— Добре, — пообіцяв Льоша. — Поводитися вмієш?
— Ще б пак! — вигукнув дід. — В імперіалістичну користувався.
Льоша витяг із печі гранату й подав дідові. Той погладив її зелений ребристий бік, сховав під подушку.
Льоша прибрав зі столу їжу й поліз на горище, куди просто із сіней вела драбина.
Нікітич сидів за димарем, крізь щілину слідкував за вулицею.
— Невчасно сніг випав, — промовив Нікітич. — По слідах вони швидко знайдуть, якщо підемо кудись.
— Батько все розвідає.
— А йому можна вірити?
Льоша образився:
— На мене ж ти поклався.
Зі свого спостережного пункту Нікітич усе-таки дещо розгледів. Він дізнався, де німці влаштували казарми, де замаскували зенітки і далекобійну артилерію.
В обід приїхав батько. Він привіз повну миску горохового супу з шинкою. Немовби розшукуючи загублену підкову, він пройшов на територію палацу, дізнався, що двері підвалів замкнені на замки і запломбовані.
— Туди й миша не проскочить. У дворі повно людей, — закінчив він.
— А якщо з іншого кінця? Вікна виходять у парк?
— У парк. Та й які там вікна! Щілини. Ще й заґратовані — гарматою не проб'єш.
— Треба подивитись.
— Вам не можна.
— Німці хоч ліс у парку рубають?
— Навіщо?
— На дрова.
— Ні. Дров їм цілий склад дістався.
Нікітич подивився на Льошу:
— Доведеться нам іти…
— Так по слідах же помітять!
— А ми дочекаємося нового снігопаду. Диви, й замете.
Ще два дні і ніч чекали розвідники зміни погоди. На щастя, задув вітер, заграла поземка. Залишивши Льошу охороняти тил, Нікітич пробрався в парк, оглянув вікна підвалів. Це й справді були душники, загороджені товстими старовинними кованими ґратами. Хіба що Нікітич і міг пролізти, якщо, звичайно, перепиляти грати ножівкою. Та як архів витягти, перенести через передній край, не зчинивши тривоги і не вступаючи в бій?
Цієї ж ночі він вирішив іти назад, сказав Іванові Михайловичу:
— Ви зараз — наші очі й вуха. Особливо уваги не привертайте, але за підвалами наглядайте. Щось придумаємо…
Годині о четвертій, над ранок, Нікітич і Льоша перебралися старим шляхом до своїх.
Головін аж ніяк не сподівався, що знайдеться так багато охочих дізнатися про плавання Беллінсгаузена й Лазарева до Антарктиди. У підвал, де розміщався його взвод, набилася вся рота. Прийшли і Зубков з політруком, який недавно прибув із Ленінграда. Нікітич якимось чудом роздобув карту з двома півкулями, наклеєну на марлю. Карту почепили в перестінку й освітили двома карбідними ліхтарями.
Ніколи ще так не хвилювався Головін. Із напівтемряви на нього дивилися знайомі й незнайомі обличчя в солдатських вушанках, шинелях, із гвинтівками в руках. Вони уважно слухали розповідь про зовсім непильну, далеку від них справу, яка в інший час могла б стати лише предметом досліджень і дискусій небагатьох фахівців, про людину, яка колись існувала поза зв'язком із теперішнім.
Кажуть, що Беллінсгаузену завжди щастило. Буцімто сама поява його на світ була відзначена втручанням чудодійних сил. Того 1778 року особливо ясними були білі ночі, і рибалки Саареми ловили багато салаки. Риба, здавалося, сама йшла в неводи. В Аренсбурзі[2] він навчався, а влітку приїздив у маленький маєток батьків. Будинок стояв на березі бухти Пелгуселахт, море шуміло під його палями, і хлопчик цілісінькі дні проводив на вітрильнику. Він часто заходив далеко в море і серед одноманітності хвиль орієнтувався за вітром, блідим серпом місяця та зірками, шукав дорогу назад. «Я народився серед моря; як риба не може жити без води, так і я не можу жити без моря», — напише він через багато років, коли мрія його вже збудеться.
Десятирічним хлопчиком батько віддав Фадея в кадетський морський корпус, що знаходився тоді в Кронштадті. Вчився маленький Беллінсгаузен легко, схоплював науки на льоту і по закінченні курсу був серед перших у своєму випуску.
1795 року йому дали звання гардемарина[3], а через два роки, після завершення плавання до берегів Англії, він одержав офіцерський чин мічмана.
У російсько-шведській війні Беллінсгаузен командував фрегатом «Мельпомена», ніс вахту у Фінській затоці, спостерігаючи за діями ворожих шведського й англійського флотів. За вісім місяців до початку Вітчизняної війни 1812 року його перевели на Чорноморський флот командиром фрегата «Флора».
Коли постало питання про плавання до південних морів, багато хто з флотоводців висловився за Беллінсгаузена. Невдовзі він прийняв під командування шлюп «Восток» і керівництво над антарктичною експедицією.
… Спочатку Головін не знав, чи треба розповідати з подробицями про все плавання. Та поступово захопився. Ніхто його не перебивав, бійці слухали з інтересом…
Капітану II рангу Фадею Фадейовичу Беллінсгаузену було тоді сорок років. У жорстоку добу аракчеєвщини він зневажав тілесні кари, піклувався про матросів, навчав їх складного ремесла добрим словом і особистим прикладом. «Він має особливі дані до керівництва такою експедицією, чудовий морський офіцер і має виняткові знання з астрономії, гідрографії та фізики», — казав про нього той же Крузенштерн.
Експедиція з самого початку була задумана як смілива й ризикована справа. Серед плавучої криги російським морякам треба було пройти якомога далі на південь. Вони йшли шукати землю, приречену на вічну холоднечу, позбавлену тепла сонячних променів.
«У мене немає слів, щоб описати жахливий і дикий краєвид», — відзначав Джеймс Кук, маючи на увазі антарктичні острови, розташовані в «несамовитих» п'ятдесятих широтах Атлантики. Великий мореплавець не допускав думки про те, що цими островами коли-небудь хтось зацікавиться. Він стверджував, що людям вони не дадуть ніякої користі і людське життя на них узагалі неможливе.
Завершивши своє плавання в південних водах, Кук занотував:
«Я обійшов океан південної півкулі на високих широтах і здійснив це у такий спосіб, що незаперечно відкинув можливість існування материка, який коли й може бути виявлений, то тільки біля полюса, в місцях, неприступних для плавання».
Джеймс Кук «закрив» континент у помірних південних широтах. Континент не цікавив торгові компанії, бо не міг дати ніяких прибутків. Джеймс Кук був видатним мореплавцем, та він був ще сином своєї країни і свого часу: «Якщо хто-небудь виявить рішучість і наполегливість, щоб розв'язати це питання /існування материка/, і пройде далі під мене на південь, я не буду заздрити славі його відкриттів. Але повинен сказати, що світові його відкриття дадуть небагато користі».
Висловлювання Кука про можливість існування континенту не були взяті до уваги вченими-географами передусім у самій Англії. Після Кука вони стверджували, що в Антарктиці взагалі немає ніяких земель. Багато хто з географів після плавання Кука почав позначати на картах і глобусах у південній півкулі суцільний океан від «помірних» широт до Південного полюса. На зміну одній крайності прийшла інша.