Льоша подивився з жалістю, хоч і намагався це приховати.
— Хто б міг подумати, що вас поранить знову тоді, на пароплаві. Адже я був ледве-ледве живий, а ви ходили…
Він розповів, що бомба з «юнкерса» попала в корму, пароплав втратив управління і довго відбивався від пікірувальників, аж поки їх відігнали наші пілоти. Надвечір прибув буксир і дотягнув судно до берега. Повідомив Льоша й про те, що справи під Ленінградом пішли на краще.
— Може, до того часу, як випишемося, прорвуть наші блокаду.
…12 січня 1943 року в палату без стуку увірвався Льоша Кондрашов і закричав від порога:
— Вмикайте радіо, товаришу лейтенанте. Почалося!
Диктор Московського радіо повідомляв про початок наступу наших військ під Ленінградом. Пізніше, коли в госпіталь, де лежав Головін, почали прибувати поранені з-під Ленінграда, всі дізналися про подробиці тяжких і кровопролитних боїв, про те, як перед боєм на могилі Суворова офіцери й солдати присягали бити ворога, як на берег вийшов зведений оркестр і під могутні акорди «Інтернаціоналу» солдати пішли на штурм гітлерівських укріплень.
Сім діб дивізії прогризали ворожу оборону, бій не вщухав ні вдень, ні вночі, на один-два кілометри за добу скорочувалася відстань між фронтами. Бились уже дивізії других ешелонів. Бійці оточили Шліссельбург і вели вуличні бої.
О 9 годині 30 хвилин 18 січня 1943 року під робітничим селищем № 1 зустрілися бійці Ленінградського і Волховського фронтів. Вони кинулися назустріч один одному, не звертаючи уваги на артилерійський обстріл із Синявинських висот. Це була довгождана зустріч. Плани Гітлера задушити ленінградців голодною смертю було зірвано.
Того ж дня, 18 січня, Москва прийняла рішення про негайне будівництво залізничної лінії Шліссельбург — Поляни з мостом через Неву. 6 лютого до Ленінграда з глибини країни прибув перший ешелон із хлібом…
Цією дорогою трохи пізніше поїхав на фронт Льоша Кондрашов, а влітку потрапив у Ленінград і Головін.
Головіна випустили з госпіталю з багатьма умовами… Йому заборонили піднімати важке, перенапружуватися, перевтомлюватися, наказали дотримувати дієти, не пити й не курити, не перегріватися на сонці і не охолоджуватись на морозі. Одне слово, його комісували зовсім, видавши свідоцтво про звільнення від військового обов'язку. Головін опротестував це рішення лікарської комісії, але на фронт його все одно не послали.
Правдами й неправдами йому вдалося одержати дозвіл на квиток у Ленінград, де він сподівався знайти свою частину.
Сусідом у купе виявився веселий, балакучий вірменин із погонами капітана інтендантської служби. Говорив він із сильним акцентом, тряс худими волохатими руками, як вітряк, вирячивши очі в червоних прожилках.
— Що ти в Ленінграді знайшов? — кричав він, підхоплюючись. — Там ще блокада. Голод. Дощі.
— А куди подітися? — усміхнувся Головін.
— Їдь на Кавказ. Там фрукт багато! Айву знаєш? — гаряче хапав він за руку.
— Ні, не знаю. — Головін і справді ніколи не бачив айви.
— Ну, як це не знаєш! — обурювався супутник. — Черемху знаєш?
— Знаю.
— Так-от, зовсім не схоже.
Задоволений поясненням, він відкидався на спинку дивана і, прицмокуючи язиком, починав розхвалювати Вірменію, гору Арарат, райський куточок Арзні, навіть згадував вірменського попа-каталікоса.
— Від води «Арзні» худнуть товстуни, жирнішають худі, красивішають виродки! Тобі тільки треба буде змінити в паспорті дату народження, решту зробить «Арзні»…
Ленінград зустрів настороженою тишею прифронтового міста. На щастя, попутника чекала машина, і веселий капітан довіз Головіна до будинку в Лермонтовському провулку. Квартира, як і чекав Лев, виявилась порожньою. Товстий шар пилу лежав на меблях, на підлозі, на книжкових шафах.
Цілий день він прибирав, мив підлогу, перебирав книжки. Вони були в такому самому порядку, в якому Лев залишав їх перед війною. Два роки проминуло відтоді, а здалося, що півжиття. Він опустився на щабель драбинки і розгорнув книжку в старовинній тисненій оправі, ті самі «Дворазові пошуки в Південному льодовитому океані», над якими починав працювати дід, скрупульозно і тонко, як хірург скальпелем, роблячи помітки і записи на берегах. Видно було, як він наполегливо йшов до своєї мети, вишукуючи вагомі докази.
«Завтра ж поїду в архів», — раптом вирішив Лев і поклав книжку на письмовий стіл.
В архіві Головін сподівався зустріти кого завгодно, та тільки не майора Попова, того самого, якому допомагав вантажити ящики з паперами перед відправленням на фронт. Він майже ясно відчував у собі межу двох життів — того, що минуло до війни, і що було зараз, і не міг сплутати одне з одним, як не могла річка перелитись через вододіл у іншу. Він устиг забути людей, з якими зустрічався до війни. Вулиці були не схожі на колишні. І не тільки тому, що вікна будинків затулили газетні стрічки хрест-навхрест, нижні поверхи люди забили мішками з піском, а в небо почепили сірі ковбаси аеростатів. Не тому, що перехожі одяглися в штани і ватянки, озброїлися гвинтівками й гранатами і замість трамваїв частіше гуркотіли танки та покриті брезентом військові вантажні машини з гарматами на причепі.
Вулиці, як і люди, змінили обличчя відчутним очікуванням небезпеки, ілюзорністю тиші, яку будь-якої секунди могли обірвати снаряд, сирена, гул літака чи крик людини, що вмирає.
Анатолій Васильович Попов з'явився з далекого, забутого часу, і тому Головін сторопів. Одягнений Попов був у той самий сукняний кітель, штани-кльош, але на плечах золотилися погони з малиновими просвітами і поблискував морський «краб» на кашкеті.
— Головін! — розкинув руки Попов. — Яким вітром?
— Із госпіталю.
— Поранений був?
— Тепер списали зовсім.
— Руки-ноги ніби цілі…
— Нога зрослася, а хребет пошкоджений.
Головін відзначив, що Попов колись розмовляв із ним на «ви», а тепер перейшов на «ти», певно, обтерла війна і цього чоловіка.
— Проходь, сідай. У мене тіснувато, правда, але взимку було тепло. Отут грубка стояла…
Головін сів на великий дубовий стілець.
— До речі, всі меблі спалили, а оцього стільця вберіг, — промовив, усміхнувшись, Попов. На ньому частенько сидів Семен Осипович Макаров.
Анатолій Васильович переклав з місця на місце папірці на столі, збираючись почати якусь розмову, уважно подивився Головіну в очі:
— Ну а тепер куди надумав?
— Постараюся все-таки прорватись у свою частину…
— Нічого не вийде. Думаєш, я не рвався на фронт? З голоду тут ледве ніг не витяг. Та залишили при архіві, як сторожового пса.
— Мене весь час хвилювало от що… Десь у грудні ви повинні були одержати вантаж із Катерининського палацу з Пушкіна… — промовив Головін і завмер від хвилювання.