Я був ладен заплакати, такого горя завдало мені це спустошення, але інспектор Блант спокійно сказав:
— Ви бачите, ми оточуємо його. Він відчуває нашу присутність, тому знову повернув на схід.
Проте на цьому сумні новини для нас не закінчилися.
Телеграф приніс таку звістку:
Хогенпорт, 12 год. 19 хв.
Щойно прибув. Слон пройшов півгодини тому, ширячи навкруги жах i паніку. Лютував на вулицях; зустрів двох водопровідників — одного вбив, другий втік. Усі шкодують.
— Тепер його звідусіль оточили мої люди,— заявив інспектор.— Ніщо його не зможе врятувати.
Надійшла ціла купа телеграм від детективів, розкиданих по штатах Нью-Джерсі й Пенсільванія. Всі вони йшли по слідах, за які правили спустошені клуні, фабрики та бібліотеки недільних шкіл,— сповнені палких надій, що переростали у певність. Прочитавши їхні повідомлення, інспектор сказав:
— Хотів би я зв’язатися з ними, щоб вони просувалися далі на північ. Але це неможливо. Детектив відвідує телеграф тільки для того, щоб послати звіт. Потім він вирушає далі, і ти не знаєш, де його шукати.
Ми прочитали ще одну депешу:
Бріджпорт, штат Коннектікут, 12 год. 15 хв.
Барнем* пропонує чотири тисячі доларів на рік за право використовувати слона як пересувну рекламу, поки детективи впіймають його. Хоче розклеювати на ньому циркові афіші. Вимагає негайної відповіді.
— Яка дурниця! — вигукнув я.
— Звiсно,— відповів інспектор.— Очевидно, містер Барнем вважає себе дуже розумним, але він не знає мене. Зате я його добре знаю!
І він продиктував таку відповідь:
Містерові Барнему відмовити. Сім тисяч або нічого.
— Ну ось. Нам не доведеться чекати відповіді. Зараз містер Барнем не вдома, він на телеграфі. Він завжди так робить, коли має на думці якесь вигідне діло. Через три…
Згода.
Таким повідомленням перервав нашу розмову телеграфний апарат. Перш ніж я встиг щось сказати з приводу цього несподіваного повороту справи, нова депеша спрямувала мої думки в інший і дуже сумний бік:
Болівія, штат Нью-Йорк, 12 год. 50 хв.
Слон з’явився тут з південної околиці і пройшов у напрямку лісу об 11 год. 50 хв., розігнавши дорогою похоронну процесію і зменшивши число супровідників на дві особи. Місцеві жителі кілька разів випалили по ньому з маленької гармати і потім розбіглися. Детектив Берк і я прибули через десять хвилин після цього з півночі і, прийнявши якісь розкопки за відбитки слонових ніг, згаяли багато часу. Проте нам пощастило знайти справжні сліди, і ми пішли по них у напрямку лісу. Потім порачкували, і далі пильно придивляючись до слідів, і отак добралися до кущів. Берк був попереду. На нещастя, слон зупинився відпочити. Берн, що, схилившись, уважно придивлявся до слідів, ударився головою об задні ноги слона, перш ніж догадався, що той так близько. Він умить скочив, схопив слона за хвіст і радісно вигукнув: «Винагорода мо…» Більше нічого він не встиг, бо одного-єдиного удару величезного хобота виявилось досить, щоб сміливця не стало. Я кинувся назад, а слон гнався за мною аж до узлісся, рухаючись із величезною швидкістю. Я неминуче б загинув, коли б не зустрів залишки жалобної процесії, що відвернули його увагу. Щойно довідався, що від цього похорону нічого не лишилося, але це невелика втрата, бо тут тепер сила-силенна небіжчиків для іншого. Слон знову зник.
Якийсь час ми не мали ніяких нових звісток, крім повідомлень від старанних і впевнених в успіху детективів із штатів Нью-Джерсі, Пенсільванія, Делавар і Віргінія, які весь час ішли по свіжих і обнадійливих слідах. Аж ось на початку третьої години дня надійшла телеграма:
Бекстер-Сентер, 14 год. 15 хв.
Слон з’явився тут, обклеєний цирковими афішами, і, прорвавшись на молитовні збори, покалічив багатьох віруючих, які сподівались потрапити в кращий світ. Городяни загнали його в загороду і виставили варту. Незабаром, приїхавши туди, ми з детективом Брауном пройшли за огорожу й почали звіряти слона з фотокарткою та описом прикмет. Усі ознаки збігалися цілком, крім однієї, якої ми не могли бачити,— рубця під пахвою. Щоб упевнитись, Браун заліз під слона й негайно ж поплатився — від удару в нього з голови вилетів мозок, хоч його ніхто не встиг побачити. Всi кинулися навтіки, в тому числі й слон, що завдавав на всі боки нищівних ударів. Він утік, але залишив виразні сліди крові від ран, що їх заподіяли йому гарматні ядра. Знайдемо його обов’язково. Він подався у південному напрямку через густий ліс.
Це була остання телеграма. Ввечері над землею заліг такий туман, що за три фути нічого не було видно. Туман продержався всю ніч. Рух поромів і навіть омнібусів припинився.
Наступного ранку в газетах було стільки ж версій різних знавців розшуку, як і минулого дня. Детально описували всі трагічні події, вже відомі мені, а також багато інших, про які телеграфували кореспонденти. Третину кожної шпальти заповнювали кричущі заголовки, і, коли я читав їх, серце моє обливалося кров’ю. Загальний тон був такий:
Білий слон на волі! Він і далі в руйнівному поході. Селища збезлюдніли. Населення з перестраху залишає домівки! Крижаний жах передує слонові — позаду лишаються смерть і руїни! Детективи йдуть назирці. Повалені будинки, сплюндровані фабрики, пожерті врожаї, розігнані збори, невимовно криваві сцени! Що думають тридцять чотири найкращих діячів розшуку! Що думає старший інспектор Блант!
— Ось бачите! — вигукнув інспектор Блант, майже зраджуючи своїй незмінній витримці.— Це чудово! Так не таланило ще жодному агентству в світі. Слава про це досягнення розійдеться по всіх кутках земної кулі й житиме у віках, а разом з нею і моє ім’я!
Але мене це не тішило. Я почував себе так, ніби всі ті криваві злочини вчинив я, а слон — то тільки сліпе знаряддя в моїх руках. А як виріс перелік жахливих злодіянь! В одному місті слон «порушив хід виборів і вбив п’ятьох підкуплених виборців». В іншому вбив двох нещасних на ім’я О’Доног’ю і Мак-Фланіген, які «тільки два дні тому знайшли притулок на батьківщині пригноблених усього світу і саме збиралися вперше в житті скористатися з благородного права голосу американських громадян, коли біля самих виборчих урн їх уразила безжальна рука сіамського страхіття». Ще десь «він спіткав несамовитого проповідника, що саме готувався розпочати свої чергові героїчні нападки на танці, театри й усілякі розваги, які не можуть постояти за себе, і наступив на нього». Ще в іншому «убив агента по установці громовідводів». Його злочини ставали дедалі кривавіші і краяли мені серце. Досі було вже шістдесят чоловік убитих і двісті сорок поранених. Усі газетні звіти свідчили про активність та самовідданість детективів, і всі вони закінчувалися примітками, що «триста тисяч громадян і чотири детективи бачили це страхіття; двох детективів убито».
Я вже з острахом чекав, коли телеграфний апарат почне вистукувати знов. Згодом депеші таки ще посипались, але мене приємно вразив їхній зміст. З’ясувалося, що всі сліди слона загублено. Скориставшись із туману, він зміг непомітно знайти якусь схованку. В повідомленнях, що надходили з найнесподіваніших і найвіддаленіших місць, говорилося, що о такій чи такій годині в тумані невиразно бачили якесь громаддя і що то «безперечно був слон». Ця величезна, без чітких обрисів маса з’являлася в Нью-Хейвені, в Нью-Джерсі, в Пенсільванії, в штаті Нью-Йорк і навіть у самому Нью-Йорку, в Брукліні. Причому щоразу вона швидко зникала, не лишаючи по собі ніяких слідів. Кожен детектив з тієї армії, яку послали в усі кутки країни, подавав щогодинні звіти, і всі, без найменшого винятку, мали якісь провідні нитки, всі щось вистежували, і всі йшли гарячими слідами.
Але й цей день минув безрезультатно.
Так само і другий.
І третій день теж.
Газетні звіти одноманітнішали. У повідомлюваних фактах не було нічого нового, провідні нитки нікуди не приводили, у версіях злочину вже використали майже всі елементи, які вражають, захоплюють і зачаровують читача.
За інспекторовою порадою я подвоїв винагороду.
Минуло ще чотири нудних дні. І раптом бідолашні, загнані детективи зазнали тяжкого удару: редактори газет відмовилися друкувати їхні матеріали й холодно сказали: «Дайте нам перепочити».
Через два тижні після зникнення слона я, за порадою інспектора, збільшив розмір винагороди до сімдесяти п’яти тисяч доларів. Гроші були величезні, але я вважав за краще пожертвувати всім, що мав, аніж утратити довір’я уряду. Тепер, коли детективи опинились у такій скруті, газети раптом накрили їх мокрим рядном і взялися дошкуляти нещасних найуїдливішими насмішками. Актори мандрівних театрів підхопили ідею: вони переодягалися детективами і витворяли на сцені бозна-що, удаючи, ніби ловлять слона. Карикатуристи малювали, як детективи з підзорними трубами обшукують кожен куток у далині, а слон тим часом спокійнісінько краде яблука у них з кишень. А як вони глузували з поліцейського значка! Ви, мабуть, бачили цей значок, викарбуваний золотим тисненням на обкладинках кримінальних романів. На ньому зображено широко розплющене око, під яким напис: «Ми все бачимо». Коли детективові траплялося зайти в бар випити, господар з удавано-невинним виглядом запитував його (воскрешаючи призабутий вираз): «Що накажете подати око продрати?» Детективам від сорому хоч крізь землю провались!
І тільки одна людина зберігала у такій обстановці спокій, незворушність і витримку. То був хоробрий інспектор Блант. Він ні перед ким не опускав очей, його безтурботна впевненість у собі не похитнулася жодного разу. Він весь час приказував:
— Нехай собі глузують! Сміється той, хто сміється останній!
Моє захоплення інспектором поліції доходило мало не до обожнення. Я не відступав від нього ні на крок. Перебування в його кабінеті гнітило мене, і що день, то дужче. Але я думав, що коли він витримує все це, то й мені не слід здаватися, принаймні доки стане сили. І я приходив туди щодня і був єдиною сторонньою особою, здатною на такий подвиг. Усі дивувались мені, сам я вже подумував, чи не накивати п’ятами, та досить мені було подивитись на спокійне і нібито не переобтяжене думкою чоло, і я лишався.
Одного ранку, тижнів через три після зникнення слона, коли я вже збирався сказати, що спускаю свій прапор і відступаю, великий детектив, ніби вгадавши мої думки, запропонував ще один оригінальний, просто неперевершений хід.
Йшлося про те, щоб домовитися з грабіжниками. Невичерпна винахідливість цієї людини перевищувала все, що я доти бачив, хоч мені й доводилось зустрічатися з найкращими умами нашого часу. Інспектор заявив: він певен, що за сто тисяч доларів можна дійти згоди з грабіжниками, і слон знайдеться. Я відповів, що мені, можливо, пощастить нашкребти потрібну суму, але як бути з нещасними детективами, що працювали так самовіддано? Інспектор сказав:
— У таких випадках вони завжди дістають половину.
Ця відповідь усунула моє єдине заперечення і інспектор написав дві записки такого змісту: