— Вам, товаришу лейтенанте, з вашою раною, вважайте, щаслива облігація дісталась… Скресне з Ладоги остання крига — і пароплавом у тил…
Він показав очима на бухгалтерські гросбухи, складені одна на одну:
— Бачите книги? У них ті, кого зняли з котлового постачання у зв'язку із смертю. На кожній сторінці по тридцять прізвищ. Якби всіх воскресити, тут стало б тісно від людей.
…Імлиста, вітряна ніч. Берег Ладоги. Хвилі накочуються на обледеніле каміння, на старий пароплав із великим червоним хрестом на комині. Обливає студеними бризками поранених, які рухаються до пароплава по слизькому від води і намерзлої криги причалу. Одні ледве йдуть самі, іншим допомагають іти супровідники. Тих, хто не може пересуватися самостійно, несуть на ношах.
Капітан дріботить по містку. Зупиняється, дивиться на дах рубки, де невиразно чорніє силует спареного зенітного кулемета:
— Гей, на рубці!
На даху показується солдат:
— Що?
— Поглядайте. Усяке може статися…
На пароплав піднімаються останні поранені. Позаду них військлікар у білому кожушку, ще здаля кричить:
— Все, капітане! Відчалюй!
— Ну, гайда… — весело промовив літній боєць на даху рубки.
Уже зовсім розвиднілося, коли пароплав вийшов із бухти і, розштовхуючи дрібні крижини, почав огинати мис. За мисом вітер був сильніший і студеніший. Він свистів у снастях, полоскав прапор на щоглі й лунко бив об залізний борт хвилями і крижинами.
Пароплав захитало.
Головін, який захотів лишитися на палубі, почав мерзнути. Він зіщулився, ховав обличчя у комір шинелі, щоб якось зігрітися.
Над Ладогою пливли імлисті хмари. Між ними жевріли зірки, які ще не встигли погаснути. Вдалині, по курсу пароплава, видні-лось крижане поле, нерівне й тористе.
На нижній палубі зненацька пролунав крик:
— Відчепися, кажу. Чого вшнипилася!
Поранений із забинтованою головою і рукою в лубку рвався до носової частини пароплава. Санітарка не пускала його, чіпко тримала за ватянку, повторювала благально:
— Ну, любенький, золотенький, ну не можна, розумієш?
— Відійди! — намагаючись відштовхнути її, лементував поранений. — Я хочу море подивитися!
— Потім подивишся. А зараз треба чай пити.
— Мені бажано зараз! Я шість місяців це море захищав і ні разу, уяви, ні разу не бачив його в очі. Відчепися!
Він так люто гаркнув на санітарку, що та з переляку відскочила од нього і викинула для захисту руки…
Поранений довго дивився на Ладогу. Схоже, щось шукав у воді своє, нафантазоване за час сидіння в окопах. І не знайшов. Розчарувався.
— А ліс усе-таки веселіший, — зітхнув він і повернувся до санітарки. — Ходім, серденько, чаювати.
Зовсім змерзнувши, Головін крикнув:
— Братця!
Згори звісилась голова молоденького бійця.
— Допоможи в трюм зійти.
— Момент, товаришу лейтенанте. — Боєць скотився з рубки, підхопив Головіна, потягнув униз.
Всюди лежали поранені, стогнали, хропли уві сні. Близько від дверей марив морячок, схоплювався, рвав на собі тільняшку, під якою червоніли бинти, і знесилено падав.
— Кидай гранату, — хрипів морячок. — Кидай, матері твоїй ковінька…
Головіну захотілося вирватись на повітря з тісного, пропахлого лікарнею нутра пароплава, та боєць уже втік, а йому бракувало сил, щоб підвестися самому, пройти повз людей, перетворених бинтами в ляльок.
До нього підійшла медсестра, та сама, що не пускала пораненого, який хотів побачити море.
— Чаю хочете? — запитала вона.
— Якщо можна… — з натугою вимовив Головін.
— Чому ж не можна?
Через хвилину вона принесла кварту окропу і великий шматок цукру.
Головін узяв кварту, не поспішаючи став ковтати окріп. Він не одразу звернув увагу на чийсь шепіт:
— Товаришу лейтенанте… Га, лейтенанте…
Повернувши голову, Головін наткнувся поглядом на широко розплющене око, що дивно блищало, — око людини, закутаної у вату і бинти. Людина ледь чутно прошепотіла:
— Залиш чайку… хоч краплинку.
На якусь мить Головін закляк — око ніби гіпнотизувало його. Хто це міг бути? Надто знайоме око. Головін скрикнув: