Раптом до слуху долинув сплеск. Із німецької траншеї вилетіла ракета, обпекла колючим світлом замети, тицьнулася в косми низької хмари і, знесилившись, почала падати. Очевидно, з того боку зчинили якийсь шерех розвідники, німці занепокоїлися. Головін ближче підтяг до себе автомат, відчуваючи, як по тілу розливається жар. Збоку він побачив бійців, що втиснулися в сніг.
Палац він роздивився, коли ракетник пальнув ще раз. Вікна спалахнули, немовби разом засвітились у залах дугові прожектори. Головін ковзнув поглядом униз, але там нікого не помітив. «Де ж Нікітич?»
Головіну захотілося послати бійця дізнатись, що там трапилося. Та Зубков розписав операцію по хвилинах. У його наказі було визначено й час, необхідний для того, щоб перепиляти грати, — півтори години. Якщо Нікітич не встигне, він попередить про це командира. Поки що ледь звернуло на другу. Головін підняв комір шинелі, щоб. не задувало у шию, і почав чекати.
Німець-ракетник заспокоївся і більше не стріляв.
Другий стояк Льоша перепиляв швидше. Зумів приловчитися. Залишався поперечний стержень, що перевивав обидва стояки. Між стержнем і стіною був надто малий зазор, ножівка не проходила, довелося пиляти самим полотном.
Приповз Нікітич.
— Що в тебе?
— Бачиш, ножівка не пролазить!
— Ех, рвонути б гранатою… — Нікітич сплюнув крізь зуби і з занепокоєнням подивився в бік кладовища: там мерзли бійці.
Грати затиснули полотно. Льоша обхопив стояки руками, колінами уперся в стінку, потягнув грати на себе, але вони не піддалися.
— Тягни грати! — наказав Льоша і швидко зашвиргав пилкою.
Нарешті грати зрушилися. Разом вони розхитали їх, обірвали метал, притулили до стіни. Нікітич кулаком у рукавиці повибивав внутрішні шибки. Треба було ще витягти стару дубову раму. Нікітич скинув фуфайку, загорнув у неї приклад, щоб заглушити удар, і висадив раму.
— Лізу, давай ліхтарик.
Льоша витяг ліхтарик із синім склом.
Пригнувшись, Нікітич шмигнув у підвал. Льоша тілом затулив вікно, щоб не було видно світла, яке запалить Нікітич.
Невдовзі він штовхнув Льошу під бік, висунув голову:
— Там ще двері й замкнені.
— А тут є хоч що-небудь?
— Порожньо.
— Ламай двері.
— Чим?! Вони ковані!
— Якби ломик…
— Біжи додому, знайди!
Льоша обігнув палац, притискаючись до дерев, вискочив на вулицю і прожогом кинувся до свого будинку. Він пам'ятав, що в дровітні завжди стояв лом, зроблений із рейки вузькоколійки; ним можна було розтрощити будь-які двері.
До діда він хотів повернутися опісля, та ноги самі занесли його в хату. Дід лежав у темряві один і не спав. З легкої ходи він упізнав онука.
— Прийшов-таки, — усміхнувся він.
— Ломик знадобився. Двері там замкнені.
— Замок?
— Угу.
— Ти пошукай на батьковому верстаку. У нього, здається, ціла в'язка ключів була. Дивись, який-небудь і підійде.
— Довго морочитися.
— А двері ж бо я знаю, їх просто так без шуму не знімеш.
Льоша серед різного залізяччя знайшов в'язку ключів, засунув їх до кишені.
— Ну прощай, дідусю… Видужуй.
— Спробую. — Дід підняв руку і ласкаво поплескав онука по щоці.
— А ломик я все-таки прихоплю.
— Бери, як не обтяжить.
Льоша цьомнув діда в чоло і вискочив з хати. Не знав він тоді, що бачить діда востаннє.
Ломик не знадобився. Нікітич підібрав ключ, яким вдалося відімкнути замок. В другому, просторішому приміщенні стояли великі фанерні ящики. Нікітич позбивав накривки. Там лежали папки з паперами. Напевно це був архів. Льоша поповз до кладовища.
Головін помітив його метрів за двадцять.
— Все, — видихнув Льоша.
Бійці поповзли до підвалу. Нікітич набивав речові мішки паперами, і вони йшли по руках, ланцюжком через кладовище, дзот, нейтральну смугу і спорожняли їх у наших окопах. За вартовим, що знаходився біля дзоту, пильнував боєць із полкової розвідки, готовий будь-якої миті придушити гітлерівця, коли німець щось запідозрить і спробує зняти тривогу.
Час ішов, а у підвалах ще лишалося багато паперів. Головін вирішив попросити у Зубкова допомоги.