— А мені що до того? Ховали ж не мене.
— А може… Ну, та дарма. Однаково ні до чого не дійдемо. З вашого дозволу, я запитаю про щось інше. Коли ви народились?
— У понеділок, тридцять першого жовтня тисяча шістсот дев’яносто третього року.
— Що? Не може бути! В такому разі вам було б сто вісімдесят років. Як ви це поясните?
— Я взагалі ніяк це не пояснюю.
— Та ви ж самі казали, що вам дев’ятнадцять років, а тепер виходить, що сто вісімдесят. Страшенна суперечність!
— Як, ви це помітили? (Я потис йому руку). Мені й самому не раз здавалося, що тут щось не сходиться, та я все вагався. А ви кмітливий!
— Дякую за комплімент. Є у вас брати й сестри?
— Та… та ніби так. А втім… не пам’ятаю.
— Такого мені ще чути не доводилось. Ну й чудасія!
— А чому ви, власне, так дивуєтесь?
— Та як же мені не дивуватися? Погляньте-но сюди. Чий це портрет на стіні? Не вашого брата?
— О! Ти дивись! Тепер пригадую. Це й справді мій брат. Це Уїльям, ми його звали Біллом. Ех, шкода небораки!
— То він помер?
— Ох! Схоже на те. Ніхто до пуття не знає, що з ним сталося. Тут було не все зрозуміло.
— Жаль, я вам співчуваю. Мабуть, він пропав безвісти?
— Загалом, виходить, що так. Ми його поховали.
— Поховали? Не знаючи, живий він чи помер?
— Та ні! Помер він уже точно.
— Ну, щиро кажучи, я тут пас. Якщо ви його поховали, та ще й знали, що він помер…
— Та ні ж бо! Ні. То ми лише так думали.
— Ага, дійшло! Він знову ожив!
— Та де там!
— Зроду не чув нічого схожого. Людина померла. Людину поховали. Що ж тут незрозумілого?
— Отож-бо й воно! В тім-то й річ. Бачте, ми були близнюками — небіжчик i я, і нас переплутали у ванні, коли нам було всього два тижні, й один із нас утопився. Але ми не знали, котрий. Одні думають, що Білл, а інші — що я.
— Оце вже справді нечувано. А ви самі як гадаєте?
— А бог його зна! Все на світі віддав би, щоб дізнатися правду. Ця зловісна загадка гнітить мене все життя. Але я вам розкрию таємницю, про яку не говорив жодній живій душі на землі. Один з нас мав особливу прикмету — велику родимку на лівій руці; то був я. Так от, саме ця дитина і втопилася!
— Ну то й що? Все одно не бачу тут ніякої таємниці.
— Не бачите? Зате я бачу. Принаймні не розумію, як оті розтелепи могли взяти й поховати не ту дитину. Але — тс-с! — не прохопіться про це при моїх родичах. Бог свідок, у них і без того вистачає горя.
— Що ж, матеріалу в мене, гадаю, доволі. Дозвольте подякувати вам за люб’язність. Ваша розповідь про похорон Аарона Барра мене дуже зацікавила. Чи не могли б ви сказати, яка саме обставина наштовхнула вас на думку, що Барр видатна людина?
— Дрібниця, інакше й не скажеш! Навряд чи один із сотні звернув би на це увагу. Відслужили панахиду, процесія вже готова була рушати на цвинтар, небіжчика, як годиться, поклали на катафалк, а він раптом каже, що хоче востаннє помилуватися краєвидом, устав з домовин і сів поруч з кучером.
Молодий репортер шанобливо попрощався і швидко вийшов. Він був дуже приємним співрозмовником, і я пошкодував, що він так поспішає.
Переклав Микола Дмитренко.
Цю дивну історію розповів мені в поїзді випадковий супутник. Тому чоловікові було вже за сімдесят, і надзвичайно приємний та лагідний вираз його обличчя, а також серйозна й відверта манера говорити позначали щирою правдивістю все, що вимовляли його уста. А почув я таке:
— Вам, мабуть, відомо, як шанують у Сіамі королівського білого слона. Так само ви знаєте, що він є, сказати б, священною власністю короля і що лише король може володіти ним. Певною мірою білий слон стоїть навіть вище за короля, бо йому не тільки віддають шану, але й поклоняються. Ну так от, п’ять років тому між Великобританією і Сіамом виникли непорозуміння щодо кордонів. Незабаром з’ясувалося, що винний був Сіам. Англія негайно одержала всі можливі відшкодування, і її представник заявив, що він задоволений і що минуле треба забути. У сіамського короля відлягло на серці, і на знак вдячності, а можливо, і для того, щоб не лишилося найменшого невдоволення, яке Англія могла відчувати до нього, він вирішив послати англійській королеві дарунок — єдино слушний, відповідно до східних понять, спосіб умилостивити ворога. Цей дарунок мав бути не просто королівський, а неперевершено королівський. Тож хіба щось інше могло краще відповідати цій вимозі, як білий слон? Я обіймав тоді високу посаду на цивільній службі в Індії, i мене вважали найбільш гідним честі передати цей дарунок її величності. Для мене, моїх слуг, а також військової охорони й наглядачів за слоном було споряджено корабель, і, прибувши в належний час до нью-йоркської гавані, я помістив свого підопічного вельможу в чудовому приміщенні в Джерсі-Сіті. Така зупинка була потрібна, щоб трохи підлікувати слона, перш ніж рушити далі.
Два тижні все йшло гаразд, а потім почалися мої поневіряння. Білого слона вкрали! Мені серед ночі зателефонували про це жахливе нещастя. На мить я оторопів від жаху і тривоги, відчувши цілковиту безпорадність. Згодом, трохи заспокоївшись і зібравшись з думками, я зрозумів, де мені шукати вихід, бо для розумної людини в моєму становищі він був єдиний. Незважаючи на пізній час, я помчав у Нью-Йорк і попросив якогось полісмена провести мене до головного управління кримінального розшуку. На щастя, я прибув туди вчасно, хоч начальник поліції, знаменитий інспектор Блант, уже збирався йти додому. Інспектор виявився кремезним чолов’ягою середнього зросту. Коли він глибоко замислювався над чим-небудь, то хмурив брови й постукував себе по лобі вказівним пальцем, так що відразу ставало ясно, що ви перебуваєте в присутності особи незвичайної. Самий його вигляд вселив у мене надію i впевненість. Я виклав суть справи. Мої слова нітрохи не схвилювали інспектора й не вплинули на його залізне самовладнання,— з таким же успіхом я міг розповісти, що в мене вкрали собаку. Він вказав мені на стілець і промовив:
— Дайте хвилиночку поміркувати.
Сказавши це, інспектор сів за свій письмовий стіл і сперся головою на руки. В другому кінці кімнати працювало кілька клерків, і протягом наступних шести-семи хвилин я чув тільки скрипіння їхніх пер. Тим часом інспектор сидів, поринувши в думки. Нарешті він підвів голову, і твердий, рішучий вираз його обличчя дав мені зрозуміти, що мозок цього чоловіка виконав певну роботу і що в нього вже є план.
— Це справа не зовсім звичайна,— почав він тихим, але переконливим голосом.— Діяти треба дуже обережно, треба бути впевненим у кожному кроці. І таємниця, глибока й цілковита таємниця. Нікому нічого не розповідайте, навіть репортерам. Я сам матиму з ними справу. І подбаю, щоб вони знали тільки те, що я вважатиму за потрібне їм пояснити.— Він подзвонив; з’явився юнак.— Елріку, хай репортери трохи зачекають.— Юнак вийшов.— А тепер берімося до роботи, берімося методично! В нашому ремеслі нічого не зробиш без точного й детального плану.
Він узяв перо і аркуш паперу.
— Отже, ім’я слона?
— Гасан-Бен-Алі-Бен-Селім-Абдалла-Магомет-Мойсей-Алхамал-Джемсетджеджібой-Дуліп, султан Ебу-Будпур.
— Чудово. Зменшене?
— Джумбо.