— А-а, ти все сподіваєшся знайти карти Беллінсгаузена?
— Ми витягли архів з-під носа в німців!
— Ти особисто?
— Ну, не я, а весь мій взвод.
Попов присвиснув і поліз у стіл, заходився метушливо перебирати папки:
— Ага! Слухай: «Акт про прийом архіву вісім тисяч двісті тридцять два дріб дев'ятнадцять індекс сім… Майор Зубков… Молодший лейтенант Головін…» Так це ж був ти, а я не звернув уваги! Навіть не подумав, уяви! Голод виїв усі емоції.
— Ця частина архіву у вас?
— Та де їй бути? Тільки нічого не розібрано і зберігається… зберігається — не те слово. Гине в сирості. Сухих приміщень нема, дров нема, робітників нема!
Попов розсердився і відштовхнув папку від себе:
— А я голову сушу, як мені тебе в помічники перетягти, а ти хочеш у свою частину прорватися…
— Мені працювати у вас? — зраділо спитав Головін.
— У мене. Пиши заяву… Оформимо допуск, одержиш пайок… Ти завжди з'являєшся в найпотрібніший момент.
Попов оформив Головіна старшим науковим співробітником, що відповідало його офіцерській посаді. Військова комісія визнала обмежено придатним до нестройової служби. В інтендантському управлінні флоту Головін одержав морську форму й погони і став на харчове забезпечення. Наступного дня він одразу ж попрямував у архів.
Папери зберігалися в неопалюваних підвальних приміщеннях, почали відсирювати і бралися пліснявою. Треба було терміново їх рятувати. З командою калік, ослаблених від недоїдання, Головін роздобув вентилятори, розклав паперові стоси по стелажах, потроху став готувати паливо на зиму. Працювали з ранку до півночі, часто залишаючись ночувати тут же, в архіві.
Блокаду хоч і було прорвано, але ворог висів і далі над містом, методично, квартал за кварталом, обстрілюючи його з важких гармат і роблячи повітряні нальоти.
А в цей час на півдні гриміла Курська битва. Під Ленінградом, як повідомлялося у зведеннях Інформбюро, йшли бої місцевого значення. У стрілянині під Великими Луками, Любанню, Синявіно, Красним Бором, у цілій серії місцевих операцій серед боліт і лісової глушини йшло перемелювання живої сили ворога. У невеликих за масштабом боях, але на багатьох ділянках, все було підпорядковане одній меті — не дозволити перекинути фашистських військ під Курськ і Бєлгород. Трясовина засмоктувала гармати, від спеки, болотних випарів, тліючого торфу розколювались у бійців голови, за тиждень пріли й розлазилися гімнастерки, та ленінградцям вдалось виконати це завдання. Жодного солдата гітлерівці так і не змогли перекинути на південь.
Після перемоги під Курськом почалося планування розгрому 18-ї армії Ліндемана — головної бойової сили північного крила всього Східного фронту німців. Загальний задум зводився до того, щоб не тільки остаточно звільнити Ленінград, а й розгромити фашистську армію, заволодіти Лузьким плацдармом і націлитися на Прибалтику.
Передчуваючи це, на рубежі Нарва, Псков, Порхов гітлерівці негайно почали створювати тилову оборонну смугу, названу «Пантерою». Полонений офіцер-сапер розповів про підготовку до руйнування мостів, доріг, до мінування населених пунктів. У радянського командування виникло питання: чи не збирається Ліндеман відступити з-під Ленінграда раніше, ніж його «підрубають під корінь»? Тоді треба не дати фашистам безкарно залишити стіни міста.
Гітлерівці розуміли, що тепер росіяни набагато сильніші за них, але відступати вони поки що не збиралися. Згодом з'ясувалося, що командуючий групою армії «Північ» Кюхлер справді боявся оточення 18-ї армії. Тому німці завантажували найближчий тил, щоб полегшити швидше пересування військ по всьому фронту. Водночас Гітлер категорично відкинув варіант умисного відходу і наказав утримувати позиції під Ленінградом до останнього солдата.
Настала зима. Та як вона не схожа на першу блокадну зиму! Місто хоч і напружено, зі зривами, але ж постачалося всім необхідним — одержувало ешелони з хлібом, боєприпасами, вугіллям. Гітлерівці з обложників перетворилися в обложених. Перед ними знову диміло заводськими димарями місто-гігант, а будь-яку спробу стріляти по місту одразу ж припиняв згубний вогонь російської артилерії. Позаду в лісах хазяйнували партизани, громили тили, армійські склади, висаджували в повітря мости й дороги.
Легше стало працювати і службовцям архіву. Замість курних «буржуйок» тепер топилися печі, в приміщеннях і сховищах підтримувалась нормальна температура. В «канікулярному порядку», як висловився Попов, Головін зміг почати розбирати папери першої чверті минулого століття. Решта ж співробітників була зосереджена в сучасному відділі, куди найбільше надходило заявок від різних військових закладів і приватних осіб.
Дедалі частіше й частіше Лев залишався ночувати в архіві, щоб не гаяти часу на дорогу додому.
У ніч на 14 січня 1944 року ленінградське небо наповнилося гулом бомбардувальників. Люди, звиклі до тупого виття «юнкерсів» і «хейнкелів», здогадалися, що йдуть наші літаки. Через деякий час гул затих, і до околиць долинув гуркіт вибухів. Над хутором Беззаботним, на південь від Стрєльні, повисла заграва. У цьому районі стояла далекобійна артилерія гітлерівців. Сховані в довгочасних бетонних спорудах батареї понад два роки обстрілювали місто і бойові порядки наших військ. Тому командуючий Ленінградським фронтом попросив у Ставки спеціальну групу нічних бомбардувальників, які й завдали масового удару по ворожих артилерійських позиціях.
У цей самий час, у густому тумані, ледь побрязкуючи зброєю, до передової підходили дивізії генерала Симоняка. Вони йшли спорожнілими вулицями через відкриті для них проходи в барикадах, поміж бетонними надовбами, через дротяні загородження, а потім по лабіринту глибоких траншей добиралися до вихідного рубежа за сто-двісті метрів від фашистів.
На світанку полки реактивних гвардійських мінометів, важкі гармати фортів Сірий Кінь і Красна Гірка, батареї Кронштадта відкрили вогонь. Понад годину вони громили ворожі укріплення, дзоти й артилерію. Після вогневої підготовки в бій пішла піхота і протаранила з ходу першу позицію головної смуги укріплень гітлерівців.
Загрузаючи в мокрому снігу, напівглухий і напівсліпий від вогню Льоша Кондрашов біг одним із перших і навмання стріляв з автомата короткими чергами. Поли шинелі чіплялися за колючий дріт, і він лаяв себе за те, що перед атакою забув запхнути їх за ремінь. Йому здавалося, що він відстає, і тоді біг ще швидше, розбризкуючи валянцями снігову кашу.
Його батальйон перебував на вершині клину. Роти здолали й другу смугу, перерізавши шосе від Красного Села на Пушкін. Льоша бачив, як назустріч мчали руді траси кулеметного вогню, з диму вилітали розпечені болванки фаустпатронів, ще незнайомих нашим солдатам. Але вся ця смерть із вереском, рохканням, виттям, скреготом чомусь пролітала мимо, сліпо розпорюючи повітря.
Ноги послизнулись на глинястому бруствері, Льоша з розбігу простягся на землі, крутнувся дзигою і скотився в окоп. Каскою він уткнувся в щось м'яке й побачив мертвяка із застиглим скляним поглядом. З переляку він тицьнув його автоматом. Німець звалився на бік. Бачачи, що окоп покинутий, Льоша виліз нагору і побіг далі.
Звідкілясь збоку виповз танк. Перевалюючись на вирвах і вибоїнах, він обігнав Льошу, обдав жирним димом із випускної труби. Кондрашов наліг дужче, біг, намагаючись сховатися за ним, як за щитом, але раптом ноги не відчули землі. Не встигнувши й охнути, Льоша провалився в якусь яму, боляче вдарившись боком об щось залізне. Він різонув з автомата по темряві, і в цю мить хтось стрибнув на нього ззаду. Льоша інстинктивно зігнув плечі, той, хто нападав, не розрахувавши, перелетів через голову. Льоша ривком відкинувся назад, натиснув на спусковий гачок, автомат не спрацював. Тоді він перехопив зброю за дуло, ударив німця прикладом.
Кілька секунд Льоша важко дихав. Він напружив зір, побачив на сірій шинелі вузенькі білі погони. «Офіцер», — здогадався Льоша. Німець, застогнавши, перевернувся на бік.
Льоша полегшено зітхнув. Так близько він побачив ворога вперше й нітрохи не злякався. Офіцер чомусь був без зброї, а Кондрашов тримав у руках, хоч і з порожнім диском, автомат, яким міг ще раз ударити, як ломакою.
У німця було брезклувате бліде обличчя, забруднене землею, товстий ніс і подвійне підборіддя. «Певно, тиловий щур», — визначив Кондрашов, запускаючи руку в протигазну сумку. Перед атакою він засовував туди три диски. Чітко пам'ятав, що два розстріляв, а куди подівся третій — не міг збагнути. Якби в автоматі залишився хоч один патрон, він, напевно, пришив би фашиста і побіг би далі, але зараз, по суті беззбройний, він не міг, не хотів убивати прикладом. І залишити живим не міг — раптом у німця виявиться пістолет, тоді він, звичайно, стрілятиме в спину.
Кондрашов огледівся довкола. «От нещастя», — подумав він і, розізлившись, крикнув:
— Hande hoch![5]
Німець спритно підняв руки. Льоша смикнув його порожню кобуру, обшарив кишені, проте нічого не знайшов.
Нагорі ще гримів бій, стріляли. Вилазити не було сенсу.
— Нічого, перечекаємо, — промовив Льоша і знаком наказав німцю опустити руки.
Упав він, як тепер зрозумів, у напівзруйновану землянку. Крім гільз, порожніх цинкових коробок і якогось ганчір'я, в ній нічого не було. Кондрашов став чекати.
Над полудень бій перемістився вбік. Билися, здається, під Александрівкою, околицею Пушкіна, під Дятлицями і Ропшею, націлюючись на Красне Село, щоб замкнути кільце оточення. Судячи з жорстокої, безупинної стрілянини, німці чинили відчайдушний опір, чіплялися за кожний опорний пункт, за хоч трохи тепле гніздо, дзот, траншею, знаючи, що коли їх виженуть на голі поля, то всі або загинуть під вогнем, або замерзнуть.
Увечері ще дужче похолоднішало. Сніг, прибитий денною відлигою, взявся товстою крижаною коростою. Німець, хоч і був у хутряній шинелі, почав мерзнути. Він жалібно цокотів зубами. Льоша теж промерз. Волога від поту тілогрійка під шинеллю почала дубнути, мокрі валянці стали як колодки.
«Треба вибиратися, — подумав Кондрашов. — Але як вести німця і куди? Певно, він здогадався, що у мене патронів нема, може втекти».
— Hande! — крикнув він.
Німець, як здалося, цього разу неохоче, лінькувато підняв руки. Льоша квапливо розстібнув свій брезентовий пояс, зробив зашморг і почав затягувати руки полоненого. Німець спробував чинити опір, щось забурмотів, та Льоша коліном стукнув його під зад. Німець зойкнув від болю. Мабуть, попав по тому місцю, по якому раніше прогулявся приклад.
Кондрашов вибрався нагору, оглянувся. Поле, зрите окопами, переоране танками, скалічене фугасами, куріло. Все живе відкотилося далі, а неживе лишилось. То там, то тут валялися трупи, стирчали кулеметні триноги, кілки від колючого дроту. Далеко, під ріденьким лісовим острівцем, блукали якісь люди — чи то німці, чи то наші. Про всяк випадок Льоша не став привертати їхньої уваги. Він допоміг вилізти німцеві й повів полоненого в тил.