Галицька сторожа чула серед нічної тишини страшний крик в таборі київського князя й донесла про нього начальникови свому. Але ніхто не припускав, що там могло статися щось иншого, як бійка о добичу між двома полками.
— «Нехай собі голови покрутять!» крикнув начальник сторожі. «Чого мене будите без потреби?!»
Зараз по відході Ізяслава побачили галицькі сторожі, що сталося в ночи. Одначе се так поділало на них, що тільки помалу пішли донести своїм начальникам. Ні один з них не вірив і кождий особисто ходив переконуватися. Нім вістка дійшла до князя Ярослава, було вже зполудня.
І молодий князь виїхав на боєвище. їхав помалу, нога за ногою, в окруженню полководців своїх й уважно дивився своїми сталево синіми очима на струї й калюжі крови й на стоси-покоси людських і кінських трупів, з котрих сторчали поломані копя, мечі, стріли й рогатини з потрісканими людськими кістьми й розбитими щитами та погнутими панцирами. Чув якусь надлюдську, розкішну могутність, що дрожала в усім його тілі й душі. Міцно станув в стременах і піднявся в сідлі та вдивився в далеку, синю даль, як молодий лев, перед яким втекла частина добичі його. Був такий гарний і страшний той молоденький князь з Володимиркового роду, як той Святослав Завойовник, що пив шоломом воду великої Волги й синього Дунаю, що переходив з військами засипані снігом гори Балканські й здобув рожеву долину Адріянополя. Кров того предка зі сталево-синіми очами збудилася в нім. Не звертав найменшої уваги на товпи жіноцтва й дітий, що плакали й заводили по цілім боєвищі. І бувби може український нарід мав другого Святослава, що кровю й зелізом злучив би всі землі України, якби молодий князь звернув з того місця й не поїхав дальше, на Гору Вишневу. Побачивши тут стоси навалених трупів, при яких не було збруї, зблід смертельно. Щось напрасно зломалося в його душі, а слези як горох покотилися по його молодім личку, що в ту мить споважніло як у старого. І вже ніколи більше не стало таким молодим, як передтим. Тільки ще раз, одинокий раз — як обняла його в обійми свої грішна, глибока любов до женщини, яка так ріжниться від гніву войовиика, як піхва від меча: вона глибша, але ще пустійша.
Як Ярослав вертав з Вишневої Гори, зустрів на вулицях Теребовлі багато дружинників своїх з відрубаними руками, а на переді молодого сина Судиславича. Слези як іскри заблестіли в очах князя, але здержав їх і затяв коня та втік на замок. Всі, що бачили, яке вражіннє зробило боєвище на молодого князя, хвалили його за співчуттє з людською недолею. Лиш старий Веремунд, варяжський полководець, що багато світа бачив, багато вождів, багато боєвищ, сказав до Руальда:
— «Він заплакав двічи над силою великого вожда, що зломалася в нім; з него вже не буде Завойовник. За скоро побачив найгіршу тайну війни: смерть безоружних. Шкода молодого львинятка того. Чи бачив ти, як він на боєвищі дивився в далечінь? Мов лагодився до скоку на старий Київ, якому саме час підпасти під власть молодого Галича...»
Глава восьма, з котрої читач довідається про нараду над злочином Ізяслава; про постанову «Руської Правди», в справі убийства, про те що в заголовку глави сеї написано; про скликаннє та перебіг віча; про мутну бувальщину гарної Погорини й про останню боротьбу за неї між князями нашого народи.
Великий, серце роздираючий плач потряс Теребовлею й луною покотився по землі галицькій на вістку про тяжкий злочин Ізяслава на Горі Вишневій. В місті не було майже родини, що не оплакувала-б сина або батька. Вулиці і площі города наповнилися зойком сиріт і вдів.
І туга велика блукала по домах, церквах і окопах міста. Народ ^як стогнуча филя зі скаргою плив до княжого замку, до молодого князя так, немовби він міг воскресити погибших. Але на вістку, що князь не вернув ще з Вишневої Гори, ринули за ним барвисті хвилі розплаканого народу. І старці і діти і жінки і все, що жило, вилягло на Вишневу Гору під Теребовлею, де як дрова лежали стоси покалічених трупів полонених. Між ними було багато ратників з Теребовлі й околиць її. їх матері, жінки і дочки заводили над тілами побитих. При багатьох лежали в поромі плачучи малі діти в білих сороченятах, що як покошені квітки валялися в крови батьків і крівних своїх. А над понурим місцем злочину котилося повагом велике, безжалісне сонце та з шумом кружляли хмари чорних галок і круків.
В Теребовлі було майже пусто від населення. Остали в ній тільки київські полонені, військом окружені. Вони не містилися в тюрмах і їх приміщено також під голим небом, на площах города й на терасах княжого замку. В очікуванню певної смерти клячали вони на твердім камінню і тихо молилися в покорі до неба, цілуючи порох землі, яку опоганив їх добрий серцем князь Ізяслав. Кругом них як мур стояла мовчки галицька сторожа з нагими мечами. І було так тихо в старім городі осліпленого князя Василька, якби смерть перелітала вже по нім. Навіть коли князь Ярослав вертав з дворянами з Вишневої Гори до замку, сторожа, що все витала його голосним окликом, тепер мовчки витала князя. Лиш очікуючі смерти полонені звернули шепіт тихої молитви до молодих очий і смертельно блідого личка князя.
У княжім теремі під заходяче сонце та похоронний рев дзвонів збиралася велика рада бояр і полководців, на яку прибули у вислан-ники теребовельського міщанства та за виразною волею князя також представники простих дружинників і все духовенство, присутнє в городі. Велика радна гридниця так була битком набита, що ледви мож було зробити вузький перехід для князя. З салі поусувано заздалегідь всі крісла й столи з виїмком княжого.
Князь короткою промовою отворив нараду й зажадав від присутних, щоб висказували свої думки в справі останної страшної події. Між при-сутними зашуміло як в улию. Крізь отворені вікна радної гридниці долітали з города жалоби й завід жіноцтва, мов крики поранених птиць: довгі, сумні, протяжні. З натовпу зборів залунало в один гуж:
«Смерть київським полоненим!»
Князь не пробував утишити тих розярених людий. Гамір і крик тре-вав так довго, аж поки з товпи не перетиснувся якийсь боярин до княжого престола — князь навіть не дивився, хто се був: всеодно мав він бути тільки висловом поглядів загалу — і попросив о голос і книгу законів. Була тільки княжа книга, в золото оправна. Князь позволив йому взяти її зі стола. Боярин отворив з пошаною книгу і скоро знайшов потрібне йому місце та сильним голосом почав читати:
«Так говорить Правда установлена руській земли, єгда ся сово-купил Ізяслав, Всеволод, Святослав, сини Ярослава Мудрого, внуки Володимира Святого, та Коснячко, Печеніг, Микифор, Киянин, Чю-дин і Микула, воєводи, бояри і тіуни їх: «Коли вбє чоловік чоловіка, то може мстити брат за брата, або сина за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич». Не як воїн ратник, а як простий голов-ник-убийник поступив собі Великий Князь Ізяслав, що в нічній темряві побив полонених! Нехай же буде йому по законам землі нашої, по старим постановам, що їх списано у матері городів наших, де тепер сидить на княженю князь недостойний города того! А вони кажуть: Коли провиниться боярин або чоловік простий, то в голову, а коли князь, то у волость його! Ти, княже, як батько убитих, маєш право засудити і засудивши віддати местникам діло їх. Бо хтож инший упімнеться за сю кривду до небес о пімсту вопіющу? А як ти ізза молодости своєї не можеш взяти на свою совість непочесної смерти багатьох людий, віддай суд над ними боярам і тіунам своїм або прикажи возвонити всенародне віче в городі сім; бо хоч перший голос належить Галичу, але й він не рішить справи инакше як перший ліпший пригород його, а Теребовль старий, престольний город княжий, старший від Галича! Смерть київським полоненим!
— «Смерть київським полоненим!» залунало в цілій гридниці і навіть на коридорах замку повторено той оклик. Не підлягало сумніву, що се було однодушне домаганнє всіх представників війська й народу. Вправді духовенство мовчало, але й ніхто з його представників не важився виступити проти загальної думки.
Князь Ярослав сидів на престолі блідий, але спокійний. Червоний відблиск заходячого сонця падав на його лице й червону пурпуру та чорний хрест, якого при спрятуванню кімнати не усунено разом зі столом представника духовенства, тільки постановлено на княжий стіл. Образований ум князя кінчив саме розвязувать одну загадку, над якою нераз застановлявся. Аж потрясеннє, викликане останними подіями, помогло йому розвязати її.
Застановлявся над тим, чому стара, чудова віра прадідів, так знаменито приноровлена до понять і вдачі словянських народів, мусіла упасти під напором чужої віри, що прийшла з Азії, чому Дажбог, великий творець вселенної і світлий Світовид, бог всевидючий, і величній хоровід трийцяти Віл, сестер збиточних, яких одначе можна було уняти жертвою з крищеного хліба і стілько инших прегарних богів і богинь — мусіло упасти перед сином Марії, що помер на хресті в страшних муках. Побіда понурого хреста над ясним сонцем і богами його золотого круга старої віри ледви формально завершилася, бо в народі дальше жила стара віра і ніякого свята не зустрічав він з таким дрожаннєм і торжественністю, як свято в ніч Купала. Ще жили люди, що памятали таких, що говорили з останними волхвами, старої віри; ще в народі не загинули память урочищ і печер, де він покланявся старим богам своїм і великих тризн на могилах його племінних князів, по яких остали вже тільки глухі легенди, як старе камінне на пів мохом забуття поросле.
Князь сам памятав іще, як старі двірські слуги показували йому в Галичі урочище, де стояв двоголовий бог Пек-Осина і як вони з пошаною обходили се стариною освячене місце. Зрозумів, що ні в Галичі, ні в Київі не забули ще могутнього Перуна, бога громів і хмар, лиска-вок і війни; його висока, блискуча подоба зі срібною головою й аметистовими очима, на зелізних ногах і з зелізними руками, з палахкотячим камінним громом в піднесеній у гору десниці, що горів у блеску сонця від карбункулів і рубінів, стояла ще в уяві народа в окруженню всемо-гучого Дажбога, що все більше має як роздав, й Услада, бога життєвої радости й Мякоші, богині плодючої землі, любки бога сонця і таємничого Хорза та Сумеркал і всевидючого бога Світовида з чотирма лицями і Стрибога, прадіда вітрів і Лади, опікунки домового огнища й подружа, і Велеса, бога худібки, культури і мистців і трийцяти Віл, сестер збиточних, але не злих, яких мож було вдоволити окрушина-ми з хліба. Всі вони стояли на Горі над Дніпром, в святім гаю біля вели-ко-княжого терему під віковими дубами, в тіни пахучих лип і пальчастих яворів і тінистих буків — і осок, в нутрі як кров червоних. Відновлював їх ще Володимир Великий по убитю братів Олега і Ярополка, щоб переблагати гнів богів. Особливо пильно відновив подобу бога війни і грому, могутнього Перуна, прибравши його в золоті прикраси, а його грім у величезний карбункул і червоні як кров пімсти рубіни. А як се не успокоїло його совісти, він удався по прощенне гріхів до Сина Марії, що мучився і вмер у землі юдейській. І тоді приказав поскидати подоби богів батьків своїх, причім нарід плакав і тяжко проклинав, як оповідає стара літопись.
Князеви пригадався плач за батьком його і проклони, які мусіли сипатися на його домовину від покривдженого міщанства та сказав собі: «Не дивниця, що проклинали й Володимира Великого; адже вони всіми думками й почуваннями зрослися через богато поколінь з тим світлим кругом старих богів батьків своїх і я не цінив би їх, як би вони мовчки були дивилися на їх зневагу». Зрозумів, що те, перед чим клонилися сотки попередних поколінь, ще довго опісля мусить будити пошану у народа. І на тій основі побудував свій плян: увільнити від смерти полонених Киян. Він був майже певний, що простий народ віднесеться до страшної тризни на Горі Вишневій як до старого звичаю, що спалахкотів в останнє, мов страшна поломінь пожежі. Був уже певний того, що князь Київа де вперве застромлено хрест на землях сього народу, справив останню поганську тризну над трупом свого сина, останню і — може найбільшу, в болю не знаючи про те, що робить. Може йому в горячці, викликаній болем, пригадалися давні оповідання про похорони князів і як привид опанували його старечу душу...
Так, се був останний взрив старої віри, хоч уже й несвідомий. Князь пригадав собі не так знов давні прояви свідомого бунту приклонників старої віри, відомі йому з оповідань очевидців, а саме як у Київі літ тому 83 зявився волхв і проповідував, що за пять літ Дніпро потече назад, а землі зі своїх місць перейдуть на чужі так, що грецька земля стане на місце нашої, а наша на місце грецької. Народ почав ворохобитися під впливом могутного слова того волхва. Але, як пише літопись, в одну ніч «волхвь бьість безь вьсти». Щез. Річ очевидна, що його спрятали тихо, без гомону. Незражений тим виступив в Новгороді другий волхв в сім літ опісля й прилюдно хулив христову віру, «творив ся аки бог» і казав, що передвидів усе будуче і що перейде по воді як по суші. Він зворохобив проти христіянства весь народ і що йно князь Гліб Свя-тославич зробив кінець його діяльности, убивши його власним мечем перед лицем зібраного народа.
Князь Ярослав вдумувався в ті справи і прийшов до переконання, що погляди і почування, виховані старою вірою, закорінені ще глибоко й час до часу вибухають як підземна пожежа.
Його відкриттє осияло весь ум його. І він зрозумів, в чім стара віра, безперечно красша від нової як естетична поява, була від нової низша: вона не давала можности, перервати зло, що родить все нові зла. Бо вона благословила месть і виробляла местників і сіяла кровавий злочин та роздор. Молодий князь знав святе письмо не гірше від єпископа Косьми. Перед ним станув як живий молодий чин Марії у білім хито-ніЛ пригадалася йому висока проповідь; в подразненню і прибиттю немов чув його звінкі слова з оливних гір Святої Землі: «Благословіть проклинаючих вас і чиніть добре ненавидячим вас. Бо отець небесний, що бачить се в тайні, винагородить вам на яві...!»
Мов цілюща олива полилася по зболілій душі молодої літорости великого роду Руриковичів. Він почувся як чоловік сильнійшим, чим був перед тими думками. А як князь бачив виразно, що нема ніякої розумної потреби, позбавляти свою волость, що втратила тілько здорових мужчин, робочої сили й плідности Киян. Його молодість дала йому бажаннє боротьби з напором думки загалу й охоту, побідити над нею. Всі ті думки і почування скоро як лискавиці перелетіли в його умі в хвилі, як дивився на пурпуру заходячого за ліси старого й вічно молодого бога Світовида з осьмикратним поглядом очий та на чорну шибеницю невинного сина Марії, звану хрестом. Знав уже, що хоче сказати і памятав, як має говорити, памятав з науки хитрого батька свого. І почав обережно:
— «Пресвітла радо бояр і народа! Я все шанував і шанувати буду старі закони нашої землі, що їх казав списати великий розум моїх прадідів. Одначе ті закони нігде не постановляють, що треба проливати кров неповинних. Не Кияни а Чорні Клобуки виконали різню на наших полонених, як згідно зізнали ті, що їм удалося вратувати життє перед ними. Ніхто не знає напевно, чи київський князь, опанований злим духом, хотів справити таку тризну покійному синови свому, чи Чорні Клобуки зробили се самі для добичі й рабунку. Чиж отсі Кияни, що в наших руках, винні смерти наших братів? Відповідайте!»...
Стало тихо. Ніхто не обзивався.
«Чи полекшає нам від того, як загинуть сі полонені брати наші? Правда, старий закон наказує месть. Але новий наказує прощаннє! А ми хочемо сповнити прикази обох — пімстити наших погибших полонених і не убивати невинних: нехай же київські полонені утратять свободи і лишаться на землі нашій, але нехай задержать життє! Я христіянський князь і не можу судити тих, що не провинилися, не знаючи навіть певно, хто тут провинився. «Бог поставив князів воло-стелями в месть злочинцям і в добродітель благочестивим» — як говорив мій покійний батько. Я хотів би бути добрим господарем сеї волости і для того нерадо позбавив би її тілько робітників, яких кожда родина, що втратила кормильця свого, може забрати собі і між якими неодна вдовиця може знайти мужа. Але правда і те, що сказав боярин про мою молодість. Я дійсно наймолодший між вами і не буду виступати проти волі і суду мого народу і посивілих в радах дорадників покійного батька мого, що вже не одно добре діло постановили для сеї землі. Для того послухаю ради, якої ви всі мені уділили устами одного, що тут промовляв і скличу на неділю всенародне віче. І нехай станеться так, як осудить воно, а я молодий підпишу те, що урадять старі голови, досвідом богаті. А як би хто з присутних або неприсутних тепер чи опісля заявив, що не яло ся Теребовлі созвоняти віча перед Галичем, тоді я не скажу, що престольний город там, де князь перебуває, тільки ще раз созвоню віче в Галичі, як буде потреба».
Був майже певний того, що практичність народу переможе і тут і там жадобу відплати.
Молодий князь сів знов на престолі, а в радній гридниці залягла тишина мов у церкві. Кождий з присутних важив у думці силу аргументів князя. Перші проснулися з заклопотання духовні і з обовязку свого почали всуміш голосно благословити молодого Ярослава. Счи-нився шум і знялася гурткова, притишена розмова. Старий боярин Судиславич сказав півголосом до окружаючих його бояр:
— «Я князеви своєї голови не дам, бо він має мудрійшу, хоч молодшу. І хтоб то подумав, що я, старий боярин, що памятаю ще діда його, кричав недавно, не роздумавши: Смерть київським полоненим! А він молодий хотів би їм дарувати життє, але зовсім не без кари: бо хоче їх поженити...»
Мимо поваги хвилі сильно здержуваний сміх зашипів в окруженню боярина і його дотеп скоро рознісся по великій салі та прогнав з неї кровавого опира відплати. Оден з молодших бояр не видержав і приступивши до княжого престола, тихо переповів князеви дотеп Суди-славича. В радній гридниці запанувала просто весела атмосфера, особливо як старий Судиславич, що мав дуже прудку подругу, почав просити знакомих і сусідів, щоби мали згляд над ним і не сказали його жінці про сей дотеп. Злобні язики оповідали опісля, що ні один київський полонений не вийшов так кепсько як боярин Судиславич, бо про його дотеп таки довідалася жінка.
Коли в салі запанувала знов повага, виступив боярин Микулич з Надвірної, що все пропадав за робітниками і чабанами, які йому раз-ураз втікали з його полонин на недалеку Угорщину. Але сим разом він очевидно говорив без огляду на потребу робочих рук:
— «Наш молодий князь бачить кромі того що инші, ще й те, чого инші не бачать і чує ще й те, чого инші не чують і знає, як можна зло-мати нещастє, чого инші не знають...»
— «Осмомисл!» сказав хтось з круга бояр, здається боярин Кедри-нич з Тухлі, що ніколи не відзивався на раді. Для того автор того влучного оклику потонув в забуттю, але його оклик перетривав століття і треватиме в яснім значінню своїм, поки житиме його мова. А для князя Ярослава мав той влучний оклик велике значіннє в будучім життю його: він пристав до нього на все, немов друге імя і поміг скоро рознести славу його розуму по всій його державі і далеко по всіх землях українських і за їх границями. Багато добра зробила землі нашій та добра слава князя: багато злочинців, обманців і кривдників, убийників і розбишак, що спритно вміли затирати сліди злочинів своїх і злочинних спілок та змов і перед найрозумнійшими судиями,— виявляли діла свої, коли їх приведено перед князя, котрого весь народ називав Осмо-мислом; багато княжих спорів, коромол і межиусобиць, що булиб крівавою посокою розлилися по землях українських, удалося в час усмирити князеви Ярославу завдяки великій славі свого розуму, який всі признавали; багато разів удалося йому пхнути спільні сили нашого народу проти дикого степу й оборонити їх перед знищеннєм. Одного тільки не предвидів той мудрий князь многогранним і блискучим умом своїм: не передвидів свого власного терпіння, якого не зазнав ні один з князів і вождів українського народа, від коли сягає память найстарших літописий і лєгенд українських аж по наші дні. Але про те велике терпіннє князя Осмомисла ще час оповідати, бо ще ждали на Ярослава довгі ряди днів ясних як сонце і солодких як ягоди винної літорослі, що доспівала в землях його матери. Але вони минули прудко як дністрова филя, як легіт з чатинного бору в парний день мандрівця. Боярин Микулич кінчив свою коротку промову заявою:
— «Ми всі пристаємо на розумну раду нашого князя, щоб созвони-ти віче на неділю».
Загальним ободреннєм принято ті слова Микулича. І на тім закінчилася рада, з котрої легко міг вийти новий злочин.
Вісти про хід наради й бесіду князя скоро розійшлися по городі тим більше, що в нараді брали участь і представники міщанства та простих дружинників. Се від разу поділало на облекшеннє долі полонених. І сторожа й милосердне жіноцтво Теребовлі почало їм давати поживу, причім навязувалися сердечні взаємини. Майже всі були раді, що не потребували бути свідками нового масового убийства, а багато мало вигляди і на практичні користи. Одначе князь почав надумуватися, чи добре зробив, заповівши віче не в Галичі, а в Теребовлі. І так уже населеннє Галича не добре відносилося до нього ізза діл його покійного батька. Вправді добре булоб, показати галицькому міщанству, що коли дальше оставатиме в опозиції, то є ще городи, що можуть його заступити. Але перетягати тої струни не треба, бо таки Галич ліпший на столицю чим усі инші городи його волости: Теребовль за близько східної границі, на Перемишль скоро можуть напасти і Ляхи й Угри, а Звенигород, як впрочім і два попередні городи, не має такої ріки, як Галич, що приносить йому великі доходи з торговлі. Значить — треба числитися з галицьким міщанством. Тай ще одно: і Галич і инші городи мають право, взяти участь у вічу, бо волость се єдина цілість. Lкнязь зараз вислав биричів і підвойських на розставлених конях до Галича, Звенигорода, Пліснеська, Бужська, Отинії й Коломиї з запрошеннєм на віче до Теребовлі. Повідомив про віче і Перемишль та Сянік, Ря-шів і Ярослав з тим, що ті городи можуть у Перемишлі зійтися на віче.
Було ще днів пять до неділі. Четвертого дня прибули майже рівночасно депутації з Галича, Пліснеська й Отинії, а пятого з Бужська і Звенигорода, поважно на конях; тільки найстарші депутати приїхали возами.
А в неділю по великій службі загув із дзвіниці вічевий дзвін церкви Василія Великого, яку побудував перед пів століттєм рідний брат Яро-славового діда по батьку, князь Василько Теребовельський, один з найліпших господарів української землі, осліплений перед пів століттєм Князем київським Святополком за саме підозріннє, що хоче його позбавити Погорини. Василько будував ту церков уже по осліпленню і приказав урядити її так, щоб мала біля вівтаря тілько світла, кілько має найкрасша весняна днина по дощи, коли веселка .грає красками на цвитучих бозах і ясминах, і щоби при вході була така понура, як осінний вечір, коли з хмар оловяних ллється пітьма довжезних шнурочків дощу на безмежні лани, дірками стерні покриті. В сімох склеплених вікнах святині над головним вівтарем були шиби з дорогого римського скла в сімох красках мозаїки-веселки на ясно-синім тлі. Райські картини ясного щастя пишалися в тій части святині. А в другій, мальованій на темно, без ніяких вікон, представлена була на стінах Оливна Гора в час бурі і чаша горя Христова і гора Голгофа і гробниця Божа у святій землі з срібною лямпою князя Мономаха.
Ярослав, рішився запросити на віче Галичан, прочував, що вони робитимуть йому трудности, хоч в дійсности війні за Погорину Волость не були противні з торговельних причин; вони з давна оцінювали добре її значіннє, як заборола безпеки Галича від Київа. Для того на-рочно приказав дзвонити дзвоном, який вилив стрий його батька, що за Погорину Волость утратив свої очи і натерпівся в тюрмі під замком у Володимирі Волинськім. І дзвін дзвонив як на пожежу, повагом, помалу. Тай викликував спомин терпіння Ростиславичів за Погорину Волость. А рівночасно княжі биричі і підвойські запрошували ще особисто знатнійших бояр і богатих міщан, взяти участь в вічу.
На сходах перед відчиненими дверми святині установлено малий, золотом оббитий стіл для Ярослава, а низше біля нього крісло для галицького єпископа Косьми, що на вість, о що ходить, прибув особисто разом з міщанами Галичанами, хоч инші мав заміри. Кругом них станули в півколесі воєводи і бояри, депутації Галича й инших городів та найповажнійші старці і батьки родин. За ними на площі перед церквою, займаючи також бічні вулиці уставилися свобідні й повноправні люди; зі свобідних не було лиш закупів, а то ізза їх зависимости від тих, що нанялися у них. По обох сторонах стояла княжа дружина з виїмком наємників.
Як перегудів останний удар вічевого дзвона і тишина залягла на площі перед церквою, молодий князь Ярослав встав зі свого золото-кованого стола і голосно промовив:
— «Бояри і народе Галича, Теребовлі і волости сеї! За радою світлого збору бояр і полководців приняв я на себе тягар четвертої війни за Погорину Волость, яка вивязалася між покійним батьком моїм князем Володимирком і Великим Князем Київським. Бог допоміг полкам галицьким, обстояти під мурами сього города і волость Галицьку і волость Погорину. Київ і Галич показалися в останній битві рівно сильні, причім одно крило Галичан попало в полон київського князя, а одно крило Киян у наш полон. Та коли ми старинним звичаєм ніякого зла не заподіяли полоненим, у тій частині ворожого табора, що стояв на Вишневій Горі, стався в ночи по битві небувалий злочин: Чорні Клобуки, невідомо на чий приказ, убили безоружних полонених а одній тисячі їх пообтинали руки. На вість про те зібралася в моїм замку у Теребовлі рада і загоряча домагалася від мене смерти київських полонених, або віддання суду над ними народному вічу. Памя-тайте, що невідомо, хто дав Чорним Клобукам приказ, убивати полонених Галичан і невідомо, чи вони взагалі мали такий приказ, чи може самі зробили змову для рабунку. Памятайте, що Кияни не брали участи в тім морді і що їх князь у тім часі був при вмираючім наймолодшім сині. В разі як присудите відомстити на Киянах погане діло чор-ноклобуцьких дикунів, позбавите себе і волость свою многих робітників і кормильців осиротілих дітий ваших та стягнете на себе пятно проти-законія як християнський нарід...»
Князь сів, а віче підняло великий шум одобрення. Справа була вже властиво рішена по волі молодого князя і короткі промови єпископа Косьми та представника Теребовлі, якій дуже подобалося те, що в її мурах відбувалося з волі князя віче всеї волости, були вже тільки похвалами молодому Ярославу.