— У підвалах палацу знаходиться наш морський архів. Ви знаєте про це? — спитав Нікітич.
— Улітку щось привозили.
— Він на місці?
— Та хтозна.
— Дізнайтеся.
— Тю! — здивовано вигукнув батько.
— Ми через архів і прийшли, — з притиском мовив Нікітич.
— Підвали замкнені. Вартових, правда, нема.
— Постежте. Може, хтось ходить туди…
Помовчали, дістали з капшука тютюн, закурили. Батько випустив кільце диму, озирнувся на діда:
— Цього враз не зробиш.
— Ми зачекаємо. У вас безпечно?
— Наче ніхто не заглядав.
— От і домовилися.
Батько нічого не відповів, заходився стелитись на своєму ліжку.
— Я влаштуюсь надворі, а Льоша нехай тут, — сказав Нікітич.
— Так холодно ж там!
— Звик. Дайте чимось укритися.
Батько дістав старий кожух, стьобану ковдру, сердито тицьнув Нікітичу:
— Дожилися… По дворах ховаємось…
Влаштувався Нікітич на горищі. Льошин автомат і гранати батько загорнув у ганчірку, сховав у печі й заклав дровами. Одяг теж забрав батько, а дав той, який носив Льоша до війни.
— Коли щось трапиться, ти повернувся з оточення. Дезертирував.
— А друг у тебе, видно, серйозний, — промовив дід.
— У роті перший, — похвалився Льоша.
— Для чого, скажи, папери знадобилися?
— Начальству видніше…
— Виходить, важливі папери. За так ризикувати не послали б. — Льоша ліг на батьковому ліжку, а батько пішов до діда.
— То я каганець погашу? — запитав він.
— Гаси, — пробурмотів Льоша, він збагнув на війні, що найгірше для солдата — це вічне недосипання, він давно не спав у м'якій постелі і відразу заснув, немов провалився у вир.
На світанку батько запряг коня, поїхав. На столі він залишив їжу на всіх. Дід уже давно не спав, коли Льоша прокинувся. В кімнаті було ясніше, ніж завжди, хоч сонця не було. Льоша відтулив завіску і зойкнув:
— Зима.
Усе лежало в білому. Покрівлі, вулиці, дерева запорошив пухнастий сніг. Чітко виднілися сліди перших перехожих. «Запізнилися б ми трохи — і капут», — подумав Льоша.
Хоч і небагато минуло часу, як він став солдатом, і голодно було, а встиг зміцніти, округліти. Старий одяг був уже тіснуватий.
Льоша побрязкав умивальником, умився студеною водою.
— Друг, певно, тебе жде не діждеться, — нагадав дід.
— Зараз, дідусю…
Дід ласкаво поглянув на нього, ворухнув рукою, підкликаючи.
— Що тобі?
— Я вже не дочекаюсь тебе, чую… Зроби на прощання подарунок…
— Який?
Дід уважно подивився на онука:
— Ти не дивися, що я слабий… у турецьку воював, всю імперіалістичну відтупав… Залиш гранату, Христа ради…
— А як з мене спитають?
— Скажи, віддав старому воїнові Михайлу Кондрашову, лейб-гвардії артилеристу. Раптом німець до мене полізе, хоч одну вражину з собою заберу. — Дід гнівно стиснув кулачок, ним колись він підкови гнув.