— А мені наплювати, що ви там зробили! — розгнівався Головін.
Хірург зняв окуляри з товстими скельцями. Як у всіх людей, що мають поганий зір, очі в нього стали безпомічними й лагідними. Він покліпав білявими віями, ніби запорошив око, і спитав:
— Хочете, покажу осколок?
З емальованої чашечки пінцетом він підхопив крихітний шматочок металу, ще покритий свіжою кров'ю.
— Залишити на згадку?
— Катайте, лікарю, — тихо промовив Головін, здивований несумірністю болю з мікроскопічною величиною стальної грудочки, яка вцілила в момент бомбардування пароплава на Ладозі.
— Житимете сто років. Це кажу я, полковник Радов! — Хірург скуйовдив чуба Головіна і, зітхнувши, додав: — Три міліметри відділяли вас від вірної смерті.
Головін обережно взяв осколок, покрутив у пальцях:
— Думав, що у мене влетіла принаймні пудова болванка…
— Через оці руки, — Радов показав сухенькі кулачки із склеротичними жилками, — пройшли тисячі людей, але ви… я вам скажу!
Хлороформ переставав діяти, і тупий, пекучий біль прийшов звідкись із шлунка, вчепився в хребет.
— Сестро! Морфію!
Головіну зробили укол у ногу, і біль трохи відтягло.
Радов побарабанив пальцями по білій тумбочці, знову надів окуляри, й обличчя в нього відразу стало непроникливим і холодним. Він важко підвівся. За ним зашурхотіли капцями сестри й асистенти. У дверях Радов зупинився.
— Не буду обнадіювати вас, — промовив він. — Видужування може тривати довго. Час, юначе, час покаже…
Головіна повезли в палату — дуже маленьку кімнату у кінці коридора. Вона скидалася на склеп. Сестра опустила штору і наказала спати. Сильно ломило голову, заснути він не зміг і став прислухатися, як знову повільно, вперто підбирався до спини біль…
Віднині час для нього не існував. Йому сказали лежати на спині й не рухатися. Та він не міг цього зробити, навіть якби захотів. Міцно стиснутий корсетом, із ногою, покритою важким гіпсом, він нагадував сповите немовля. Десь на межі небуття тепер треба було знайти якусь стійку форму існування. Найбільше б влаштувала тиха бездумність. Але він не міг примусити себе не думати. Йому здавалося, що мозок у людини схожий на чутливі ваги, які діяли навіть від конопляної насінинки. Зайде в голову часточка якогось спомину, і весь механізм мозку почне працювати, як сигнальний майстровий. Мрія коли-небудь відшукати карти Беллінсгаузена тепер пригасла. Біль украв надію.
«Якщо я виживу, — думав Головін, — то викликатиму жаль і співчуття в інших. А це само по собі образливо. Скільки часу мине, поки я зможу встати? Місяців зо три чи рік? Але ж колись повинен ущухнути біль?!» Як несли в палату, Головін лічив поверхи, їх було чотири. «Отже, коли я зможу встати, то доберусь до сходів. Тільки б вистачило сил перевалитися через перила. Ну, а якщо не встану? Тоді доповзу! Далі жити немає сенсу».
Головін заспокоївся і задрімав. Крізь сон він почув, як прочинилися двері, і в палату прошмигнула сестра. Хтось зупинився на порозі. Він почув тяжке астматичне дихання, відчув на собі погляд того, хто був у дверях.
— Спить, — шепнула сестра.
— Поки що уколи морфію. Інакше біль викличе шок. Добре, що він такий молодий.
Головін упізнав шепіт Радова. Це він стояв на порозі, полковник гуманної й сумної медичної служби, коротконогий, старенький, напівсліпий.
… Якийсь час у Головіна було дивне відчуття: він нагадував собі пісковий годинник. Беззвучно і безповоротно крізь нього сипались дні, тижні й місяці. По тому, як дуло у вікно через погану замазку, він узнавав погоду на вулиці. Проминули літо й осінь, потім настала зима. Від снігу надворі посвітлішало в палаті, стало видно маленькі тріщини в штукатурці, невеликі патьоки. Примруживши очі, він бачив у цих патьоках і тріщинах різні картинки — то мережу доріг, як на карті, то хмари, то людей, що сплелись у щільний клубок, то розбурханий океан із бризками блискавок. Він лежав на спині і нічого, крім стелі, не бачив.
Невелику різноманітність приносив ранковий обхід. Радов, як завжди поспішаючи, питав про самопочуття і підводився, не дослухавши відповіді. Він усе знав. Головін жалівся, що під гіпсом нестерпно свербить набрякла нога. «У всіх свербить», — кидав він. Головін казав, що допікає сильний біль, просив морфію. Але він наказував давати анальгін чи пірамідон. Іноді на чолі почту з'являвся начальник госпіталю, і тоді смішно було дивитись, як Радов, червоніючи, наче школяр, плутаючись у латині, щось розповідав про Головіна.
Лейтенант завжди чекав вечора. Якщо не було термінових операцій, у цей час приходив Радов. Вечорами він був зовсім інший. Він сідав на край ліжка, деякий час мовчав, прислухаючись до своїх хрипів у кволих грудях, а потім починав розповідати про життя, про фронти, на яких довелося побувати. Всі події він подавав у якійсь кумедній формі, схожій на анекдоти, і вони разом сміялися й однаково витирали очі, і після цього Головіну думалося, що тужити не варто, усе владнається, що жити взагалі-то можна…
Якось Радов приніс стару книжку Роберта Скотта про його похід до Південного полюса. У ній було зібрано щоденники, листи до рідних, друзів, до англійського товариства, що колись надзвичайно вразили Головіна своїм драматизмом.
— Звідки ви дізналися, що я цікавився Антарктидою? — здивовано запитав Головін.
Радов лукаво всміхнувся:
— Знав, та мовчав. Мені про вас розповідав Льоша Кондрашов, але тоді ви були ще зовсім слабі. Я боявся хвилювати.
— А де він зараз?
— В іншій палаті. Коли він вставатиме, дозволю провідати.
— Він тоді у розвідку ходив.
— А куди, власне, пізніше дівся архів?
Головін спохмурнів:
— Про це й мені б хотілося дізнатись. Ми відправили його в Ленінград, а потім німці перейшли в наступ, я з боїв не виходив, аж поки поранило.
— Та ви даремно хвилюєтесь, збережуть архів ленінградці. Колись же наші прорвуть блокаду.
— Швидше б…
Книжка Скотта, хоч вона й була давно знайома, подіяла на Головіна ліпше від будь-яких ліків. Ночами, коли глухий біль гуляв по спині, його не брав сон, він відновлював по днях життя сильної, розумної і цілеспрямованої людини, яка все-таки не могла подолати нікчемного розчарування, ставши другим, а не першим відкривачем Південного полюса. Коли 18 січня 1912 року Скотт і четверо його вірних друзів пішки, по сипкому снігу, в сильний мороз досягли Південного полюса, вони по залишеному табірному намету дізналися, що лише за чотири тижні до них тут побував Амундсен. Це так гнітюче подіяло на змучених людей, що зворотний шлях виявився їм не по силі, і вони загинули.
Скотта занапастило марнославство. Але його можна було зрозуміти. На батьківщині перед ним відкривалася невесела перспектива і величезні борги. Можливо, й правда, що першість відкриття — у науці, мистецтві, географії або спорті — річ далеко не байдужа? І чи треба після всього, що зроблено, відмовлятися від своєї мети? Чи має право він, Головін, кидати свої докази куди вищого досягнення — відкриття Беллінсгаузеном цілого континенту?
Його взяла злість на самого себе. Треба гнати геть ганебне прислухання до своїх власних хвороб, марні докори сумління. Треба швидше стати на ноги, спробувати пробитися в обложений Ленінград і вести далі те, що почав.
Переборюючи самого себе, Головін ранком почав робити гімнастику, сестра обтирала його холодною водою. Потім він брався до книжок.
Невдовзі з'явився в палаті Льоша Кондрашов. Відтоді як його бачив Головін здоровим, Льоша дуже змінився. Вигляд став якийсь чоловічий, солдатський. Рани його загоювалися, про що він одразу сказав:
— Лікар обіцяв вилікувати швидкісним методом. Ех, швидше б додому. — Домом він називав свій Ленінградський фронт. — А ви як, товаришу лейтенанте?
— Радий би в рай… Наприкінці місяця буде комісія.