Відкривати Антарктиду судилося російським морякам.
… Разом із Беллінсгаузеном на другому шлюпі «Мирный» ішов у плавання лейтенант Михайло Петрович Лазарєв, згодом визначний флотоводець і засновник цілої морської школи.
За день до виходу в плавання сам Іван Федорович Крузенштерн — хрещений батько кругосвітніх походів — вручив Беллінсгаузену докладну інструкцію Російського Адміралтейства і зробив ряд конкретних доповнень до неї. З шанобливою увагою вислухали матроси напутнє слово укритого сивиною адмірала:
— Окрім того, що вказано в інструкції, вам слід старатися збирати цікаві витвори природи, щоб привезти їх до Росії у подвійному числі: для Академії наук і для Адміралтейського департаменту, а також збирати зброю диких народів, їхній одяг, прикраси.
У місцях, які не затверджені астрономічними спостереженнями і гідрографічними описами, або в разі відкриття нової землі чи острова, що не позначені на картах, намагайтесь описувати якомога точніше.
Складайте карту з видами берегів і детальним промірюванням узбережних місць, особливо тих, які за притулок правити можуть.
Не залишайте без зауважень нічого, що доведеться вам побачити, не тільки того, що стосується морського мистецтва, а й взагалі всього, що служить поширенню знань людських у всіх галузях.
Намагайтесь записувати все, щоб повідомити це майбутнім читачам подорожі вашої.
Кожний з учасників експедиції розумів, що це плавання у невідомі простори земної кулі повинне принести славу їхній батьківщині. Всі 189 моряків готували себе до подвигу, з яким могли зрівнятися тільки славні діла російських солдатів у недавно відгримілих боях на Бородінському полі, на Березині, під Лейпцігом і Бреслау.
З липня 1819 року «Восток» і «Мирный» знялися з якоря. Вони пройшли бастіон Середньої й Купецької гавані, де зібралося багато народу. Проводжаючі махали капелюхами і кричали «ура!». Потім, відсалютувавши фортеці, шлюпи додали вітрил і вийшли у відкрите море.
… Приходили бійці з наряду, змінювалися з караулів. Ті, хто мав заступати на їхнє місце, з жалем ішли. Німці були заклопотані своїми справами і не стріляли. Тільки десь на півночі ліниво бухкали гармати.
До виступу Головін не готувався, не робив нотаток. У нього не було конспекту. Навіть висловлювання, взяті в лапки, він наводив напам'ять. Він давно все знав. Це жило у ньому самому.
… У другій половині серпня «Восток» і «Мирный» взяли курс до Південної Америки. Кораблі ввійшли у жаркі тропічні широти. Попервах віяли помірні погожі вітри, але потім дедалі частіше й частіше стали немічно обвисати вітрила. Команда знемагала під нещадно пекучим сонцем. Палуба рипіла пересохлими дошками. Все металеве — якірні ланцюги, люки, кнехти — розпікалося, як сковорода на жаркому вогні. Було таке відчуття, ніби люди горіли в полум'ї і в артеріях закипала кров. Серце билося поштовхами, нервово, і легені обпікало важке повітря тропічної парильні.
На зміну тропічній спеці прийшла живодайна прохолода помірної смуги, а потім почався холод антарктичного приполяр'я, схожий на звичну для російської людини мрячливу негоду глибокої осені. Все частіше ці порівняння з рідною землею виникали у Беллінсгаузена, який вів детальний щоденник: «На горизонті був туман, точнісінько як у С. — Петербурзі, коли річка Нева скресає і вологу від неї морським вітром приносить у місто».
Об 11-й ранку 3 грудня вахтовий лейтенант Ігнатьєв доповів капітану, що побачив бурун. Беллінсгаузен зрадів. Він вирішив, що берег уже десь близько, і наказав підійти до «мілини», об яку з шумом розбивалися хвилі. «Мілиною» виявилась туша величезного мертвого кита.
Чим далі на південь відпливали шлюпи, тим більше з'являлося китів. Раз у раз над поверхнею води закипали високі фонтани, що їх випускали ці тварини, а потім випливали туші, на які відразу ж сідали стомлені птахи. Хоч на шлюпах не було натуралістів, знайшлося чимало охочих добувати цих птахів. Під керівництвом медиків вони препарували їх, робили опудала, акуратно розкладали: зразки морських трав, що зустрічалися на шляху, заміряли й записували в особливі журнали дані про температуру води, її склад і властивості, виправдовуючи цим самим наукове призначення експедиції.
15 грудня 1819 року судна підійшли до 54 градуса південної широти. Над обрієм висіли густі бузкові хмари.
Острів виріс із туману зненацька. Біля нього безтурботно плавали кити, галасливі пінгвіни, величаво пропливали в повітрі альбатроси. «Жахлива земля», за словами Кука, відкрилася високими скелястими горами, вкритими снігом і кригою, рваними лисинами на чорних кам'яних громаддях. Над ними висіла пронизана холодним сонцем білизна хмар. Небо скидалося на щойно розколений лід. Незаймано чисті, некрикливо яскраві барви природи дихали суровою могутністю, величавим спокоєм. Не було ні хвилювання, ні радості, ні смутку…
Після описання Південної Георгії експедиція відкрила острів Анненкова, а через кілька днів — ще один острів, названий іменем учасника походу лейтенанта Аркадія Лєскова.
Почалися густі снігопади й сильні шторми. Причалювати до берегів не було ніякої змоги. Підганяв і час — попереду лежав величезний і невідомий шлях, коротке літо минало. Просуваючись на південний схід, мореплавці відкрили й описали острови Завадовського, Кука, Торсона.
… Карта, освітлена карбідними ліхтарями, була єдиним унаочненням до розповіді Головіна. Замість указки Головін користувався багнетом, знятим із бойової гвинтівки. Нагострене вістря торкнулося краю білого ламаного материка.
… Наприкінці грудня експедиція підійшла до району Землі Сандвіча і виявила, що такої зовсім не існує, а пункти, які Кук вважав мисами, були всього-на-всього окремими островами. Беллінсгаузен і тут відзначився своєю тактовністю. Він зберіг за островами, що їх відкрили російські мореплавці, ті назви, які Кук дав мисам, а за всією групою закріпив загальну назву — Південні Сандвічеві острови[4].
Потяглися безкінечні крижані поля і брили айсбергів. Деякі громаддя досягали п'яти кілометрів у довжину і здіймалися на багато десятків метрів. Шторми, снігопади, обмерзання примушували моряків бути в стані крайньої напруги. Потрібна була величезна майстерність водити судна, щоб уникнути корабельної аварії, яка могла статися в будь-яку хвилину. Основний тягар роботи лягав на рядових матросів. Від чіткості й злагодженості їхніх дій залежав успіх усього плавання. Під дощ і бурю, в сильні снігопади вони вправно і швидко піднімалися на реї, і, стоячи над клекотливою безоднею крижаних океанських вод, звично знімали чи заміняли вітрила, збиваючи з них важкі грудки льоду. Вахтові, вибиваючись із сил, безперервно очищали кораблі від снігу, що сипав із низьких хмар, підтримували на суднах порядок. Російські матроси виправдали своїм героїзмом високу думку, яку висловив про них ще Крузенштерн, коли адмірал добирав особистий склад першої кругосвітньої експедиції: «Мені радили прийняти кілька іноземних матросів, але я, знаючи безперечні якості російських, яким навіть перед англійськими віддано перевагу, поради цієї прийняти не погодився».
«Снігу лягло на вітрила стільки, що для того, аби струсити його, часто повертали шлюпи крутіше до вітру і зневітрювали вітрила. Вахтові матроси весь час ледве встигали вимітати й викидати з палуби, так би мовити, снігові пластівці; нарешті опівночі сніг ущух… — записував Беллінсгаузен при світлі святкових свічок, які запалили з нагоди Нового року. — Ми побажали один одному щасливо вийти з небезпечного становища і, закінчивши наше подальше важке плавання у Льодовитому океані, побачити милу вітчизну».
Шлюпи напередодні 1820 року знаходилися на широті 60 градусів.
Від групи Південних Сандвічевих островів Беллінсгаузен і Лазарєв повернули круто на південь, зробивши першу спробу пройти до Антарктиди. 15 січня 1820 року шлюпи досягли 69-ї широти. Через деякий час судна увійшли в широку бухту крижаного поля, всіяного пагорками. «Бугриста крига», як назвав її Беллінсгаузен, лежала на всьому видимому просторі. Горбиста поверхня була мовчазна, вбрана у білосніжний саван. Пустеля, позбавлена життя, зникала з очей на далекому півдні.
Це й була Антарктида, шоста частина світу, яку вперше побачили російські моряки.
Звідси шлюпи повернули на північний захід і з великою обережністю почали виходити із криги.
Наприкінці січня виявилося, що не вистачає дров. Сира погода, бурі і крига примушували витрачати багато палива, щоб висушити одяг, приготувати їжу. З настанням осені почастішали урагани і шторми. «В такі дні, — писав Беллінсгаузен, — нам загрожувала дуже серйозна небезпека: сильні пориви вітру, повне незнання криги, море, зрите глибокими ямами, велетенські хвилі, що раз у раз здіймалися, густа хмарність, а також сніг приховували все від очей наших».
Інколи шлюпи втрачали один одного з виду, і щоразу команди подумки прощалися, знаючи, що в разі загибелі одного з суден усі намагання врятувати команду будуть марні.
З лютого на півдні відкрились великі розводдя, і шлюпи на всіх вітрилах пішли широкими проходами серед айсбергів і крижаних полів. І раптом на шляху постали величезні прямовисні стіни крижаного берега. Хмари розсіялись, і яскраво спалахнуло сонце, освітлюючи грізну величну картину з прозорого, що мінився усіма барвами веселки, крижаного панцира. У повітрі зграями кружляли птахи — буревісники, чайки, егмонтські кури і маленькі димчасті пташки, схожі на ластівок. Останні були не морськими, а прибережними птахами. Поява «морських ластівок» свідчила, що берег близько.
Побачивши різку протилежність тому, що експедиція зустрічала досі, мічман «Мирного» Павло Новосильський записав: «Під сильний вітер тиша моря була незвичайна. Безліч полярних птахів і снігових пестрелів (буревісників) в'ються над шлюпом. Це означає, що біля нас повинен бути берег або нерухома крига. Можливо, щасливішому майбутньому мореплавцеві і такому ж відважному, як наш начальник, вікові крижані гори, від бурі чи з інших причин розступившись у цьому місці, дадуть дорогу до таємничого берега».
А Беллінсгаузен про це саме доповів морському міністрові з Порт-Жаксона в Австралії: «… Не раніше як із 5-го на 6-те число дійшов до широти 69°7?30'', довготи 162°15?. Тут, за крижаними полями дрібного льоду й островами, видно материк із криги. Краї його обламані перпендикулярно. Він простягався, скільки бачило око, підвищуючись на південь так само, як берег; плоскі крижані острови, що знаходились поблизу цього материка, яскраво свідчать, що вони є уламками цього материка; краї в них і верхня поверхня схожі на материкові».
Отже, 5 лютого 1820 року шлюпи удруге підійшли до антарктичного берега. Цього дня в книзі Беллінсгаузена зроблено такий запис: «На півдні з'явилося до 50 різноманітних гігантських крижин, що містилися на середині крижаного поля. Оглядаючи простір цього поля на схід, південь і захід, ми не могли побачити кінця його».
Пізніше цю частину антарктичного континенту назвали Землею Принцеси Ранхільди…
На початку березня закінчувалося антарктичне літо. Ночі стали довгими і темними. Поверхня води бралася молодою кригою. На довершення знявся могутній шторм — найнебезпечніший з усіх, що були. Він захопив «Восток». Корабель був уже досить пошарпаний антарктичними бурями і вимагав серйозного ремонту.
Шторм шаленів три дні. Був момент, коли шлюп втратив управління і його понесло на величезну крижину. Матроси заклякли в секундному очікуванні вірної смерті. Та в останню мить висока хвиля накрила шлюп і відкинула його вбік від айсберга.
Після того як море стишилося, Беллінсгаузен вирішив іти в Австралію, а потім у тропіки Тихого океану. Тут мореплавці відвідали й описали безліч островів і архіпелагів. На географічну карту лягли острови Кутузова, Барклая де Толлі, Раєвського, Милорадовича, Єрмолова, Чичагова. Всю групу було названо островами Росіян. Після плавання на Таїті і Фіджі, які давно були обжиті європейцями, шлюпи знову взяли курс в антарктичні води.
9 січня 1821 року зі шканців помітили, як на горизонті чорніє пляма. «Земля, земля!» — закричали матроси. Після двох місяців плавання у непривітному морі півдня люди побачили тверду, стійку сушу, з якою завжди прагнуть зустрітися моряки.
«Навіть чудові картини островів Росіян, — пише один із супутників Беллінсгаузена, — не викликали такої великої радості, якої були сповнені всі ми, коли побачили круті, позбавлені життя скелі невідомої суші. Вона виникла із криги ланцюгом чорних кам'янистих гір, що зникають з очей за обрієм. Відкриття її завершує наші пошуки. Знайшовши її, ми можемо нарешті повертатися до рідних берегів, знаючи, що виконали свій обов'язок перед вітчизною й наукою: прапор російський майорить там, куди. не проник до нас жоден мореплавець».
Наступного дня судна наблизились до межі нерухомої криги. Шлюп «Мирный» підійшов до корми «Востока». Цієї урочистої миті матроси, вишикувавшись у парадні шеренги, тричі вигукнули «ура!», гармати обох кораблів дали кілька залпів.
Відкрита земля виявилася островом. Його назвали «високим іменем винуватця існування в Російській імперії військового флоту, островом Петра Великого».
Після плавання довкола цього острова Беллінсгаузен підбив підсумок спостереженням експедиції над природою суцільної криги Антарктики. Він писав: «Велетенську кригу, яка в міру наближення до Південного полюса утворює пологі гори, я називаю матерою, припускаючи, що ця крига йде через полюс і повинна бути нерухомою, торкаючись подекуди мілководдя та островів, подібних до острова Петра Великого, що знаходиться у великих південних широтах і належить також до берега, який існує (на нашу думку) неподалік від тієї широти і довготи, де зустрічали морських ластівок».
Під час багатьох плавань Беллінсгаузен помітив, що дрібні морські ластівки з прямим дзьобом зустрічаються тільки в цілком певній близькості від землі, тоді як далеко від неї зустрічаються, як правило, птахи із загнутим верхнім дзьобом, що харчуються на поверхні моря.