— Життя й не того навчить.
Вони тренувалися за окопами у виярку, якого німці не могли бачити. Нікітич примушував Льоту повзати, нечутно продиратися крізь дріт, користуватися звуковими сигналами, розчищати шлях від мін, маскуватися.
Вартовий вночі бачить усе, що з'являється на світлому тлі. Підсвічують пожежі, ракети, зірки. Ти повзеш, раптом чуєш, вартовий близько і дивиться. Замри! Як був відстовбурчений лікоть, так і залиш. Утямив? Спробуємо!
Поверталися вони із занять пізно. Нікітич жив у взводі Головіна й спав поряд із Кондрашовим.
Вони вже відпочивали, коли до Головіна прийшли гості — Зубков, комбат Пивоваров і полковий комісар Дергач.
Дергач був із флотських. Свого часу матросив на Балтиці, за більшовицьку агітацію сидів у Хрестах, придушував Кронштадтський заколот, ходив на лінкорі «Марат» і досі під гімнастеркою носив тільняшку.
Зайшовши до підвалу, полковий комісар суворим жестом зупинив Головіна, що хотів був рапортувати, огледівся, знайшов вільну колодку і сів — у нього боліли ноги.
— Так он ти який, Головін, — пробасив комісар, по-старечому примруживши око. — Хоч малий, та завзятий. Володимир Миколайович Головін часом не родич?
— Дід.
— А я ж його пам'ятаю! На «Императоре Павле» був другим помічником. Матросам усяке розповідав. Я як почув про Беллінсгаузена, про нього подумав. Тільки він і тоді вже старий був.
— У шістнадцятому помер.
— Отже, внук у діда вдався?
— Та шкода ж архіву…
— Шкода — не те слово, лейтенанте. Ця втрата непоправна. Ти складне завдання на себе береш.
— Уявляю.
— Вибити німців із Катерининського палацу ми не зможемо. Сил немає. Та й фашисти, як підмерзнуть дороги, спробують наступати. Залишається диверсія. Так. Диверсія.
— Ми готуємо розвідників.
— Знаю. Але треба готувати увесь взвод. Скільки у тебе в активі багнетів?
— Тридцять вісім.
— Про завдання людям розкажи. Щоб кожен розумів, заради чого йде. І неодмінно про експедицію. Якомога більше, зрозуміліше. Все-таки з усіх морських походів минулого століття це був найбільш вдалий. А вже люди зрозуміють: якщо ми починаємо таку справу, значить, збираємося жити довго і будь-що вистоїмо.
Дергач поставив долоню ребром:
— Справа ця не тільки твоя, Головін. І не наша з вами, — він озирнувся на Пивоварова й Зубкова, — а державна. Ясно?
Командири кивнули.
— Коли піде розвідка?
— Завтра на ніч, — відповів Головін.
— Гаразд. А поки що відпочивайте. — Дергач підвівся, заскреготів зубами від болю, потер коліно, промовив, ніби виправдуючись. — Ревматизм замучив. На найгіршу погоду…
Головін провів начальство, перевірив варту, затримався біля входу. Було тихо. Темно. Ледве підсвічували хмари. Зверху на них падало місячне сяйво. Німці не пускали ракет, не чіпляли «ліхтарів» на парашутиках. Також спали. Через негоду не літали «юнкерси». Вони не могли поки що піднятися з грузьких аеродромів.
Головін повернувся до себе, скинув чоботи. Шинелю прослав на соломі, укрився з головою ковдрою. Він подумав, що все обійдеться, все буде гаразд і одразу ж із забобонним страхом подумки плюнув через ліве плече.
… Вранці після сніданку Нікітич і Кондрашов потренувалися, а потім з дозволу Головіна знову лягли спати. В ніч вони вирушили до німців.
Йти ходженою дорогою Нікітич побоювався. Ранець, із непорушного запасу якого Зубков частував Головіна і який кудись зник, міг навести німців на думку, що цей шлях уподобали російські розвідники.
А Нікітич, до речі, на ранець наткнувся зовсім випадково. Німецькі сапери ставили міни на нейтральній смузі, якийсь скнара приплентався сюди з ранцем, щоб товариші не поцупили, та сам і забув. На світанку цей ранець із рудої телячої шкури і побачив першим Нікітич. Проповз метрів триста, та так, що й наші дозорці невдовзі стратили його з очей. Повернувся з трофеєм, знав: німці — народ дбайливий, якщо належить непорушний запас, дві банки консервів, галети й мармелад, він завжди лежатиме в ранці.
Зараз Нікітич вирішив пробратися краєм ярка до кладовища, проминути першу лінію окопів, обігнути дзот і далі діяти, як покаже обстановка. Піщаного урвища німці замінувати не могли, а от унизу, біля струмка, звичайно, мін понаставляли.
Пробирався він поволі, притулившись до стіни і носком чобота вибиваючи для ніг опору. За ним услід ішов Кондрашов. Обидва були в самих тілогрійках з автоматами, перекинутими за спину, з гранатами на поясах. Ножі вони встромляли в землю й зависали на них, щоб не посковзнутися вниз, просто на міни.
Дуже підмерзло, але земля була ще волога, некрихка й безшумна. Місяць зовсім заступили хмари. Лише час від часу десь збоку палив старанний ракетник, примушуючи щоразу завмирати на місці.
Можливо, годину, а то й більше долали вони відстань, яку під добрий час пройшли б хвилин за десять. Нарешті з'явився бугор — дзот. Його будували наші, але якось через поспіх відступаючи, залишили цілим і неушкодженим.
Німці із старої амбразури зробили лаз, а старий вхід забили камінням і залили цементом, лишивши тільки вузьку щілину для кулемета.
У дзоті хтось тихо терликав на губній гармошці. Тужливі звуки долинали, як із підземелля. Нікітич потягнув носом, вловивши запах солодкуватого німецького тютюну з ментолом. Зробивши застережливий жест, він трохи піднявся над урвищем і помітив силует вартового. Німець дивився вбік, тримаючи в рукаві цигарку. Гвинтівка з коротким кинджалом-багнетом стояла поряд. Отже, йти гітлерівець не збирався. Подумки чортихнувшись, Нікітич поліз далі, маючи намір обійти вартового. Та коли розвідники відійшли метрів на п'ятдесят убік, вартовий підвівся і, покашлюючи, пішов уздовж траншеї просто на них. «Захотів умерти», — із злістю подумав Нікітич, повільно відстібуючи від пояса гранату. Вартовий не дійшов кроків із п'ять, зупинився, покрутив головою туди-сюди й повернув назад. Нікітич, як ящірка, прошмигнув у траншею і подав руку Кондрашову.
Ходом сполучення вони дійшли до кладовища. Ховаючись за хрестами, перетнули його по діагоналі й опинилися біля дерев'яних будинків околиці.
— Далеко ще? — запитав Нікітич, поправляючи чубчик.
У темряві Льоша не пізнавав місцевості, хоч бував тут до війни не раз. Пам'ятав, на виході з кладовища стояла цегляна сторожка. Тепер її не було. Згоріло й кілька будинків, що були неподалік.
— Треба вулицею пройти, — не дуже впевнено сказав Льоша.
— Веди! — сердито підштовхнув його Нікітич.
Льоша боязко пішов уперед. Він намагався триматися огорожі, та вона невдовзі обірвалася. Саме в цю мить вистрілив ракетник. Голубувате сяйво впало на знайому водоколонку, з якої колись брали воду. Тепер можна йти із заплющеними очима.