— Це ти, Льошо?!
Синя тріпотлива повіка затулила око. З-під неї викотилася буйна сльоза, поповзла по бинтах. Сухі, без кровинки, губи ворухнулись, вицідивши з присвистом слова:
— Чайку… Нутро палить.
Повіка знову розтулилася, оголивши око: неприродно велике, чорне і глибоке. Звідкись, чи не з самісінької глибини його, почувся слабий, тремтячий шепіт:
— Водички мені… Хоч якоїсь…
— Зараз, Льошо. Зараз. — Пересилюючи біль у спині, Головін перевернувся і простяг руку з квартою до губів Кондрашову.
Око жадібно заблищало з-під ковдри, випросталась жовта рука, нетерпляче потяглася до кварти.
— Не смій! — Крик пролунав позаду, такий пронизливий, що поранені попідводилися із своїх лежаків.
Підскочила санітарка, вирвала в Головіна кварту і вихлюпнула воду на підлогу.
— Ти що, вбити його надумав? Він у живіт поранений! Йому не можна ні краплі!
— Я думав, тільки в голову, — спробував виправдатися Головін.
— Індик теж думає.
Вона легко підхопила Головіна, підперла сильним плечем і потягла знову на палубу.
… Пароплав ішов назустріч ранковому сонцю. Крижини так само бились об його борти, примушуючи їх басовито стогнати. Праворуч стелилося поспіль — аж до горизонту — крижане поле. Тут ще не встигла попрацювати весна.
Раптом почувся гул. Ззаду, від моря, показалися чотири маленькі одномоторні літаки. Із рубки вискочив капітан, глянув на них у бінокль.
— Німці! Тривога!
Задзвонив гучний дзвін. Біля комина пароплава забилась біла хмаринка. Над водою і кригою попливли уривчасті гудки.
Літаки наближалися швидко. Вже неозброєним оком можна було розрізнити товсті обводи шасі, хрести на тонких фюзеляжах.
«Лапотники», — визначив Головін. — У кожного по дві бомби. Отже, вісім!»
Він зачаровано дивився на літаки, як дивиться миша на удава, що зібрався її зжерти. На палубу вибігла знайома санітарка Зоя, глянула на літаки і, зойкнувши, втекла назад.
Головний «юнкерс», блиснувши віконцями кабіни, перейшов у пікірування. Одразу по ньому застрочили кулемети. По рубці покотилися гільзи, що диміли.
«Юнкере» пікірував далі. З його крил зривались білі вихрові струмені. Свист повітря змішався з вищанням бомб, від якого хололо серце.
Два важких удари струснули пароплав. На палубу сійнуло водою і крижаним кришивом. Літній боєць біля кулемета різко випростався й захитався.
— Що з тобою, дядечку? — закричав молоденький напарник.
— Воюй, солдате… — прохрипів старший, падаючи на спину.
Молоденький боєць підскочив до кулеметів, заходився наводити їх на другий «юнкерс», не встиг — той уже скинув бомби і крутим розворотом шугав у небо.
Дах рубки здибився. Дивовижна сила зірвала Головіна з місця, разом з уламками підняла в повітря…
Опритомнів він уночі. Санітарка прикладала до лоба мокрий бинт. Вона щось говорила йому, та він не чув — у голові настирливо дзвеніло. Внизу неквапливо билась машина. Очевидно, пароплав тягнув буксир. Хтось відігнав «юнкерсів». Головін заплющив очі і знову знепритомнів.
Двічі він приходив до тями від болю. Спочатку, коли його клали на носилки. Дошки причалу, збиті похапцем, пружинили під ногами санітарів, при кожному кроці носилки смикались у їхніх руках, завдаючи болю. Потім, коли полуторка довго везла його кудись вибоїстою дорогою.
Нарешті машина зупинилась. По запаху паровозного диму Головін визначив, що його привезли на станцію. Він лежав у переповненому залі чекання цілий день. Аж уночі підігнали вагони, повантажили поранених і кудись повезли.
Головіна одразу ж поклали на холодний, бляшаний операційний стіл. Сестра тицьнула маску. В ніс ударив колючий і різкий запах хлороформу.
«Рахуйте», — долинуло звідкись здалеку. З болю він догадувався, що осколок засів десь у хребті біля центрального нерва. Якщо хірург помилиться, він чи помре, чи збожеволіє. Або ж його розіб'є параліч, і він стане живою мумією…
Почав рахувати, вдихаючи на повні груди хлороформ. Але від напружених нервів, від страху ніяк не міг заснути, збився з рахунку і почав знову «сімнадцять, вісімнадцять… дев'ятнадцять».
Відчув, що сестра зняла маску.
«Відклали операцію», — з радістю подумав Головін і розплющив очі.
Він уже лежав на спині, стягнутий жорстким шкіряним корсетом. Сестри, чомусь ховаючи очі, похапцем збирали інструменти. Одна з них відсмикнула штору, й операційну залляло сонячне світло. Почали операцію вранці, отже, між «вісімнадцятьма» і «дев'ятнадцятьма» минуло кілька годин.
Над ним схилився хірург у білій шапочці, затісній для великого лисого черепа з мішками під очима, випнутою губою і великим синім носом. Він намацав пульс. Відчувши, що Головін прокинувся, лікар сердито відкинув руку:
— Скажу вам, ви лаялись, як справжній биндюжник.
Ще п'яний від хлороформу, Головін роздратовано промовив:
— Дайте мені спокій!
Хірург сплеснув руками:
— Щоб ви дожили до моїх років! Я зробив неймовірно складну операцію — і от вам, дяка…
Медсестри, що нечутно ковзали по паркету, обурено чмихнули.