— Нам потрібне твоє слово, — додала вона, гладячи хлопчика по обличчі. І нахилилась до нього, а він з плачем почав розповідати їй, що вчора діялося в городищі.
Він говорив, а Дзіва блідла, її спокійна дівоча постать оберталась у лицарську, а очі, як здавалось, стріляли вогнем з-під новік, білі руки стискались у кулаки, наче вона тримала в них меча… І високо підносила голову, то червоніючи, то бліднучи.
Герда саме закінчив розповідь, як увійшли Віш і Генго; боячись, що батько довідається про його розмову з Дзівою, він прошмигнув попід виплетеними з хмизу стінами хлівів до коней і тут ліг, скоцюрбившись і накрившись сукном. Дзіва довго стояла мов укопана. Коли Віш, проходячи, глянув на неї, пін прочитав з обличчя дочки, що в її душу запала якась іскра, від якої вона запалала. Дзіва очима подала батькові знак, щоб він ішов і не розпитував.
Коли Генго переступив поріг хати, всі жіночі голоси раптом замовкли, тільки пролетів, мов вітер по листі, сміх та чути було, як скреготали жорна, як сичав вогонь, дзюркотіла вода та капали зі стріх на каміння біля призьби краплини дощу.
Гостя прийняли привітно. Похмурий німець сів за стіл, не хотів навіть розтуляти рота, ніби на душі в нього лежав камінь і не давав йому навіть очей відкрити і весело глянути. Марно Віш навертав до розмови, даремно стара Яга, поставивши миску зі стравою, розпитувала про Самбора, він нічого не сказав.
Трохи перекусивши, німець підвівся, щоб попрощатися з господарем; він дуже поспішав додому. Забрав свої сакви, нав'ючив на коней, осідлав їх і швидко зник з очей господаря, в'їхавши в ліс.
Віш дивився йому вслід, стоячи на воротях; до нього підійшла Дзіва. Старий, обернувшись, привітно їй усміхнувся. Кожного разу, коли він дивився на дочку — окрасу й радість родини — його лице світлішало. Вона звичайно відповідала усміхом, але зараз стояла замислена. Кивнула батькові і повела його до річки.
— Вам німець нічого не казав? — спитала вона.
— Мовчав як пень, — відповів старий.
— А мені щаслива доля допомогла, що німий хлопець заговорив, — почала Дзіва. — Син Генга розповідав жахливі речі. Треба, щоб ти, батьку, знав про це: з городища віють на нас усе грізніші вітри… Ось послухай. Хлопець не брехав, він весь тремтів від страху, тож коли говорив, плакав.
Дзіва про все розповіла батькові. Віш сперся на ціпок і слухав, опустивши голову. Вираз обличчя старого не виказував його почуттів — був холодний, як камінь; Віш під час її розповіді не промовив жодного слова. Вона вже й замовкла, а він все ще ніби слухав її.
Пройшло кілька хвилин, поки Віш нарешті підвів голову і важко зітхнув старечими грудьми.
— Пора, — сказав він, — що буде, те й буде… Отож треба скликати віче, давно вже його не було, і люди розпорошились, блукаючи кожен своїм шляхом. Час нам порадитися зі своїми людьми, послати віці, зібрати братів. Нехай і мене, старого, візьмуть, якщо захочуть, — для громади й миру нашого я все, що залежить від мене, зроблю. А ти, Дзіво, мовчи.
Донька наблизилась і поцілувала йому руку.
— Коляда допоможе, — шепнула вона.
Не минуло й години, як старий Віш знову показався на своєму подвір'ї, але він так змінився, що його важко було впізнати. Завжди ходив босий, в полотняній одежі, а тепер був одягнений, як ніби приготувався в дорогу, і прибрав зовсім іншого вигляду. На ньому — коричневий новий сіряк, облямований синім сукном, на ногах — нові шкуряки, перев'язані червоними шнурами, на голові — висока хутряна шапка з пером. Біля пояса висіли блискучий меч і праща, за плечима — лук і стріли. Він ішов, як тільки личило старому воїнові, — випростано, з піднесеною головою, — і в цьому вбранні здавався набагато молодшим.
Біля воріт уже стояло троє коней, покритих сукном; їх притримували двоє хлопців, чисто одягнених, які теж були при зброї. Вони мали супроводжувати господаря. Всі, хто був у хаті, вийшли попрощатися зі старим і тиснулись до його руки. Підійшла і Яга, занепокоєна, витираючи фартухом сльози; відчувала, що заноситься на зле, коли Віш, котрий вже давно не вирушав з двору, — хіба що в ліс по мед, — так несподівано, нікому нічого не говорячи, їхати надумав.
Вона з Дзівою провела його до сивого коня, який бив копитом об землю; побачивши господаря, він повернув голову, заіржав і очікував, поки той сяде на нього. Один із парубків хотів було допомогти старому, але Віш — ніби в нього раптом прибуло сил — сам спритно скочив на сиваша; кивнувши на прощання своїм, він рукою показав на дорогу, що вела в ліс, і вони мовчки рушили. Довгий час їхали понад річкою. Та ось біля самої води затемніло кілька нужденних халуп; неподалік на кілках висіли сіті; лежали на піску перевернуті догори дном човни. Халупи, мов боброві хатки, мали дуже убогий вигляд: вони наполовину були в землі, наполовину здіймались над нею; але ще убогішими здавалися люди; двоє з них, напівголі, вийшли на поклик Віша. Було це сельбище мандрівних людей, що звалось Рибалками; воно недавно виникло на Вішовій землі. Кілька голих дітей і геть закопчена димом жінка, сутула і стара, кинулись навтіки, побачивши пана; лише двоє рибалок щось процідили Вішові у відповідь. Дивились вони на нього скоса, недовірливо й тривожно.
Трохи далі, в лісі, знову натрапили на кілька хатин; друге сельбище, що називалось Бондарі, стояло як та пустка. Клепки і купи стружок біля дверей, а також розкидане начиння свідчили про заняття його жителів. Не видно було жодної живої душі; жінки з дітьми пішли в ліс по гриби, чоловіки — по дерево для клепок. Проте двері у всіх хатах залишались незамкнені — такий був звичай по всій землі, і ніхто з подорожніх не зловживав щирою гостинністю господарів. У кожній хаті лежали хліб, ніж і стояла вода. Були відчинені льохи, комори і все на світі. Один з хлопців Віша пішов напитись і відразу ж повернувся до коня.
Звідси вони звернули ліворуч, у ліс; їхали гущавиною, по бездоріжжю, але так легко і впевнено орієнтувались, ніби перед ними лежав широкий битий шлях. Мисливцям було знайоме кожне урочище, кожен звалений стовбур, кожна видолинка в лісі, кожен струмочок.
Отак мовчки вони їхали до пізньої ночі; вже замерехтіли, випереджаючи місяць, зорі у небі, коли верхівці зупинились на ночівлю. Хлопці вмить зробили для старого курінь, і один з них залишився стерегти пущених на пашу коней, а другий ліг біля Віша.
Ніч пройшла спокійно; ще не почало благословлятись на світ, а всі вже були готові в дорогу; старий прокинувся перший; посідали на коней, і Віш сам показував, кудою їхати, бо в його околі не було такого куточка, якого б він не знав. Вдалині, на крутішому березі, видно було просторе обійстя з високою огорожею, над яким здіймався дим.
Побачивши його, старий дістав ріг і тричі затрубив. Тим часом вони наближались до оселі, біля якої вже юрмилось багато людей. Хтось із хлопців, спіймавши на луці коня без вуздечки, скочив на нього і, тримаючись за гриву та ляскаючи його по шиї руками, кинувся назустріч вершникам, але, побачивши Віша, швидко помчав назад. Видно, і тут мало хто бував у гостях, бо біля воріт юрмилася цікава челядь, а з-за тину біліли жіночі намітки. Мандрівники ще не доїхали до обійстя, як у воротях показався високий, одягнений по-домашньому чоловік; крім сорочки, на ньому була легка верхня одежина. Густе світле волосся спадало на плечі, молода ріденька борідка обрамляла рум'яне обличчя, яке привітно усміхалось великими голубими очима. Він ще здаля вітав руками прибулого, радіючи гостеві; старий теж вітав його і, не доїжджаючи до воріт, зупинив коня, зліз із нього.
— Я дуже радий, що ви приїхали, милий пане! — вигукнув молодий господар. — Такого гостя, як старий Віш, ніколи не сподівалась бачити моя хата.
І він шанобливо, мов до батька, наблизився до старого, щоб поцілувати йому руку.
— Я радий вам, як сонцю! — весело промовив він. — Але й засмучений, бо замість того, отче, щоб старі кістки трусити до молодого Домана, ви б наказали йому, і він би вже був біля ваших дверей.
— Захотілося й мені, старому, світа побачити й подивитись, чи, бува, що по змінилось у ньому, — озвався Віш.
Вони потисли одному руки, і господар повів гостя у світлицю. І тут обійстя являло собою прямокутник — з навісами і хлівами. Відразу відчувався характер молодого господаря: оселя мала веселий вигляд — стіни були акуратно вибілені, ганок підпирали майстерно вирізьблені стовпи. На них де-не-де висіли в'язки запахущого зілля: материнка, дивина, чебрець. Жінки не з'являлись — ховались від чужих людей… Світлиця, в яку вони зайшли, була чиста й гарно прибрана, але, певне, в ній жінки не господарювали, бо на кам'яному поді для вогнища, що височів серед хати, вогонь не горів. У кутку темніло заслане вовчою шкурою ложе, по стінах висіли луки, мечі, пращі, роги тварин та свіжі шкури. На столі лежав білий хліб, який вони тут же й переломили; старого господар посадовив, а сам і далі перед ним стояв. Ледве той умовив, щоб Доман сів біля нього. В очах веселого господаря пломеніла цікавість, але він не поспішав з запитаннями. Віш спочатку заговорив про господарство і ліс. Коли ж хлопчак приніс меду, господар випив за гостя.
У хаті вони були самі.
— Ви вже, мабуть, здогадалися, — озвався старий, — що я недарма приїхав до вас. І скажу вам, не з доброю звісткою. Все гірше стає у нас.
— То робімо так, щоб краще було, — відповів Доман.
— Незабаром ні общин, ні віч, ні нас, кметів, не стане, зникнуть і звичаї, — мовив не поспішаючи Віш, — на всіх пута накинуть. Кажуть, що в старих головах бродять нарікання, мов та закваска в старих діжах. Але поміркуйте самі: чи ж так, з доброго дива, вони народяться? Хіба не з яйця вилуплюється курча? Князь і всі Лешки вже не вважають нас за вільних людей. Кмети і владики, що народилися на цій землі, ставляться нарівні з черню, невольниками. Хочуть нас перетворити в рабів. Погрожують нам, нищать нас, мов бджіл, коли вигрібають їх, щоб очистити вулик від гнилі. Хвостек над Гоплом розперезався. Два дні тому він запросив кметів до себе на учту; підсипав їм якогось дурману у трунок, — це німкеня його варить на нашу погибель.
В Домана пашіло обличчя, тремтіли губи; він стримував себе, мовчав, але як тільки старий закінчив, мовив:
— Гай-гай! Давно треба було піти на те осине гніздо і розтоптати його ногами.
— Легко сказати, Домане! — вигукнув старий. — А зробити не так просто. Міцно тримається те гніздо біля вежі.
— Та й вежу ту камінну не духи мурували, а люди. Отож її людські руки і зруйнувати можуть, — сказав Доман.
— Не говори так, — озвався Віш, — ніхто не знає, коли її зведено. Вона стояла ще й за пращурів наших. її, видно, збудував люд, котрий вже зник з цієї землі.
Доман мовчав.
— Нам обом, — додав старий, — не розмірковувати треба, а громаду підіймати і рятувати дітей. — Він подивився на молодого господаря, який також шукав його погляду. — Треба віці розіслати до кметів і владик та скликати загальне віче старійшин. Хай зберуться наші сільські громади й ополя, ми почнемо, а за нами підуть і інші.
— Ваше слово — веління для нас, — мовив Доман. — Хай розносять віці. Але дозвольте й мені сказати. Кого скликати й куди? Ви добре знаєте, що Хвостек має своїх і серед кметів, що Лешки розплодилися й поженились, і їх тепер сила-силенна, — ми не самі… Треба спочатку обережно й тихенько розвідати, як там і що, все зважити як слід, перш ніж виступати із жменькою людей, бо нас же зімнуть.
— І я такої ж думки, — відповів Віш. — Знаю добре, що в Хвостека не бракує друзів, що дехто з наших із ним побратався; але знаю і те, Домане, що не весь рід Лешків піде за ним. Він своїх дядьків пригнобив, у кметів перетворив, племінникам повиколював очі, інші від страху не сміють вийти з городищ. Ці будуть триматися з нами.
— На вічі ми це краще обміркуємо, — зауважив Доман. — Отже, скличемо віче.
— Перш ніж розсилати віці, — перебив його старий, — поїдемо по дворах, не говорячи нічого, щоб почути, про що там гомонять. Їдьмо разом, Домане, завітаємо до кметів і до Лешків.
— Батьку Вішу, погодився Доман, — я готовий. Перепочиньте в мене, а потім поїдемо разом.