— А як воно пишеться?
— Що пишеться?
— Та інтерв’ю.
— Господи! Навіщо вам його писати?
— Я не збираюсь нічого писати. Хочу дізнатися, що воно означає.
— От тобі й маєш! Я можу вам сказати, що воно означає, якщо… якщо ви…
— Чудово! Мене це влаштовує. Вельми вам вдячний.
— І-ен-те-ер…
— То воно пишеться через «і»?
— Звичайно!
— Тим-то я ніяк не міг його знайти.
— А як же, шановний пане, можна писати це слово інакше?
— Та я… Ні, таки не знаю. Я дивився у повному словнику. Думав знайти його в кінці у списку ілюстрацій. Але в мене дуже давнє видання.
— Такої ілюстрації, друже мій, ви не знайдете навіть в останньому, ви… Перепрошую, шановний пане. Я аж ніяк не хотів би вас образити, але я гадав, що ви трохи тямущіший. Справді — я зовсім не хотів вас образити.
— Та що ви! Я часто чув, і то від людей, які не стануть лестити і яким немає потреби мені лестити, що моє невігластво виходить за всякі межі. Так, так, вони завжди впадають від цього у захват.
— Охоче вам вірю. Але вернімось до нашого інтерв’ю. Ви, мабуть, знаєте, що тепер беруть інтерв’ю в кожного, хто так чи інакше прославився.
— Он як? Ніколи не чув про таке. Мабуть, щось дуже цікаве. А чим ви його берете?
— Тобто як… ми… Ху, в мене просто руки опускаються. Бачу, що іноді й довбнею не завадило б. А звичайно це робиться так: той, хто бере інтерв’ю, запитує, а той, хто дає інтерв’ю, відповідає на його питання. Зараз це страх як модно. Ви дозволите кілька питань, щоб висвітлити головні віхи вашої громадської діяльності і приватного життя?
— Прошу вас… прошу. У мене, правда, пам’ять нікудишня, та, сподіваюсь, ви мені вибачите. Тобто вона якась химерна… Дуже химерна. Часом пускається у галоп, а часом на місці тижнями товчеться. Біда, та й годі.
— Дарма! Ви тільки постарайтеся дещо пригадати.
— Постараюсь. Напружусь як тільки можу.
— Дякую. Можна починати?
— Можна.
— Скільки вам років?
— У червні дев’ятнадцять буде.
— Хіба? Я б вам дав років тридцять п’ять, тридцять шість. А де ви народились?
— У штаті Міссурі.
— Коли почали писати?
— У тисяча вісімсот тридцять шостому році.
— Вам же тільки дев’ятнадцять років. Хіба це можливо?
— Не знаю. Справді трохи дивно.
— Ще б пак. Хто, на вашу думку, найвидатніша людина з тих, з ким вам доводилось зустрічатися?
— Аарон Барр*.
— Як же ви могли зустрітися з Аароном Барром, коли вам усього дев’ятнадцять ро…
— Якщо ви знаєте про мене більше, ніж я сам, навіщо питати?
— Це не більше ніж припущення. А яким чином ви зустрілися з Барром?
— Цілком випадково. Я нагодився якраз на його похорон. Він попросив, щоб я не дуже галасував, і…
— Господи милостивий! Якщо ви були на його похороні, то він уже тоді помер. А для небіжчика хіба не однаково — галасуєте ви чи ні?
— Не знаю. Йому завжди важко було догодити.
— Все одно, нічого не второпаю. Ви кажете, що він з вами розмовляв, і водночас твердите, що він помер.
— Я не сказав, що він помер.
— То він не помер?
— Одні казали, що помер, інші — що не помер.
— А ваша думка?