Повалив густий сніг. Він сліпив очі, заважав орієнтуватися, зате надійно маскував бійців. Вони працювали швидко і рухались, мов привиди. Вартовий так і просидів в окопі, нічого не побачивши і нічого не почувши.
Закінчили справу, коли почало розвиднятися. Нікітич замкнув двері, виліз із підвалу й приладнав грати на старе місце.
— А де ломик? — запитав Льоша.
— Ломик? Ех, я ж його там залишив…
Часу, щоб спуститися назад, уже не було.
Швидко світало.
— Ну, гаразд, — прошепотів Льоша. — Може, обійдеться…
Вони пішли останніми. Як і було домовлено, батько, коли все скінчиться щасливо, повернеться додому. Сніг ішов цілий день і наступну ніч. А потім визирнуло біле холодне сонце.
Настала зима.
Лаубах прикидався солдафоном тільки перед безпосереднім начальником майором Будбергом. Це було вигідно і зручно. Будберг, особисто залишаючись невисокої думки про свого підлеглого, легше прощав помилки, сміливіше міг перевіряти на ньому свої концепції. Тим часом Лаубах був трохи розумнішим і делікатнішим за чванливого фанфарона Отто фон Будберга.
Лаубах сподівався, що після падіння Ленінграда війна закінчиться. Збираючи в музеях картини і цінності, він не забував і про себе. Мріяв згодом піти у відставку, вигідно спродати їх і відкрити свою майстерню. По-солдафонському покірливо догоджав він барону Будбергові лише тому, що служити при ньому безпечніше, ніж командувати на передній лінії. За наказом шефа він складав опис майна і картин колишніх царських і великокнязівських палаців, при цьому речі, що найбільше впадали йому в око, «забував» вносити до списків, непомітно відправляв у Мюнхен, розширюючи власну колекцію.
Документи, підписані Будбергом, відправлялися в Берлін Альфреду Розенбергу, який відав справами східних окупованих територій і провадив, як писав рейхміністр у своїх інструкціях імперським комісарам, «викорчовування різних расових коренів».
Відомості про російський морський архів, очевидно, зацікавили Розенберга. Рейхміністр прислав під Ленінград спеціального емісара, одного з авторів відомої в рейху наукової праці «Народ шукає море», фрегаттен-капітана Густава Крулля.
Це був високий сивий морський офіцер у пенсне з випещеним обличчям, у бездоганному мундирі із золотими нашивками на рукавах.
Відрекомендувавшись Будбергу, фрегаттен-капітан зажадав негайно ознайомитися з архівом.
— Ви навіть не хочете спочити з дороги? — ґречно поцікавився Будберг.
— Я чудово відпочив у поїзді, — відповів Крулль.
— Скажіть, чому цей російський архів зацікавив пана рейхсміністра? — запитав Будберг, відчуваючи якусь незрозумілу тривогу.
Крулль знизав плечима:
— Певно, з допитливості.
— Ми не мали часу, щоб розібрати архів. Самі розумієте, тут фронт.
— Для цього і послав мене доктор Розенберг, щоб надалі потурбуватися про евакуацію його у морський музей Ростока.
Будберг викликав Лаубаха і відрекомендував його Круллю.
— Архів досить великий, але його можна поступово перенести сюди, — запропонував Будберг.
— Де він зберігається?
— У підвалі. Ми опечатали двері й організували охорону.
— Тоді спустімося в підвал.
Офіцери вдягли шинелі і вийшли на подвір'я, Лаубах узяв фельдфебеля з ключами і двох солдатів, що принесли ліхтарі. З підвалу війнуло сирістю і пліснявою. Сильне електричне світло наполохало пацюків. Важко стрибаючи по ящиках, вони зникли в темній норі. Лаубах з огидою вдарив ногою по першому ящику, фанера гулко ухнула. Лаубах зірвав накривку. Ящик був порожній. Він кинувся до іншого. У ньому теж нічого не було. Лейтенант розгублено озирнувся на Будберга. У барона тьохнуло серце — передчуття нещастя не підмануло його.
— Ящики порожні! — закричав Лаубах, хоч і так було ясно, що архів зник.
— Чи не хочете ви сказати, що папери з'їли пацюки? — міцно стулив губи фрегаттен-капітан.
— Що ви! Архів важив понад дві тонни! — не зрозумів іронії Лаубах.
Солдати заходилися розбивати ящики. Фанера відсиріла і розсипалася під їхніми прикладами. Фельдфебель знайшов клаптик паперу, подав Будбергу. Барон, тримаючи папірець двома пальцями, прочитав кілька рядків, з яких нічого не можна було зрозуміти, і гидливо кинув клаптик під ноги.
Лаубах спіткнувся об залізний лом, хотів відкинути його вбік, та враз подумав: «Звідки взявся цей лом? Коли я зачиняв на замок, його не було». Він обдивився двері, переконався, що вони цілі, ломом ніхто не орудував. Глянув на вікна, заліплені снігом. Ні, через вікно і грати міг проникнути або підліток, або святий дух. Навіть якщо припустити, що пробрався підліток, то як він витяг увесь архів, скільки ночей знадобилося йому, щоб зробити це, не привертаючи уваги охорони?
— Лейтенанте, потрудіться пояснити все це, — почув він різкий голос Будберга.
Лаубах подивився в сірі непроникливі очі шефа.
— Боюся стверджувати, але тут попрацювала нечиста сила, — пробурмотів він.
— Ви замикали підвал?
— Авжеж! Та коли б я навіть не замкнув, то все одно ніхто не зміг би звідси винести навіть аркуша. На подвір'ї вдень завжди були солдати, а вночі охороняли вартові.
— Куди виходять душники?
— У садок.
Будберг підійшов до одного віконця, звідки пробивалося слабке світло, торкнув грати. Потім вийшов у сусіднє приміщення і звернув увагу на сніг, який намело крізь розбиті шибки. Він хитнув грати, вони піддалися.
— От як проник ваш біс, лейтенанте, — промовив він, обтрушуючи рукавиці.
Лаубах підбіг до вікна, навіщось заглянув у нього, але нічого, крім снігу, не побачив:
— Якщо хтось проник у вікно, то як він міг відчинити замкнені двері і потім зачинити, оскільки перед нашим приходом вони були на замку?!