Але депутація галицьких міщан постановила видвигнути на днев-ний порядок віча зовсім иншу справу. Вона перешептувалася між собою і вкінці з рядів її виступив поважний і дорого одітий міщанин Сріблянич, вклонився князеви як звичай велів і попросив о дозвіл говорити та отримавши дозвіл, почав:
— «Ми висланці престольного города Галича на віче волости яке князь наш скликав до Теребовлі, не будемо оспорювати слушного рішення князя, бояр і народу, що тут тепер запало. Але війна о Погорину Волость не скінчилася ще сею непевною битвою під стінами Теребовлі. І ми хотіли б знати, як дивиться народ Галицької Волости на право свого князя до Погорини, що коштувала нас тілько завзятих воєн, тілько крови і гроша та майна».
Князь Ярослав запаленів на лиці. Для нього було ясним, що сей удар скермований був тільки проти нього як сина Володимирка і що Галичани не булиб сего підносили, як би о Погорину вели боротьбу улюблені ними потомки Володимиркового брата Ростислава II, Іван Берладник і малий син його Ростислав III, що як ізгої жили на чужині.
Йому не випадало, вияснювати сю справу і він ждав, чи не зголоситься хто до слова. Зголосилося нараз кількох бояр і полководців. Князь дав голос старому Судиславичеви і він почав:
— «Я нікому своєї голови не дам, але вона може сказати те, що знає в сій справі, хоч здається мені, що те саме знають або бодай повинні знати і ті, що питають. Але як запитали, треба їм відповісти. Погорина Волость се не тільки ті городи, які здобув і заняв покійний батько князя Ярослава, але й землі по обох берегах нижної Горині; їх західна межа йде вододілом притоків Горині, Стубли і Стира та по верхівям Велі. А на сході крайний город Погорини Корчеськ. До Київа належить щойно побереже Случі. З давних давен належала Погорина Волость до земель Деревлян і в лісах її погиб уже дід Володимира Святого, київський князь Ігор, як вибрався на грабіж Деревлян. Погорина Волость воліла Волинь чим Київ і тягнула сюди, а не туди. Се й було причиною, що як Володимир Великий розміщував синів у землях своїх, то найстаршому Борисови, якого посадив у Володимирі Волинськім, віддав не тільки Волинь та Червень але й Перемишль та Теребовль і з ними Погорину Волость. Колиж Борис пішов княжити до Ростова, одержав ті землі брат його Всеволод, що погиб у боротьбі з Святополком Окаянним на землях Погорини з рук ляцьких спільників Святополка, князя київського. Землі ті злучив Ярослав Мудрий, а по його смерти одержав Волинь син його Ігор. Літ тому рівно сто відлучили теперішню Галицьку Волость для Ростиславича, але вже в десять літ опісля загорнув її разом з Волиню київський князь Ізяслав, іменник сего, що тепер війну провадить з нами; по нім княжили тут Всеволод II і Олег Святославич і знов той Ізяслав, а по нім син його Ярополк...»
В дальших рядах віча вчинився шум і почалися розмови. Старий боярин Судиславич з йовяльним лицем крикнув як міг найголоснійше:
— «Було шуміти тоді, як питав голова галицьких міщан, а не тепер. Я вам своєї голови не дам, аби ви могли тут розібрати, хто по ким ішов, але й ваші голови можуть спокійно слухати. Як через вас помішаю князів, то не моя в тім буде вина!»
Знялася веселість. Князь підняв руку в гору і боярин говорив дальше:
— «За Ярополка Ізяславича упімнулися о свої волости старі отчичі їх: о Волинь син Ігоря, внук Ярослава Мудрого, Давид Ігоре-вич, а о теперішню Галицьку Волость сини Ростислава Володимирича. Про їх заходи, напади, війни й переговори не скажу нічого поважним галицьким міщанам, то було їх тілько, кілько гривен і куниць мають у своїх дворищах галицькі купці. Вкінці було досить тих міжусобиць навіть київському Великому Князеви Всеволоду і він лишив в руках Ярополка Ізяславича тільки саму Волинь; Галицьку Волость віддав Ростиславичам, а Погорину Давидови, внукові Ярослава Мудрого. Ярополк, князь волинський, не вдоволився тим і пішов війною на Ростиславичів, але був убитий в часі походу проти них. Тоді Волинь забрав Давид Ігоревич, князь Погорини, що рівночасно втратив Погорину, яку знов загарбав київський князь Всеволод. Як київські князі дбали від тепер о те, щоб Погорина Волость не була в одних руках з Волиню, так Ростиславичі мусіли дбати, щоб вона не була в одних
6 1540-1 руках з Київщиною. Се було таке очевидне, що через те втратив очи князь Василько Теребовельський, на якого Давид кинув підозріннє перед київським князем Святополком, що він хоче позбавити його По-горині. В війні, що вивязалася з очий князя Василька і тревала чотири роки, Давид, внук Ярослава Мудрого, втратив свій стіл; забрав його київський князь Святополк. Ще за його життя засів на нім його син Ярослав Святополкович, що літ тому ЗО погиб у війні з Мономахом, що ми всі памятаємо добре. Ще в часі тої війни сидів на Волині син Мономаха Роман, опісля син його Андрій, що помер літ тому двайцять. По нім заняв Волинь Ізяслав Мстиславич, внук Мономаха, з котрим воюємо тепер, по нім Святослав Всеволодич, а по нім знов Ізяслав Мстиславич. Від коли він в останнє усадовився біля київського стола і жде на смерть Вячеслава, передав Волинь «блюсти»7 брату свому Святополку. Тоді покійний батько нашого князя заняв частину Погорини, щоб вбити клин між внуків Мономаха, що все робили київські князі. А на нижній Горині є городи Степань, Городен і Дубровиця; там засів недавно син Давида, правнук Ярослава Мудрого, князь Все-володко так, що навіть потомство того, що дав привід до виколення очий Василькови, має своє гніздо. І кому тут кривда? І чиє тут право нарушено чи потоптано?»
113
— «Є, є так, що їх покривджено!» загули враз висланці галицького міщанства. «Деж волость нащадків первородного сина князя Володаря?! В чужій Волощині?! На гіркім хлібі ізгоїв!?»
Счинився шум. Бояри закричали, що віче, скликане в справі полонених, полагодило вже все, що треба. Міщани закричали, що віче має право, займатися всіми справами. Дальші ряди вже від довшого часу не знали, о що ходить і тепер підняли оглушаючий крик. Втім дзвони Василькової церкви задзвонили на вечірню. Князь встав і пішов до церкви. Віче було скінчене. Галицькі міщани підозрівали єпископа Косьму, що то він дав потайки приказ, задзвонити на вечірню, хоч пора вечірні ще не прийшла. Вечірню почав правити сам єпископ Косьма. Князь, навчений досвідом, постановив собі в часі вечірні, ніколи не скликати віча до Галича, де галицьке міщанство не таку моглоб счини-ти буру в інтересі прав Володаревого потомства та заспокоєння своєї ворожнечі до Володимиркового сина.
Але в однім мали слушність галицькі міщани навіть зі становища його як галицького князя: війна за Погорину Волость ще не була скінчена, бо ще в преділах її стояло військо Ізяслава. Князь постановив очистити її з ворожих відділів.
Вівторок рано заревіли роги з теребовельського замку і князь Ярослав рушив на північ здовж правого берега Гнізни в напрямі на Горинь. Рівночасно бігли гонці на городи Пліснеськ, Бужськ і Звени-город з приказами, щоб уся залога тих городів як найскорше відійшла з них і зібралася в городі Шумську на ріці Велі. В два дні дороги за
Теребовлею отримав князь гонцями відрадну вістку, що перемиський воєвода Надітич розбив на прах ляцьких князиків з Сандомира й Кракова, знищив ляцькі городи за Попрадом, обляг Сандомир і частину злишних військ відіслав до розпорядимости князеви та що вона знаходиться вже на пів дороги до Звенигорода. Князь на ту вістку згадав старого воєводу Халдієвича і щиро помолився за усопшого.
Вагався хвилину, чи не скріпити свобідними силами Надітича сто-рожевих полків від границь Угорщини; але по нараді з полководцями рішився прилучити ті сили до своїх військ і з радістю рушив у дальшу путь.
А як перейшов лісисті Медобори, шумлячі роями диких пчіл і шер-шенів і вступив на кріваву землю Погорини, де з її вохких лісів і знад її озер підіймалися мраки з тепличин і мочар, застав у ній загальну шарпанину своїх залог з розсипаними скрізь військами князя Ізяслава. І закровавилися ще дужче болота і глухі лісні дебри Погорини, де на старих урочищах молився народ ще старим богам потайки. Глухо застогнали прастарі дуби святих гаїв від походу галицьких полків, получених з залогами Погорини. Серед тої глуші молодий князь з жалем згадував управлену й загосподаровану землю галицьку, де владах цвили вже десь пахучі бози і ясмини, де цвіт черемхи наповняв уже воздух всіх кімнат його терему. В крівавім поході дійшов аж до Десни, виловлюючи заблукавші відділи київських військ, що ставили завзятий опір, бо між ними розійшлася вже вістка про те, що зробив їх князь з полоненими Галичанами і вони боялися пімсти Ярослава.
А молодий князь Ярослав був уже до краю втомлений походом і ще більше переживаннями своїми. Його постійно мучила думка про те, що йому особисто прийдеться заплатити за ту нещасну волость, бо не сходила з тямки страшна ціна, яку дав за неї галицький народ на очах його. Чув, що боротьба за Погорину Волость по столітнім треванню дійшла вже до такого стану, що му сіл а тепер скінчитися і що він допивав останні каплини великої, гіркої чаші.
І дійсно ніяка літопись українського народа не згадує вже опісля ні одним словечком страшної волости тої, немов би рука кождого літописця жахалася доторкати пера задля неї по тім, що сталося на Горі Вишневій. Але про останну каплю горечі, яку допив опісля князь Осмомисл, згадав літописець українського народа, не згадуючи про властиве жерело й причину терпіння одного з найліпших наших володарів.
Глава перша, яка вияснює, чому Ярослав помалу вертав з походу, тай оповідає, як його приняли дома і до якоіі праці взявся молодий ум його та чи вона була йому під силу; оповідає й про те, як воєнна заверюха що знялася над Киівом, дала свобідно відітхнути, Ярославу і як він мусів іти походом на матір городів українських; як вїздив у святий Київ в 25-тім році життя свого й о що молився в Софійськім Соборі при домовині Володимира Святого; як опісля пішов походом з бігом галицьких рік на землі наддунайські і як прилучив їх до Галича, як перебудував Галац і замкнув дунайські гирла та з якими плянами вертав до Галича.
Вже давно відцвила конвалія й черемха, улюблені цвіти матері Ярослава з часів, як була ще дуже молода. Минули перші сінокоси і настало літо, а з ним зацвив тревалий, міцний цвіт чебрика, який його матір любила тепер. Що днини він зявлявся на княжім столі, чи князь був у замку, чи в мужицькій хаті, чи в наметі під голим небом. Його міцний запах і матово-червонавий цвіт з відтіню фіялки пригадував йому постійно останні слабі лучі заходячого за Галичем сонця і любов матери, з якою брала вона його до себе під вечірню годину тай оповідала старі казки Єлинів. І ще як дивився на червонавий цвіт чебрика, то він пригадував йому пахучий огонь з кедрини, що його несли на золотій посуді перед матірю а від смерти батька перед жінкою. Спомин того огню немов лучив в його очах ті дві найблизші особи, які мав на світі.
В холодних і вохких лісах Погорини пригадалася йому тепла і привітна комната подруги. І він перший раз затужив за нею, а в молодім його тілі пробудилася жадоба.
І наступили ночі без сну, в котрих думки його перебували в білій, спальній комнаті молодої княгині Ольги. І здавалося йому, що також її туга, біла як грудь княжни і мягка як оксаміт, верстає ночами далеку путь, ідучи все слідом золотих підків копит його найкрасшого коня, степами Панталихи, Вишневою Горою, східним берегом Гнізни й берегом Горині — аж тут у глибокі бори Погорини, над її озера; йде трясавицями, пісками й мочарами; приходить і питає, коли він-поверх з далекого походу. Неохота до жінки, викликана взаїмним холодох, немов щезла, немов покрилася занавісою.
Князь стужився за домом. Але від заходу ще шарпали його волость війська Ізяславового брата Святополка. І він не хотів вертати, не докінчивши діла. Неспані ночі не томили його, тільки давали хоч коротший але кріпкий сон над раном. І він вставав оживлений та з дня на день мужнів. /
На пісках Волині перецвитав уже жовтий цвіт розхідника між його дрібним, мясистим, мов восковим листєм, як Ярослав упорався з князем Святополком. Волинські ліси прибралися в мідяну краску як труби княжих сурмачів. І здавалося, що то конає літо в своїй крови, хоч чудова волинська земля кипіла ще життєм і в кождім корчи її лісів було повно гнізд. Здавалося, що тим життєм і гамором земля як любка пращає свого милого, могутнього Дажбога, що дав їй плідність і любов. А він вже тільки слабо усміхався до неї, весь зарумянений з жалю, між мідяним листєм лісів Погорини.
В такий час відшукав Ярослава галицький гонець, що привіз лист від матери. Князь отворив його, перебіг очима і поклав знеохочений: його подруга привела на світ другу дочку і матір питалася, яке імя бажав би він дати новій донечці своїй.
Його мов зимною водою злило.
Коли так дальше піде, то на кого лишить свою волость, шарпану звідусіль? І що вона варта буде, як не лишить сина, що досів би коня і метнув копієм? Адже будучі зяті тільки збільшать замішаннє кругом його держави і в нутрі її, коли не буде сина, що взяв би на себе тягар оборони землі.
Віджила в нім знов неохота до жінки, яку розлука перемінила була на короткий час в тугу.
Відписав, що лишає матері і жінці до порішення, яке імя надати другій донечці і що невдовзі поверне до Галича.
Вертав помалу, бо вже не чув туги за домом. А ще до того побоювався, як зустрінуть його Галичани, котрим не дав можности, рішати на вічу про долю київських полонених. І висилав до дому полк за полком, а сам з останками сил задержувався в городах, що були на його шляху, контролював їх управу, судив, порядкував. Що йно близька дощева пора приспішила його поворот.
Вже в Бужську почали його витати як побідника, що не дав чужим волкам нищити галицької землі. І Галич зготував йому зовсім гарне приняттє. Скрізь говорили про те, що вже давно ніяка війна не скінчилася так щасливо як ся, бо все галицька волость бачила в своїй нутрі чужі полки і му сіл а їх кормити та зносити знущання і пожежі, а тепер обійшлося без того. Простий народ і мужицтво благословили молодого князя і молилися Богу за його здоровлє і довгий вік. І бояри були задоволені. Тільки одно міщанство дальше держалося в опозиції, але не проявляло її в нічім.
В дома застав князь такий сам настрій, який лишив, ідучи в похід. Прихід другої дитини на світ мав у собі тілько доброго, що молода княгиня мала чим занятися і Ярослав мав причину, як найрідше заходити до неї. Нарочно приходив в часі, коли жінка займалася дитинкою, посидів хвильку й ішов, «до своїх пильних справ». А жінка помічаючи се, ставала все більше непривітна, що знов іще більше відпихало від неї мужа.
Працював пильно. Насамперед взявся до полагодження справ, звя-заних з відбутою війною; поділив їх на такі, які зараз дадуться полагодити і на такі, яких полагодженнє вимагає більше часу. До перших, дрібнійших справ зачисляв відшуканнє свого товариша з хлопячих літ, Мирослава Крушини. В короткий час по повороті князя з походу зголосилася до нього матір Мирослава зі Стефаном Бистринчуком, що якраз повернув схорований і блідий як смерть. Князь прирік матері Мирослава, зробити все можливе, щоб відшукати пропавшого сина, а Бистринчука задержав і докладно випитав про перебіг в ардельськім провалі. Молодий хлопець не багато міг йому оповісти. Коли Стефан вийшов, князь відітхнув і подумав: «Як би так він ізза упливу крови не мусів був лишитися майже рік на ласці ворховинців, але прибув зараз до Галича й оповів, що Мирослав дістався в полон, я мусів би був набрати переконання, що від нього відобрали грамоту. Через те був би я лишив значнійшу часть сил проти Угрів і битва під Теребовлею булаб напевно нещасливо скінчилася для мене». Тепер знав уже від галицьких купців, що Мирослав в сам час був на послуханню у Мануїла і що Византія зараз почала з Угорщиною війну о морське побереже, яка що йно скінчилася.
Вислав до Византії свого найспритнійшого бирича Яструба, щоб шукав за пропавшим Мирославом.
Полагодивши дрібнійші справи, взявся до справ більших і передовсім роздав земельні наділи тим ратникам, яким Чорні Клобуки повідтинали руки по битві під Теребовлею. Для цілковитих немічників призначив дохід з кількох сіл, а урядженнєм і приміщеннєм їх занялася по видужанню княгиня Ольга; як на її холодну вдачу, досить ревно.
Зараз опісля взявся молодий князь до зорганізування війська і скріплення стін тай окопів ріжних городів; справа ся була дуже пильна, бо війна з Київом властиво не була закінчена формально ніяким миром. Вправді скорого відновлення воєнних ділань не було потреби боятися, але обережність зашкодити не могла.
Кромі служилої дружини приказав князь збільшити число чужих, наємних ратників і скріпив т. зв. рублене військо, себто рід ополчення. Воно по старому звичаю полягало на тім, що свобідні селяни, звані «смердами», доставляли («зрублювали») з десятьох сох одного кінного воіна. Ярослав зарядив, що один кінний мав припадати вже на пять сох, чим в двоє збільшив ополченнє, яке мало в потребі брати участь в поході. Розуміється, в разі появи ворога в нутрі країни, мало бути покликуване й загальне ополченнє.
Переведеннє тих змін припоручив князь воєводі Надітичеви, а сам взявся до скарбових справ. Одначе тут скоро наткнувся на величезні трудности. Вправді податкові справи купецтва не представляли особ-лившого труду, але зате показалося, що инші свобідні верстви не в силі поносити й таких тягарів, які ,поносили досі. Всякого рода ремісники, смерди і закупи несли надмірні тягарі. Наслідком того було, що вони часто-густо падали в невольничу верству. Ярослав Осмо-мисл скоро відкрив причину тої появи, дуже шкідливої для державної сили його волости. Причиною того був очевидно за дорогий кредит, себто по просту лихва. Бо хто раз затягнув довг, того вже законний високий ріст так скоро втягав у дальші довги, що він мусів продавати себе в неволю, або втікати в світ за очі. Але як легко було відкрити ту причину, так тяжко було її усунути.
Молодий князь докладно обдумував усякі способи, як зарадити лиху і вкінці прийшов до переконання, що тут можуть мати успіх лише два способи: або збогаченнє краю оживленнєм торговлі, або зменшеннє високої процентової стопи. В ціли переведення першого способу треба було здобути нові торговельні шляхи, на що знов треба нових затягів і військ і нових воєн, а на те треба передовсім великих засобів, значить нових тягарів. Але й тоді користь з нових займанщин малиб купці і бояри, а инші верстви народу тільки посередину. Як сей спосіб був на разі неможливий до переведення, так знов другий був просто небезпечний: тут треба було передовсім зірвати з старим законом, укладаним ще синами Ярослава Мудрого й обурити на себе боярство і всі заможні слої суспільности, що тягнула великі зиски з високого росту.
Хоч бачив ясно причини лиха, але чувся ще за молодим і за слабим на те, аби їх усунути. Найліпшим видавалося йому полученнє обох способів, але на се треба було часу і нагоди. Коли молодий князь бився так з думками над великою реформою, прийшла до Галича вістка про смерть Великого Князя Ізяслава, а в слід за нею приїхав боярин Путятич і привіз Ярославу від покійного київського князя ріжні дорогоцінности, які він на смертнім ложі відказав жертвам і родинам жертв свого страшного діла на Вишневій Горі.
Князь приказав впровадити київського посла до радної гридниці і приняв його в присутности бояр і духовенства. Всі вислухали уважно слів київського посла про те, як Великий Князь Київський, вернувши з походу, оженився з молодою грузинською царівною, але не зазнав щастя, бо совіть гризла його і як він на смертнім ложі приказав зібрати всі свої дорогоцінности і золоті та срібні прикраси покійної матери своєї і першої жінки тай відвезти їх до Галича і там роздати родинам тих, що терпіли смерть між побитими полоненими під Теребовлею, як також тим, що їм пообтинано руки з просьбою, щоб за душу князя раз в рік відправити .молебень у церквах Галича.
Ярославу приємно було слухати про жаль і покаянне київського князя, а всі присутні бачили в тім наслідок розумного і доброго діла