— Ну куди це годиться — іти в сонячну погоду в дощовику? Як буде дощ, тоді й одягнеш. Чи, може, ти ще й гумові чобітки взуєш?..
— Ні, — покрутила головою Оксана.
— Отож. Знімай швиденько! Бо горобці й ті сміятимуться.
Що горобці можуть сміятися, Оксана, звичайно, не повірила. Ще ніколи такого не бачила. А що зараз не слід ходити в дощовику, то, певно, мама вірно каже. І вона зняла його.
Вийшли на вулицю.
— Мамо, так це правда, що він зовсім не промокає? — допитувалася Оксана.
— Ні, не промокає.
— І в садочок мені можна його одягнути?
— Звичайно, можна, коли дощ.
Оксана задоволено усміхнулася, міцніше притисла до грудей пакунок.
Ждала вона дощу день, ждала другий, а він не йде. Вранці, прокинувшись, бігла до вікна поглянути, — яка погода?
А воно сонячно й сонячно.
— А чого він не йде? — журилася Оксана.
— Хто не йде? — не зрозуміла мама.
— Дощ.
— Навіщо він тобі?
— Ну, щоб дощовик одягнути.
— Яка ж ти в мене дурненька, — усміхнулася мама. — Підожди, ось настане осінь, він тобі ще й набридне.
— От і не набридне! — запевнила Оксана.
Якось увечері вона залишилася сама вдома. Я гуляв у дворі, тато був в інституті, маму покликали до сусідів — хтось там захворів.
Оксана повкладала своїх ляльок і сама хотіла лягти. Пішла у ванну кімнату помити руки. А там аж гри блискучі красиві крани. Один для холодної води, другий для гарячої, третій для душу. Оксані потрібна була холодна вода. Але який саме кран треба відкрутити, щоб потекла холодна, вона забула.
Нахилилась, крутнула середній — не тече, крутнула ще один: її так і облило душем.
Вона переодягла інше плаття й почала дивитися, як із дірчатої лійки дзюркотить вода. І раптом таке вигадала, що з радощів аж підстрибнула.
Побігла в кімнату, дістала із шафи дощовик, одягнула його та й знову до ванної кімнати. Потім трохи подумала, повернулася, взула ще й гумові чобітки. Залізла у ванну, стала під душ.
Вода пружними струмками вдарила, залопотіла по дощовику. Ну, точнісінько тобі справжній дощ! На радощах Оксана заспівала:
Дощовик, виявилося, таки справді не промокає. Весь одяг і голова під ним були сухі-сухісінькі. Тільки в чобітки трохи набралося води. Але ж буває, що й на вулиці в дощ, як ступнеш ненароком у глибоку калюжу, то набереш.
Коли вже натішилась досхочу, закрутила кран, розвісила на сушилці дощовик, зняла чобітки.
Аж тут і мама з'явилася.
Оксана кинулась їй назустріч.
— Мамусю, що я придумала!.. — заплескала в долоні. — Таке, таке…
— Ну, що там, що? Кажи! — насторожилася мама.
Вона знала: Оксану не можна ні на хвилину залишати саму — завжди щось накоїть.
— А не будеш сердитися?
— Гаразд, кажи вже.
— Дощик у ванні, от що!
Мама заглянула у ванну кімнату, побачила на підлозі розбризкану воду, мокрі чобітки, на сушилці дощовик.
— Ох і вигадниця ти в мене! — похитала головою. — Більше не залишимо тебе вдома саму.
Оксана стояла і усміхалася. Знала хитруля, напевно знала: тепер мама не лаятиме її. А що не залишатимуть вдома саму, так це ж добре! Вона й не любить залишатися сама.
була вже після того, як Оксана придумала «дощ» у панні.
Мамі легко сказати: «Більше не залишимо тебе дома саму». Але ж і потім доводилося залишати Оксану, бо іншого виходу не було.
Ось і цього разу.
Тільки привів Оксану з дитсадка, прибігли мої однокласники.
— Ходімо, — кажуть. — Дозволив!
— Невже?