Що мене тоді розвеселило — і зараз не збагну. Чи то загальний сміх, чи Володьчині жарти-дотепи? А може, те, що я згарячу піддався на його підступну, але і зовсім не образливу умову. Адже лише це одне уже може розвеселити.
Де поділася моя неприязнь до Володьки, до всіх хлопців та дівчат. Сміявся разом з ними. І це навіть сили мені додало. Перекинув мотузок на груди, попідруки, напружився і почав дертися нагору. То нічого, що впрів і захекався, зате видерся без будь-чиєї допомоги. Сам!
Володька прудко підхопився з санчат.
— Ну, тепер зрозумів, чого дорога називається веселою?
Я незлобливо штовхнув його кулаком під бік:
— Зрозумів.
— Ти тільки не ображайся. Ми всіх новачків так приймаємо. Думаєш, я не тягнув санки нагору? Ого! Тобі ще повезло — я легкий. А мені попався важчий. Оно Сергій! Заледве дух не вийшов…
Я поглянув на здоровенного, опецькуватого п'ятикласника Сергія Потапенка, уявив, як Володька тягнув його нагору, І співчутливо похитав головою.
— А ти мені ліхтарика пропонував! — згадав Володька. — Коли я віз Сергія, згоден був усе йому віддати, навіть шапку, чоботи, аби він погодився злізти з санчат.
— Твої чоботи на мене все одно не налізли б, — зовсім серйозно сказав густим, як у дорослого, басом Сергій. — Ось татові взув — і то тісні…
Сміх, що починав уже згасати, вибухнув з новою силою. Сміялися всі хлопці й дівчата, й найголосніше, мабуть, я і Володька.
Дорога у провулку і справді була весела.
Але одного разу, як наступила весна і в провулку розтанув сніг, на тій дорозі сталася страшна
І коли б не Оксана, можливо, ніхто більше не називав би її веселою.
Якось у неділю Оксана зі своїми подружками накреслили в тому провулку на тротуарі класи і тільки хотіли почати гру — з'явився міліціонер.
— Як тебе звати, дівчино? — звернувся він до Оксани.
Вона схилила набік голову й мовби проспівала:
— Окса-ана.
— А вас? — запитав подружок.
— Мене — Олеся.
— І мене — Олеся.
— Гарно вас назвали, — сподобалось міліціонерові. — А ось те, що ви затіяли на тротуарі гру, — це недобре. Тут ви заважаєте перехожим. Малюйте класи у своєму дворі.
— Там хлопці грають у м'яча.
— А ви почекайте. Нехай вони награються, тоді ви.
— Еге, «награються»!.. У них зараз весняні канікули. Ганятимуть свого м'яча до самої ночі, — сказала Оксана.
— А ви їх попросіть.
— Уже просили. Не згоджуються.
— І все-таки тротуар — не місце для гри| — мовив міліціонер і пішов до перехрестя.
Коли він завернув за ріг вулиці, Оксана кинула в першу клітину битку — квітчастий осколок з тарілки — й пострибала на одній нозі. Потім її замінила, спочатку одна Олеся, тоді друга. Перехожим вони старалися не заважати. Як хто наближався, припиняли гру, пережидали, поки пройде.
З'явилася бабуся з дитячою коляскою — дівчата відразу ж дали їй дорогу.
Але старенька, видно, не поспішала. Вона зупинилася коло них, кивнула на коляску:
— Може, й мою онуку приймете до гурту?
— Приймемо, — хором відповіли дівчата й засміялися: бабусина внучка була ще немовля.
Старенька теж усміхнулася, сказала:
— Дякуємо вам. Тільки нехай ми ще трохи підростемо, — і рушила далі.
Дівчата знову почали стрибати.
Раптом вони почули крик:
— Ой лишенько!.. Рятуйте дитину!..
Глянули: бабуся упала на тротуар і не може підвестися. А коляска із немовлям котиться вниз до перехрестя, де мчать автомашини, мотоцикли… І нікому її спинити, бо попереду у провулку нікого немає.
Ох і налякалися подружки! Завмерли й не можуть поворухнутися. Оксана теж, як стрибала на одній нозі, то так і захолола. Проте вона перша опам'яталася, кинулась з усіх сил наздоганяти коляску, яка котилася все швидше й швидше. Ось вона поминула зачинений кіоск, ящик для піску, яким посипали взимку слизькі тротуари, одну, другу тополю. Далі росла старезна товста липа, і коляска котилася прямісінько на неї.
— Ой! — скрикнула Оксана й заплющила очі: за раз коляска стукнеться об липу й перекинеться.
Ні, не стукнулась. Лише черкнула колесом шорсткий стовбур, похилилася набік, звернула з тротуару й вискочила на дорогу.
Тоді Оксана ще хутчіше побігла, аж бант на голові розв'язався і лопотів на вітрі.
Коли коляска вже наблизилась до перехрестя, її побачили перехожі й кинулись навперейми. Та якби не Оксана, мабуть, жоден із них не встиг би спинити… Страшно навіть подумати, що могло б тоді статися…