоні, менше-більше друга третина ранена, решта-ж так утомлена цілоденним боєм, що якби не три мотні, що на щастє спізнилися в дорозі й прибули під сам кінець битви, то не було-б ким обставити сторожий на більше небезпечних місцях. Се значило, що не було вже чим відновляти битви зрана й що найскорше перед вечером слідуючого дня можнаб-було наперти на останки київських сил і спробувати, увільнити полонених. А до того часу відпічнуть і київські сили.
0 тій самій порі відбував у своїм шатрі нараду також київський великий князь Ізяслав. Але вона була зовсім инакша: він радився тільки зі своїми думками. Був се чоловік старший віком, бо мав літ 59, але виглядав найбільше на сорок пять і не мав ще ні одного сивого волоска. На його кремезнім тілі ні літа ні довгі воєнні труди не лишили таких слідів, як лишають звичайно на людях у його літах. Бо він не тільки з роду був дужий і здоров, але ще до того мав добру вдачу, тай опікувався бідними не з політичного вирахування, як покійний князь Володимирко, тільки з вродженої доброти. Сей чоловік ходив тепер знервований по великім шатрі своїм і думав, поки пасмо думок його не переривали стони. Бо він не сам був у своїм шатрі. В однім кутку його лежав його молоденький син Ігор, ровесник Ярослава, гарний як весна молодець, поранений тяжко в сій битві на правім крилі київських військ. Біль як окріп горячий прошибав груди батька-вдівця за кождим стоном Ігоря й сунув думки його в сусідство з ненавистю.
А ті думки й так були безмежно болючі. О, якби галицький князь знав, які вони були, бувби певний того, що виграв війну так, немовби розніс на прах всю силу Київа й союзників його. Бо ся нерішена битва перечеркувала всі пляни Великого Князя, що саме тепер мали звершитися й ще до того ставила його в незвичайно трудне положеннє: з одним-одиноким утомленим битвою крилом військ своїх, переважно союзних, у ворожій державі, під стінами сильної кріпости Теребовлі, в котрій тепер вигідно спочивають галицькі сили, щоби може завтра наперти на його табор, в котрім тепер більше полонених як вояків його!
Одинокий вихід з положення сього: як найскорше втікати. Але перед ким?! Перед таким молодиком, якого він свого часу на колінах бавив, якому ще добре й вус не засіявся, який навіть не привик ще до княжого колпака на біловолосих кучерах своїх, якого не було ще на світі в часі, коли він кермував вже битвами... Сором палив його як грань і болів, як стони молоденького Ігоря.
Такий молодик виграв війну з ним, старим князем і полководцем, що побідив навіть батька його, старого хитруна, якому не було пари між князями! І ще до того так перехитрив його, протягаючи переговори, поки не напер суздальський князь з півночі, а византійський цісар з полудня! Через те чернигівський князь не міг йому дати значнійшої помочі, а його шурин, угорський король Геза взагалі не вислав сим разом ніякої підмоги. Показується, що той молодик Ярослав ще ліпший грач, чим його батько. А з Ляхами навіть не переговорює, тільки бє. Що за розум у того молодика! Як він знає, де треба бити, а де говорити й як довго говорити! Не соромився би був, як би так покійний князь Володимирко обмотав його війська й державу. Але тепер...
1 як тут вертати в Київ, як показатися на очи союзникам? Тай коби то ще так легко було вернути! Чиж той молодик у колпаці Володимирка ке може тепер стягнути всіх залог з кріпостий Погорини й відтяти йому дорогу! І що тут робити з тою масою полонених, що числом перевисшають недобитки його власного війська? Що робити з мно-жеством ранених? Адже нім він перевезе їх через гори Медобори, вже з півночі перетнуть йому шлях до Київа галицькі залоги кріпостий Погорини... Гарне положеннє. Нема що казати! і
Князеви здавалося, що вже ті його міркування, /Хоч вони тревали хвилину, забирають йому непотрібно час і що вже треба лаштуватися до спішного повороту на схід. До утечі. Так, до в^чі... Йому, внукови Мономаха, Великому Князеви Київському — перед удільним князиком на Галичі, що не вийшов ще зпід опіки матери! Втікати або — о мир просити. Ні, ні, ні! Сего упокорення не буде! Хочби мав утратити в дорозі всі недобитки військ своїх! І так — се по більшій части не його власні війська. Бо Кияни або застелили поле битви своїми трупами, або лежать тепер по тюрмах Теребовлі як полонені...
— «Тату, тату! Мене — дуже — печуть — рани — мої», застогнав улюблений син його Ігор.
Батькови потемніло в очах і в тій темряві щезли всі небезпеки перед одною, що нагло наповнила його душу: що буде з Ігорем? Присівся біля його лежанки й дрожачим голосом промовив:
— «Цить, сину мій, цить, дитинко моя. Біль перейде, притихне й ти знов будеш такий дужий, як передтим...»
Немов запереченнєм батьківської надії були глибокі стони, що виривалися з грудий раненого. Він жадібно пив воду з посудини, яку при-ложив йому до уст батько.
А батько мав також горячку, може не менше прикру від сина, тільки инакшу: думки бігали йому по мозку щораз скорше, скорше й без-ладнійше. Як тут везти його? думав про раненого сина. І в своїй журбі відчував кождий ступінь коний, що мали нести на розложених ліжниках його дитину. Аж ген далеко, над могутній Дніпер, де колись над його берегами не так хоронили членів княжого роду, а з жінками, не-вольниками й кіньми, з ворожими полоненими...
Здрігнувся. Якась забута картина з давних літ станула йому перед очима. Закрив очі рукою й думав та говорив до себе: Так, так! Скінчилися пляни мої, привернути Київу давний його блеск і значіннє, скінчилися тут, під мурами Теребовлі. Не забезпечив я земель Великого Князівства Київського від заходу, не забезпечу мабуть і від сходу...
Пригадав собі солоденьку грузинську царівну Тамаретту, з якою зараз по відбуттю сього походу мав повінчатися в Київі, щоб опісля при помочі Грузії в два вогні взяти розбишак половецьких. Чи доїду я тепер до Київа, чи може той молокосос заощадить мені клопотів з молодою подругою й дожене де по дорозі — подумав глумливо.
Глянув на піскову клєпсидру, в якій тихо пересипався пісок. Було по півночі. Час рішатися, поробити приготування до — утечі, сказав півголосом і відхилив занавісу шатра та глянув в темну ніч, в яку світло зі шатра кинуло широку смугу світла. В тім світлі побачив — усю сторожу в глибокім сні. Гірко усміхнувся і подумав: «Чому той молокосос тепер не підходить на мій табор? Скорше все те скінчилося-б» і сказавши голосно до себе: «Не дивниця!», крикнув:
— «Сторожа!»
Сторожа зірвалася на рівні ноги. Князь Ізяслав удав, що не бачив, на чім її приловив і приказавши покликати до себе обозного, спустив занавісу шатра. В тій хвилі молодий Ігор дістав кровотоку носом і устами, кілька разів кинувся на лежанці й помер на очах батька.
Ізяслав хвилину стояв як скаменілий, ні один звук не вирвався з його груди. Тільки якийсь тягар почув в ній, немов рапавий камінь. Опісля спокійно відхилив другу занавісу, що лучила його шатро з відділом сина, де тепер спав лікар, Болгарин з роду. Спокійно збудив його й сказав: «Прошу оглянути тіло мого покійного сина».
Перестрашений лікар, старий, поважний чоловік, зі сивою бородою, схопив лямпаду, що світилася, на землі й вбіг до шатрового переділу старого князя. Дрожачими руками оглянув тіло молодого Ігоря й пообтирав мокрою губкою окервавлене лице. Потому докладно вислухав коло серця, потому ще живчик і сказав, очевидно щоб успокоїти батька:
—«Душа його вийшла з полону тіла, й пішла там, ідіже ність болізни, ні печали. Йому там буде ліпше, ніж тобі тут, княже».
Сказавши се, взяв лямпу з рога шатра де її передтим поставив. В тій хвилі лямпа вилетіла йому з рук і розбилася на землі. Від неї занявся ріг щатра; князь спокійно вийшов і спокійно дивився, як палахкотіло дороге накривало. В тім часі його лице дивно мінилося. Виднів у нім то якимсь релігійний захват, то рішучість і завзяттє.
В хвилі, як поломінь опала, станув перед ним його обозний полководець.
Князь обернувся напів до нього, напів до трупа свого сина, на якім дотлівала одіж і запитав:
— «Коли ти, боярине, переставляєш свою клепсидру?»
— «В полуднє й опівночі, княже».
— «Як свитатиме, збудиш обоз, а як твоя клепсидра впаде в тебе на девять значків, обоз має бути готовий до відходу й всі ратні, розуміється, також».
— «Се неможливо, княже».
— «Чому?»
— «Бо люди потомлені битвою, а полонених тілько, що...»
Князь перервав йому:
— «Полоненими я сам займуся! Твоя річ обоз і військо. Потомленим скажи, що як отягатимуться, то впадуть їм на карки Галичани, а тоді скоро позбудуться втоми. Пришли мені, боярине начальника Чорних Клобуків».
Боярин уклонився й пішов. За якої пів години прийшов заспаний вожд Чорних Клобуків, високий, плечистий мужчина в силі віку, чисто туркоменського типу й в пояс поклонився князеви. Князь усів біля тіла свого сина й тихо, але з притиском сказав:
— «Побудиш зараз своїх ратних і нім перший блеск сонця зійде, вибєш до ноги всіх полонених Галичан, не вибираючи ні бояр, ні бо-гатих купців. Все, що твої люди знайдуть при них і на них, буде їх і твоя добич. Все те має відбутися тихо. Розумієш?»
Чорний Клобук перекручував щораз висше голову, немовби наслухував і не вірив власним ухам. Опісля засвітив очима й сказав тихо:
— «Чорні Клобуки все вірно служили київським князям».
— «Поки їм добре платили», подумав князь, але не сказав нічого, тільки кивнув йому головою на пращаннє, й він щез у нічній пітьмі.
Князь сидів неподвижно при тілі свого сина й сам не знав, відки йому прийшла до голови та страшна думка. Але хоч у нутрі боявся її та рівночасно тішився нею, мов вязень пожежою, що знялася в тюрмі, в якій сидить. Здавав собі справу тільки з того, що та думка повстала в нім у хвилі, як горіло шатро, у котрім остало тіло його сина-любимця й пригадував собі невиразно, що то смаглистий на лиці лікар Болгарин викликав чимсь у нього полученнє полонених з ножами Чорних Клобуків. Але чим, не знав. Зрештою, се його зовсім не займало. А займав його тільки вислід тої думки.
Він видавався йому знаменитим в сім положенню: бо не тільки позбудеться тої маси полонених, які числом перевисшали останки його військ і могли при найменшій помочі зовні вибити до ноги своїх сторожів, але буде міг скорше йти вперед і ще до того нажене такого страху Галичанам, що попамятають на віки, що значить боротьба з ним, Великим Князем, і видираннє йому земель, яких правно зреклися. Не буде син Володимирка вїздити до Галича як побідник над ним і не вийде йому на зустріч веселий і радий з побіди народ Галича!
Князь попав в якусь дивну екстазу: йому ввижалося, що через те діло Київ поборов Галич і знов засіяв у давнім блеску своїм, як одинокий світоч великих земель Володимирка. І станув перед ним привид величезної тризни з прастарих часів з кровю й кострами, з часів, коли ще Великий Князь Святослав, батько Володимира, покланявся Перу-ну й Дажбогу. Йому здавалося що від хвилі, як рішився на ту думку, минуло вже дуже багато часу. Глянув на піскову клєпсидру, що стояла окоптіла біля тіла молоденького Ігоря. Майже махінально підняв і обтер її та здивувався, що вона опала всего на один значок. По таборі почали тихо сунутися в нічній темряві цілі відділи в острокінчастих шапках. Скрадалися хильцем, на пальцях, як злодії. Ніхто не здержував їх, не питав о ніщо.
— «Очевидно всі стійки сплять, як убиті! Тепер требаб тільки галицькому князеви підійти під мій табор», подумав. «Вже його батько був-би ліпше використав таке положеннє моє», додав собі в думці й усміхнувся без виразу.
Темні постаті в острокінчастих шапках щезли як привиди. Може все те сниться мені? подумав Великий Князь, Так, я хорий, сказав собі й діткнувся рукою скрони. Вона була горяча як грань. Почув сильну спрагу, але не мав навіть на тілько енергії, щоби підняти посудину з водою, яка стояла оподалік. А кликати не хотів, бо кождий звук разив його.
Нараз почув проразливий свист і ще страшнійший крик, немов з багатьох людських або звірячих гортанок. Що діялося з ним опісля, не памятав потому докладно. Пригадував собі тільки, що той крик не уставав довго, дуже довго, цілу вічність, взагалі ніколи не уставав ні на мить. І що перед ним зявився цілий штаб його полководців з обуреними лицями, що найголоснійше кричали до нього Волиняки, повторяючи разураз: «Такого не було ще в нашій землі!» Що він відповів їм на се: «Кого ще не вбили, тому нехай відріжуть праву руку]» і що потому зімлів біля тіла свого покійного Ігоря. Здається, що тоді починало свитати...
Як почало свитати, обозний не потребував вже будити нікого, бо весь табор був на ногах, збуджений страшним ділом Ізяслава. Всі з неописаним поспіхом збиралися, щоб як найдальше й найскорше втекти від місця, де Галич зложив останню ціну за Погорину Волость.
Як піскова клєпсидра впала на десять знаків, щез табор Ізяслава з крівавого боєвища під Теребовлею.