Висновок про існування суші він робив не тільки на підставі багатьох спостережень за живою природою, а й на підставі всебічного вивчення довколишнього середовища, характеру криги, її щільності, солоності, властивостей води на різних глибинах і широтах.
Ще не знаючи про існування шостого континенту Землі, про поховану під могутнім панциром материкової криги сушу, Беллінсгаузен і Лазарєв навели фактично обгрунтовані докази обов'язкового знаходження в районі Південного полюса цілого материка.
Приваблива легенда далеких предків про таємничу землю «Терра інкогніта Аустраліс» набувала контурів реального.
На п'яту добу плавання після відкриття острова Петра Великого море потемнішало. На воді і в повітрі з'явились егмонтські кури й «морські ластівки» — провісники того, що берег близько. Ним виявився острів з голими вершинами і сіруватими осипами. Його назвали ім'ям Олександра Першого.
Після дослідження Південних Шетландських островів, збору зразків порід, колекції мохів і морської трави, відлову котиків і птахів Беллінсгаузен наказав пливти до Ріо-де-Жанейро. Шлюп «Восток» почав текти дужче, і корабель різко зменшив хід. «Мирный» пішов попереду, спостерігаючи за колишнім флагманом, пораненим у битвах із морською стихією та кригою.
Рано-вранці 24 липня 1821 року шлюпи наблизилися до своїх постійних стоянок на Кронштадтському рейді й кинули якір.
Плавання до берегів Антарктиди завершилось.
У рапорті Російському Адміралтейству Фадей Беллінсгаузен назвав такі цифри: шлюпи «Восток» і «Мирный» перебували у плаванні 751 день, пройшли понад 92 тисячі кілометрів і відкрили, не рахуючи Антарктиди, 29 великих і малих островів. Із 189 офіцерів і матросів, що відпливли 4 липня 1819 року, повернулося назад 186 — двоє матросів померло в дорозі від хвороб, один загинув у морі, зірвавшись у шторм із щогли. Моряки були вражені тим, що капітан Беллінсгаузен і Лазарєв, здійснюючи таке довге плавання у неймовірно важких умовах Південного Льодовитого океану, не тільки зберегли судна, а й мали дуже невеликі втрати в людському складі, чого в ті часи взагалі не вдавалося уникнути.
Експедиція провела величезну роботу з кораблеводіння, гідрографії, і картографії, надзвичайно точно позначивши на картах усі відкриті архіпелаги й острови, з океанографії, кліматології, фізичної географії, зоології і ботаніки. Під час плавання Беллінсгаузен вів детальні записи про хід експедиції. Як звітний матеріал були на суднах вахтові журнали, де з точністю до хвилини фіксувалося все корабельне життя і всі найдрібніші події кожного дня, а на окремих сторінках велися гідрометеорологічні спостереження. Увесь цей чорновий матеріал, як і навігаційні карти, був переданий у розпорядження Беллінсгаузена. Його праця побачила світ у 1831 році. Матеріали, що залишились, так і не були видані й загубилися в архівах…
Можливо, там, у колишньому Катерининському палаці, вони й лежать зараз, — Головін замовк і одійшов від карти.
Якийсь час бійці чекали на дальшу розповідь, а потім хтось, догадавшись, що це кінець, першим заплескав у долоні.
До Головіна підійшов командир роти, сказав:
— Чого ж ти завдання не поставив? Адже архів їм рятувати.
— Поки що невідомо, як командування вирішить.
— А що тут вирішувати! Пошлють — і край.
— Полковий комісар, напевно, сам про це бійцям скаже.
— До речі, тобі до нього наказано з'явитися. Візьми з собою політрука. Йому теж треба в штаб на партоблік ставати.
Головін і політрук пішли в тил, пригинаючись у неглибоких ходах сполучення. Політрук мовчав, напевно, обдумував почуте. Мовчав і Головін. Урвавши розповідь на тому моменті, що змусив його, простого студента університету, розпочати розшуки документів, Головін зумисне не став говорити про свої припущення і догадки, чому російське відкриття намагались повернути в небуття.
Велике географічне відкриття, яке можна поставити в ряд із подвигами Магеллана й Колумба, в ученому світі Європи і казенному Санкт-Петербурзі не було гідно оцінене. Відкриття шостої частини світу дехто намагався приписати іншим, наприклад, американському промисловцю Палмеру.
Розмірковуючи про підоснову применшення заслуг російських мореплавців, Головін знайшов кілька основних причин.
По-перше, тут винні були надмірна обережність і скромність самого адмірала Беллінсгаузена.
У своєму щоденнику він уникав категоричного слова «континент», тому виникла думка, буцімто Беллінсгаузен не розумів, що відкриті ним береги є берегами Антарктиди.
По-друге, відкриття Беллінсгаузена не стали відомі широкому колу читачів, бо щоденник експедиції вийшов у 1831 році лише в шестистах примірниках. Він був опублікований після того, як з'явилися повідомлення про плавання до Антарктиди англійців Вільяма Сміта, Едуарда Брансфілда, Джеймса Уеддела, Джона Біско і того ж американця Натаніела Палмера.
По-третє, сам автор під час підготовки рукопису до друку знаходився під стінами турецької фортеці Ісакчі на Дунаї, в облозі якої він брав участь як командир гвардійського екіпажу, і редагували книжку різні некваліфіковані люди. Тому остаточний текст багато в чому не відповідав оригіналу, вийшов з великими скороченнями і перекрученнями.
Перший і єдиний переклад книжки англійською мовою мав такі принципові помилки, які викликали в читачів неправильне уявлення про те, що Беллінсгаузен бачив не берег материка, а айсберги. Російський редактор книжки заміняв слова «материк криги» на більш обережний вислів — «крига гориста, що твердо стоїть», а англійський перекладач, остаточно перекручуючи смисл, перекладав як «високі айсберги». В інших місцях книжки, там, де в російському виданні було сказано «матера крига», англійський перекладач писав «материнський айсберг».
Нарешті, по-четверте, уряди великих морських держав, і в першу чергу Великобританії та Франції, зачепили несподівані для них успіхи російських мореплавців, вони не могли примиритися з тим, що до слави росіян, які зовсім недавно розгромили армії Наполеона, додалася слава першовідкривачів нового континенту. Англія й Франція боялися могутності Росії, і було ясно, що в цих країнах намагалися за всяку ціну применшити значення та успіхи експедиції Беллінсгаузена — Лазарєва.
Щоб встановити історичну істину, Головіну треба було знайти справжні навігаційні карти Беллінсгаузена. Він вірив, що вони могли знаходитися в архівах, які захопила гітлерівці у Великому Катерининському палаці.
… Полковий комісар Дергач зустрів Головіна привітно, почастував чаєм із цукром, розпитав, як сприйняли розповідь бійці. Потім, посуворішавши, сказав:
— Фашисти готуються до нового наступу. Тоді треба поквапитися. Командир полку згодився на операцію, виділив розвідників. План простий — перебратися взводу там же, де пройшли Нікітич і Кондрашов, винести архів і без галасу знову зайняти оборону. Розвідники в разі чого підтримають вогнем. Або ж зав'яжуть бій в іншому місці, допоможуть вийти із небезпечного становища. До тебе я прийду перед самісіньким початком операції, а раніше пошли тих хлопців перепиляти грати. А втім, деталі уточни із Зубковим.
— Дозвольте виконувати? — Головін підвівся.
— Давай, лейтенанте. — Дергач теж підвівся і потиснув руку. — Та себе бережи. Чую, далеко підеш. Доживи тільки.
Головін віддав честь і мовчки попрямував до виходу, розчулений словами комісара.
Дивно, але у свої тридцять п'ять років Нікітич ніколи не тримав в руках ножівки. Полотно ковзало по гратах, вищало.
«Треба ж!» — ледве не застогнав Нікітич і спересердя опустився на сніг. Він думав, це просто різати метал, навіть не спробував, коли ножівку дістали і до неї дали два запасні полотна. Всі хвилювання, небезпечний перехід через німецькі траншеї, товариші, що чекають його сигналу, щоб рушити до палацу, — все летіло шкереберть через те, що Нікітич, виходить, просто-напросто не вміє орудувати ножівкою.
«Дурень і є дурень!» — розлютився Нікітич на себе, не знаючи, що робити. Кондрашов сидів за рогом палацу, біля водозабірника, прикриваючи Нікітича з двору, звідки могли прийти вартові.
«А чи він може?.. Навряд. До війни зовсім малий був…»
Він знову став на коліна і зашкріб по гратах! Ні! Не піддаються прокляті! Зацьковано огледівшись довкола, Нікітич ліг на бік і поповз до Кондрашова. Розхвилювавшись, Льоша втягнув голову, тихо затвором подав патрон у патронник.
— Не піддаються, стерво, — зізнався Нікітич. — Ти спробуй, а я повартую.
Льоша поповз до ґрат. Біля них валялася ножівка. Льоша трохи відпустив полотно, скинув рукавиці, намацав грати, здогадався — не так «гриз» їх Нікітич, і зробив перший надріз. Потім звук став глухішим і нічим не стьобав по нервах, як у Нікітича. Та швидко почали мерзнути руки. У рукавицях же працювати було незручно.
А все ж починалося добре цієї ночі. У взвод прийшов полковий комісар, пояснив, для чого знадобився архів. З його слів виходило, що врятувати документ важливіше, аніж виграти бій. Бійці звільнили від зайвого мотлоху свої речові мішки, комроти Зубков і взводний Головін перевірили кожного, чи не дзенькає що-небудь, видали по парі обойм патронів, старшина розщедрився на додатковий пайок — по пачці варених концентратів на брата.
Старою дорогою Льоша з Нікітичем провели увесь взвод до кладовища. Льоша збігав додому, дізнався у батька, що все залишилося без змін, у підвали ніхто не заглядав. Батько зайняв позицію біля воріт палацу, звідки було видно вартових. У разі небезпеки батько зчинить який-небудь галас, його напевне почують.
Льоша закінчив один надріз і взявся за другий, нижній, намагаючись спиляти під корінь, щоб метал не чіпляв за одяг.
Піддував вітер. Десь прогриміла канонада, схожа на перекати далекої громовиці. Похрускували гілки в парку, і, здавалося, там хтось ходить. Та Льоша знав, що його оберігає Нікітич, а в темряві у того очі були зіркі, як у сови. Хвилював тільки батько., Як усі діти, що вже виросли, Льоша ставився до батька трохи зневажливо. Тільки б не перестарався і не вчинив якоїсь дурниці.
А Головін у цей час лежав за гранітним могильним каменем і дивився в бік темної озії палацу. Вперше опинившись у ворожому тилу, він трохи побоювався, проте не німців, а своїх же солдатів, що могли розгадати його стан. Вся воля йшла на те, щоб себе не виказати, здаватися спокійним і сильним. Зараз він лежав один, невидимий для інших, і весь час поглядав на стрілки годинника, що світилися в темряві. Як завжди в таких випадках, час тягся поволі. Головін давно помітив, що час поспішає тільки тоді, коли людина сама зволікає.