Дворами розвідники прошмигнули до маленького будиночка.
Під повіткою біля воза схрапував кінь. Вікно було забите фанерою й закладене дошками, як віконницями.
Льоша хотів постукати, але Нікітич боляче стиснув йому лікоть.
— Раптом там німці, — зашепотів він. — Тоді дім не замикають. Штовхни двері!
Льоша ступив на ґанок. По-зрадницькому рипнула стара дошка. Кицька невідомо звідки шмигонула в сіни. Льоша натиснув на двері, та вони не піддалися. Тоді він тихенько постукав. У хаті загомоніли. Слів Альоша не розчув, та від хвилювання стало гаряче, і він зрозумів, що розмовляли батько з дідом. Він постукав ще раз, вибиваючи «я на річку йшла», як це робив, коли повертався з гулянки.
Загриміла дерев'яна нога, з брязкотом відкинувся крючок.
— Батьку, — Льоша проковтнув клубок і притулився до запалих батькових грудей.
— Живий… — не вірячи, батько обмацав обличчя, плечі сина. — Із оточення, чи що?.. Та брудний увесь…
— Я не сам, — нарешті промовив Льоша. — Товариш зі мною.
— Клич, у нас нікого нема. І йди до Діда.
Батько запалив лампу-семилінійку без скла. Дід лежав на спині, простягнувши жовті, наче з воску, руки вздовж тіла. По його щоці потекла каламутна сльоза.
— Не сподівався побачити, — сказав він, через силу виштовхуючи слова.
— Живий я, дідусю, — Льоша узяв його невагому руку, потримав у своїй.
— Воїн?
— Крихітку.
— Це добре, — дід трохи підвів голову, гукнув до батька: — Іване, приготуй гостям!
— Миттю, тату.
Дід знову подивився на онука, погладив по худенькому плечі:
— Видно, і правда справи у нас кепські, коли таким хлопчикам почали лоби голити.
— Та ні, дідусю. Витримаємо. Мене ось у розвідку послали…
— В розві-і-і-дку, — протягнув дід. — Чи не наступ, бува, задумує начальство?
— Поки що ні. Потім скажу.
— Ну гаразд. Іди до столу, а я здаля на тебе подивлюся, — дід знизив голос, скоса глянув на батька. — Твій же дурень у німців служить…
— Як! — вихопилося в Льоши.
— Слухай більше! Зовсім з глузду з'їхав, — зареготав батько, садовлячи Льошу й Нікітича до столу.
Від коричневого з червоним перцем та корицею шматка сала батько відрізав по скибці, підсунув банку з болгарським стручковим горохом, промовив:
— Хліба тільки немає. Господарі у нас тепер хліба мало їдять.
— Ким ти у них?
— На кухні їздовим. Воду вожу, продукти. З кухні й перепадає.
— Про мене запитували?
— Махнули рукою.
— А я ж поруч за яром.
— Та невже? — здивувався батько і поглянув на Нікітича, немов питаючи підтвердження, але Нікітич мовчав собі, уминаючи сало й горох.
— Думаєте Пітер утримати?
— Неодмінно.
— Авжеж, — кивнув патлатою головою батько. — А то німці брешуть, мовляв, голими руками візьмемо.
— Ти про Герінга їм скажи! — крикнув дід із ліжка, прислухаючись до розмови.
— А-а! — махнув рукою батько.
— Що таке? — зацікавився Нікітич, блиснувши карим оком.
— Днями було у них ціле стовпотворіння. Приїздив син Герінга, льотчик. Теж звідкілясь з-під Пітера. Будберг йому повний «б'юссинг» подарунків навалив.
— Грабують, виходить?
— Не без цього, — погодився батько.
— Давно?
— А як зайшли, досі якісь ящики пакують…