— Мабуть, спочатку грабіжник хотів скористатися оцим ломом, та потім зумів відімкнути замок ключем.
— Накажете почати розслідування? — запитав Лаубах, сподіваючись відтягнути покарання.
Будберг помовчав. Він міркував, як йому самому викрутитися, і вирішив усю провину звалити на лейтенанта:
— За цю пригоду ви будете відповідати перед військовим судом… А поки що вам нічого не лишається, як знайти викрадачів і спробувати повернути архів, коли ще не пізно.
Будберг повернувся до Крулля:
— Ваше рішення, пане фрегаттен-капітан?
Крулль думав кілька секунд.
— Я чекатиму, — нарешті промовив він і попрямував до виходу.
… Відчуваючи, що військовий суд не помилує і в найкращому разі відправить у штрафний батальйон, звідки майже ніхто не повертався, Лаубах кинувся на пошуки. Про порятунок йому ясно дав зрозуміти Будберг: якщо він поверне архів. Спочатку він викликав розшукових собак, але вони не допомогли. Відтоді як залізли в підвал, минуло, мабуть, уже багато часу. Нічого не дало й обстеження парку. Хуртовини замели всі сліди. Лаубаху сяйнула думка, що росіяни могли перенести архів через лінію фронту, та він одразу прогнав її геть. Німецькі війська вже давно відтіснили росіян під Пушкіним, притиснувши їх до самісіньких околиць Ленінграда. Майже тридцять кілометрів території, набитої частинами найрізноманітнішого призначення в умовах ущільненого фронту, ніяк не могли подолати росіяни, навіть якби вони ризикнули на диверсію. Але й тоді, коли лінія фронту проходила неподалік від Катерининського палацу, вони все одно не мали можливості переправити архів.
Лаубах пройшов старими окопами, заметеними зараз снігом, обплутаними колючим дротом, обгородженими мінними полями, обдивився укріплення дзотів, звідки вдень і вночі проглядався кожен метр нейтральної смуги, побував і біля дзоту край яру, в тому місці, що було позначено на військовій карті як найменш небезпечне для оборони. На пагорку біля дзоту був постійний пост, звідки добре було видно і яр, і заміновану багнисту низину попереду, і кладовище. Диверсанти не могли бути святими духами, будь-який шерех умить стривожив би вартового. Проте ніяких пригод на цьому посту не траплялося.
Здивування Лаубаха викликала й ще одна обставина — для чого раптом знадобився росіянам старий архів, якщо вони, відступаючи, залишали куди більші цінності? Та й чи міг ослаблений голодом, погано вдягнений, майже не озброєний російський солдат відважитися на такий ризикований крок у той час, коли Ленінград уже бився в агонії?
Однак ця думка не заспокоювала його. Був факт — зникнення архіву, і треба було приймати його як такий, не вдаючись до складних нюансів. І був речовий доказ — знаряддя зломщика.
Кому міг належати лом? Лаубах навів довідки. Колись у Пушкіні була вузькоколійна залізниця. Нею підвозили до Петербурга торф та дрова. Пізніше її занедбали.
Рейки розтягували, кому було не ліньки, їх використовували замість балок у будівництві, для зміцнення телеграфних стовпів, парканів, для виготовлення інструменту — отаких ломиків, що були майже у кожного господаря. Лаубах вирішив організувати із саперів команду, яка нібито збирає металобрухт для німецької промисловості, а насправді виявляє тих, у кого ломика нема. Солдати відбирали у жителів усі самовари, сковороди, сокири, праски, рогачі, чавуни і металевий посуд. Вони нишпорили по всіх закутках у будинку й на подвір'ї. Тих, у кого не знаходили ломиків, брали на замітку.
Так опинився у списках Іван Кондрашов. Сусіди засвідчили, що в Івана був лом, зроблений із рейки. Привернув увагу Лаубаха і той факт, що Кондрашов працював водовозом на солдатській кухні, міг бувати у Катерининському палаці, возив воду караульному взводу, який там розташувався, оскільки водопровід не діяв. Лаубах взяв із собою перекладача — унтер-офіцера, солдатів і пішов до будинку, де мешкав Кондрашов.
Двері відчинив сам Іван. Унтер-офіцер не помітив, що в нього дерев'яна нога, відштовхнув росіянина плечем, і той упав на підлогу. Лаубаху нічого не лишалося, як відразу почати жорсткий допит.
— Обшукати! — голосно наказав він і вп'явся поглядом у діда, що лежав на ліжку.
— Встати!
Та старий тільки ворухнувся.
— Він хворий! — закричав Кондрашов, намагаючись стати на ноги.
Дід пробурмотів щось незрозуміле.
— Що він сказав?
Перекладач теж не розчув.
— Кажу, шмаркач ти, щоб на мене горлати! — голосніше промовив старий.
У цей час один із солдатів знайшов верстак, ящик із слюсарним інструментом, замками, заготовками ключів. Лаубах схопив Івана за сорочку.
— Грабіжник! — закричав він. — Ти залазив у підвал палацу? Хто допомагав тобі витягати папери?
Іван Кондрашов подумав, то хтось виказав його, і вирішив мовчати. Мовчання й переконало Лаубаха в тому, що росіянин причетний до зникнення архіву.
— Та нічого, унтерштурмфюрер Ейкорн розв'яже тобі язик, — пристрашив Лаубах, згадавши про есесівця, який служив у жандармерії його полку і славився як спеціаліст по допитах російських партизанів.
— Взяти! — наказав він унтер-офіцеру й пішов до дверей.
Солдати схопили Кондрашова. Ніхто не звернув уваги на старого. Той поволі засунув руку під подушку, скоцюрбленими пальцями зірвав кільце і відштовхнув гранату від себе. По перекошеній підлозі вона покотилася до ніг гітлерівців, що тягли до виходу інваліда-сина. Граната вибухнула, коли Лаубах уже був у сінях. Ударна хвиля штовхнула його в спину, і він упав, боляче розбивши обличчя об одвірок. Невдовзі розтанув дим, і він побачив солдатів, що корчилися від болю, й усміхненого Кондрашова. Росіянин сидів, притиснувшись спиною до стіни і притримуючи скривавленою рукою бік, шепотів збілілими в передсмертних муках губами:
— Що, викусив?
Лаубах не зрозумів, але відчув у чужих словах торжество. Він ніколи не вбивав. А от тепер, задихаючись від злості, вихопив пістолет і розрядив обойму в росіянина, що вмирав.
… Груддя мерзлої землі й кам'яне кришиво обвалюються на оглушених, придавлених вогняним вітром бійців. Він, Головін, втискається в «шорсткі стінки окопу, пробитого в граніті. Крізь тріскотню розривів, глухий обвальний гул і свист осколків до нього ледве долинає крик Зубкова:
— Відбили шість атак… Два взводи повністю вибули із строю! Далі триматися не можемо…
Зубков у розірваній ватянці, голова забинтована, обидві руки теж, свіжа глибока подряпина пройшла по старій знівеченій рані на щоці. Він кричить у телефонну трубку, яку тримає йому біля рота телефоніст, кричить поквапно, захлинаючись словами, боячись, що його переб'ють.
— Прошу допомоги! Швидше допомоги!..
Вибух задуває в укриття жовтий толовий дим. Телефоніст падає на Зубкова, затуляє його своїм тілом.
— Санітара сюди! — кричить Зубков, дико поводячи очима.
Санітар не прийде. Він помер поруч, так і не встигнувши перев'язати Головіна. Лев хоче сказати про це, але з горла вихоплюється лише булькотливе хрипіння. Зубков ледве впізнає його і раптом безсило мовить:
— Здається все, Льовушко…
Головін хитає головою, скрегоче зубами. Ні, вони не повинні померти просто так. Не мають права. Їм треба ще жити довго-довго. Червона пелена застилає очі, обриває дійсність.
… У щілину дме. Холод дошкуляє крізь «підбиту вітром» шинелю. Якимось чудом рота, а з нею й увесь батальйон втрималися…
Старшина-санітар налив у кварту горілки з бідончика: