Ну, як же я міг погано думати про свого найближчого друга Ігоря, про Володьку і про Сергія?! Не треті, не треба мені шукати інших друзів! Вони в мене є — справжні, добрі!
для мене, як уже казав, математика. Через неї мав самі прикрощі ще з першого класу.
Коли я пішов до школи, то читати, писати, малювати навчився швидко, а ось рахувати… З усіх предметів одержував п'ятірки й четвірки, з математики — лише трійки. Тому з самого початку і не полюбив її.
А коли не любиш якийсь предмет, то, — ви ж самі знаєте, — не дуже хочеться і вчити його.
Так було і в мене.
Часом, щоб не морочити голови над класним чи домашнім завданням, списував в однокласників уже готовеньке. Не розумів тоді, що цим тільки гірше собі коїв. Бо пізніше, як почали вивчати складне додавання й віднімання, а потім множення та ділення, я і зовсім заплутався.
Тато часто й подовгу сидів зі мною, допомагав робити приклади, розв'язувати задачі й завжди дивувався, що я такий нетямущий.
Навесні минулого року він уперше повів мене показати свій завод.
При вході стояв здоровенний стенд з портретами заводських ударників праці. Там був і тата портрет.
Як подивилися ливарний, свердлильний, штампувальний та інші цехи, пішли в інструментальний, де тато працював.
— О, до нас прибуло поповнення, — вгледівши мене, сказав майстер.
— Ні, ні, ще не прибуло, — усміхнувся тато. — Ось по як закінчить школу, тоді, може, й прибуде. А зараз тільки ознайомиться із заводом.
Надходив час приступати татові до роботи. Він хотів провести мене до прохідної, але я попросився ще побути з ним.
— Добре, сідай отам, коло верстата, — показав на ящик з якимись довгастими залізяками, — і почекай, я піду переодягнуся.
У синьому комбінезоні тато став схожий на тих робітників, яких малюють у книжках і на плакатах.
— Ось я беру оце поросятко, — сказав тато і взяв із ящика важку залізяку, — й спробую виточити з нього важливу деталь.
— Що це? — запитав я, кивнувши на ту залізяку.
— Заготовка, — пояснив тато.
Він уклав заготовку у верстат, міцно її затиснув, а потім дістав із шафки креслення на синьому папері — калькою називається, — уважно розглянув його і почав щось писати олівцем у блокноті.
Я поцікавився, що він пише.
— Обчислюю розміри деталі.
— Хіба й токареві треба обчислювати?
— Авжеж. І добре треба знати це діло. Без нього тут ніяк не обійдешся!
Далі тато увімкнув верстат, обережно підвів до заготовки різець. Тільки-но він торкнувся металу, як з-під нього вилетів, сипонув цілий рій іскор, потекла тоненька кручена стружка, а чорну заготовку оперезав ріблястий поясок.
Тато кілька разів зупиняв верстат і заміряв на заготовці всілякі вирізи, більші й менші, спеціальними токарськими приладами — штангенциркулем і мікрометром.
Врешті, хитромудра, з численними заглибинами й Колінцями деталь була готова. Тато вийняв її з верстата й поклав, щоб вона охолонула.
Підійшов майстер і теж заміряв деталь. Він схвально прицмокнув язиком і попросив тата показати іншим токарям, як треба виготовляти такі деталі.
Коли його обступили токарі, я, щоб не заважати, тихенько подався до виходу. Мені було дуже приємно, що тата поважають, цінують на заводі. І я дав собі слово: як закінчу школу, також вивчуся на токаря й піду працювати на «Арсенал».
«Але ж токареві треба вміти добре обчислювати…» — згадав я.
І вирішив узятися за математику. Спочатку добре вивчив таблицю множення, правила. Потім, закінчивши третій клас, під час літніх канікул поробив усі приклади, розв'язав усі задачі з підручників для першого, другого й третього класів.
І все перемінилося…
У цьому році ще в першій чверті почав одержувати математики четвірки, іноді навіть п'ятірки. А трійки — жодної!
Тато бачив, як я стараюся, хвалив. А мама пообіцяла: якщо в мене в четвертому класі з математики буде четвірка, вона мені подарує фотоапарат, про який я мрію вже давно.
Коли на останньому уроці нам видали табелі, я навіть забув свого сховати в портфель — так і подався додому, тримаючи його в руці.
Мама, тільки побачила мене, відразу про все догадалася.
— Що, чотири? — запитала, усміхаючись задоволено.
— Чотири! Ось подивись! — я простягнув їй табель.
— Молодець, синку! Молодець! — погладила по голові, як маленького.
— Тепер і фотоапарат йому подаруєш? — не забула нагадати мамі Оксана.
— Звичайно. Пообіцяла, значить, подарую. Який ти хочеш?
— «Зеніт» або «Горизонт»…
— Прийде батько з роботи, підемо всі разом купувати.
Я ніяк не міг дочекатися тата. Цікаво, що він тепер скаже? Адже він так гнівався на мене за математику.
Врешті клацнув у дверях замок. Тато.