— Говори.
Зубков не був кадровим військовим. Правда, у січні сорокового року він трохи повоював із білофіннами в добровільному лижному батальйоні, але обморозився, і його комісували з армії. Працював він у районному комітеті Тсоавіахіму, і звання йому присвоїли за посаду. Лівий бік його обличчя спотворював сивуватий рубець. Головін соромився дивитися на цей рубець, але погляд сам по собі зупинявся на ньому.
— У підвали Катерининського палацу у вересні наші перевезли морський архів. Зараз його захопили німці. Звичайно, вони пустять його за вітром. А це величезна цінність, Олексію Сергійовичу! Архів треба врятувати.
— Ну і що тепер?
— Рятувати треба.
Зубков вивів ложкою візерунки на столі, помовчав.
— Інших справ по горло, Левку… Боюсь, нічого не вийде.
— Не можна ж лишати архів на загибель!
Капітан пошкріб ложкою на дні казанка, зібрав крихти і вкинув у рот.
— Поміркуємо так… Напиши докладний рапорт, обгрунтуй. Я передам комбатові, а той далі. Можливо, когось він і зачепить. Сам же помалу спостерігай, думай, що робити.
— Дякую, Олексію Сергійовичу. — Головін з радістю потиснув лікоть Зубкова.
— Нема за що. Як я розумію, хтось у штабі повинен зацікавитися. Все-таки історія.
Хоч, правда, стара, але в науковому значенні цінна.
— Правильно ви розумієте! — Головін махом проковтнув кашу і заквапився до себе.
Його взвод розташувався в підвалі. Верх будинку згорів, але підвал уцілів. У ньому раніше зберігалася капуста, запах вивітритися не встиг, кислятиною тягло з усіх кутків. Зате сюди не завівало, було тепло від грубки-«буржуйки». Труби бійці вивели в бік, досить далеко від підвалу. Помітивши димок, німці спершу стріляли з мінометів та гармат, розворушили вихід, але потім затихли. Про всяк випадок Головін наказав розпалювати «буржуйку» тільки вночі. Тепер її залізні боки багряно світилися у напівтемряві.
Головін пробрався повз бійців, що спали, у свій куток, завішений старою байковою ковдрою, засвітив каганець, витяг із речового мішка зошит у цератовій обгортці й перламутрову авторучку — німецький трофей.
«Командиру роти 3-го батальйону 264-го стрілецького полку капітану Зубкову О. С», — почав він рапорт і зупинився.
Скільки разів у дитинстві, отроцтві, юності вчувався йому шум води, яку розтинав форштевень, крижаний дзвін обмерзлого такелажу, глухі удари крижин!.. Спогади такі ж стрімкі й невловимі, як думка. Миттєвим спалахом вона враз осяяла все, що зберігалося в Головіна у заповітних клітинах пам'яті. І він побачив на містку низенького капітана із спадистим лобом, випуклими очима під крутими бровами, у високому морському кашкеті й шинелі на вовчому хутрі. Примруживши одне око, цей капітан припадав до підзорної труби, сподіваючись у густому серпанку туману за білими, як цукор, головами айсбергів побачити південний материк…
Після того як Головін подав рапорт, минув тиждень. Його гризли сумніви. Здавалося, що всі командири у батальйоні вже знали про рапорт і значливо мовчали, як приховують від хворого історію його хвороби. Він лаяв себе за квапливість, оскільки рапорт писав поспіхом і там вийшло більше емоцій, аніж діла. Треба б по пунктах, як у військовому статуті, а він розписав усю історію, як зелений студент першу курсову роботу. У кого знайдеться стільки часу?
Вряди-годи фашисти стріляли з мінометів. Наші не відповідали: снаряди й міни берегли, як хліб. Видавали їх у дивізії майже поштучно. Те саме було і з патронами. Нестача боєприпасів викликала у військах явище, небачене у таких масштабах в історії воєн. Мало не головною силою в обороні стали снайпери-винищувачі. З гвинтівкою, що має оптичний приціл, із коробкою патронів, шматочком сала й житнім сухарем — добовим пайком — вони виповзали на нейтральну смугу і вибивали німецьких солдатів.
Бійці сусідньої роти притягли полоненого — прищуватого баварця у жіночому пуловері, натягнутому поверх френча. Німець скаржився, що росіяни не мають почуття фронтової товариськості. Вони стріляють по відхідниках. Висунеш голову — куля. Через то позагиджувані всі траншеї. Серед німецьких солдатів пройшла чутка, ніби під Ленінград прибула спеціальна дивізія мисливців-сибіряків, які влучають білці в око.
Пізно ввечері по Головіна прийшов ординарець Нікітич.
— Командир роти просить.
Чому ординарця звали Нікітичем, ніхто не знав. Це був ще нестарий солдат — років на тридцять п'ять, не більше. Та й старечої поважності не було. Проте ординарець вирізнявся серед солдатів роти, переважно молодих, необстріляних, своїм багатим досвідом у житейських ділах. Нікітич пройшов виховання в горластій, нервовій, настирливій шатії безпритульників. Прізвище Нікітського йому дали в дитячому будинку, що знаходився біля Нікітських воріт у Москві. Бійці спростили його до Нікітича. Був він сухорлявий, неговіркий і везучий. За це і тримав його Зубков у ординарцях. Носив Нікітич чубчик, що затуляв два різних ока — голубе і каре, нехтував каскою, задовольняючись сукняною пілоткою для командного складу. На зріст він був ще нижчий за Головіна.
Перед входом до землянки Нікітич пропустив молодшого лейтенанта вперед, а сам відійшов убік. Зубков із цікавістю подивився на Головіна, немов побачив уперше, схилив голову набік, вислухав.
— Так вигоріла ж твоя справа, — відразу виклав він новину. — З політвідділу дивізії хтось має приїхати. Комбат теж обіцяв завітати. Хто, питає, такий цей Головін? Учений чи щось у цьому плані? Бережи, каже.
Головін зашарівся і перебив Зубкова:
— Що ж наказано робити?
— Наказано поки що самим їсти кашу, раз її заварили, вести розвідку, — Зубков помовчав, стукаючи по столі кісточками пальців. — Нікітичу, почастуй лейтенанта своїм трофеєм.
Ординарець наче виріс із-під землі, поставив банку угорської яловичини з перцем і поклав сіру прісну галету.
— Звідки? — здивувався Головін, набираючи повну ложку м'яса.
— Він до фріців у гості ходив, — засміявся Зубков. — Я з ним, як за пазухою… А коли серйозно, тимчасово тобі віддаю. Для розвідки незамінна людина. Як комар. У будь-яку щілину пролізе. Ти казав, що в тебе у взводі хтось тутешній є?
— Так. Кондрашов.
— Нехай вони удвох сходять, розвідають, — Зубков розгорнув карту, покреслену кольоровими олівцями. — Чуєш, Нікітичу?
— Чую, — відгукнувся ординарець.
— Проходи розвідай.
— Зрозумів.
— Не знаю, як дякувати вам, — пробурмотів Головін.
— Мені нема за що. Начальство наказує. Сам би я сидів зараз і за вухом би не свербіло.
Та по очах бачив Головін, що Зубков жартує.
— Якщо фріц спробує чинити галас, бий оцією штуковиною, — Нікітич підкинув на долоні гранату. — Ножем без звички не зможеш. Або чіпляйся, як кліщ, тільки б не кричав.
Кондрашов не моргаючи дивився в рот наставникові.
— Дивись, як вийти із захвату… Хапай! — Нікітич розслабився, дав обхопити себе, потім, різко рвонувши ліктями, вислизнув із рук Кондрашова і несильно вдарив його головою в підборіддя.
— Спритно ти це робиш, — ворушачи забитою щелепою, пробурчав Льоша.