Вечір минув чудово, принаймні для двох із нас — для міс Ленгем і для мене. Вона так зачарувала мене, що я не пам’ятав рахунку очок, а набравши число, сам того не помічав і програвав би партію за партією, якби з моєю партнеркою не діялося те саме. Тому ніхто з нас не міг виграти, та нам було байдуже: ми знали тільки, що ми щасливі, і не хотіли знати більше нічого, й не дбали більше ні про що. Я вже встиг признатися їй — так, так! — що кохаю її, і вона, звісно, зашарілася, як маківка, але не розсердилась, а була рада — сама сказала, що вона рада! Ні, ще ніколи не було в мене такого вечора! Щоразу, відзначаючи взятку, я додавав що-небудь для неї, і вона теж за кожною взяткою відповідала мені. Я навіть не міг сказати: «Ще два»,— не додавши: «Боже, яка ж ви мила!» І вона відказувала: «п’ятнадцять — два, п’ятнадцять — чотири, п’ятнадцять — шість, іще двійка — це вісім, і ще вісім — буде шістнадцять. Невже справді?» — і поглядала скоса з-під вій так любо та пустотливо. О, це було над мою силу!
Я, певна річ, повівся з нею цілком чесно і відверто признався, що не маю ні цента крім мільйонної банкноти, про яку вона стільки чула, та й банкнота не моя: вона враз зацікавилась, і тоді я тихенько розповів їй усю свою пригоду з самого початку. Вона трохи не вмерла зі сміху. Що вона там у біса знайшла смішного, я не міг збагнути, але вона сміялася; кожні півхвилини якась нова подробиця захоплювала її, і я мусив замовкати хвилини на півтори, поки вона пересміється. Вона реготала до знемоги; я ще зроду такого не бачив. Тобто щоб таку невеселу історію поневірянь, і клопотів, і страхів отак сприймали. І я любив її ще дужче за те, що вона може веселитися навіть тоді, коли для веселощів нема причини, бо мені в моєму становищі, самі розумієте, незабаром могла стати потрібна якраз така дружина. Звісно, я сказав їй, що нам доведеться почекати років зо два, поки я розквитаюся з боргами; та вона не зажурилась, тільки попросила, щоб я жив якомога ощадніше й не процвиндрив нашої майбутньої платні ще й за третій рік. А потім наче трохи занепокоїлася, спитала, чи не помиляємось ми, що сподіваємося такої великої платні. А може, на перший рік я стільки й не дістану? То були розумні слова, і вони трохи збили з мене самовпевненість, але воднораз навели на непогану думку, яку я зразу й виклав відверто:
— Порціє, серденько, а чи не схотіла б ти піти зі мною разом до тих двох стариганів, коли вони повернуться?
Вона трохи збентежилась, проте відповіла:
— М-можна… якщо це додасть тобі відваги. Тільки… чи пристойно так робити?
— Не знаю… Боюся, що й справді не зовсім. Але, бач, від цього так багато залежить…
— Ну, тоді я піду з тобою — байдуже, пристойно це чи ні! — відказала вона в пориві великодушності.— Мені так приємно буде думати, що я тобі допоможу!
— Ти мені допоможеш? Таж усе буде твоєю заслугою! Ти така вродлива, така мила, така чарівна, що, як будеш зі мною, я проситиму все більшої й більшої платні, аж поки зломлю тих старих добряг. Вони не зможуть заперечувати при тобі.
О, бачили б ви, як вона зашарілась і як щасливе засяяли її оченята!
— Ох ти, капосний підлеснику! Все вигадуєш, але я однаково піду за тобою. Може, ти тоді зрозумієш, що не всі дивляться твоїми очима.
Чи розвіялись мої сумніви? Чи ожила надія? Судіть самі ось із чого: в думці я відразу підняв свої претензії до тисячі двохсот фунтів за перший рік. Але їй я цього не сказав: нехай буде для неї несподіванка.
Всю дорогу додому я витав у надхмар’ї; Гастінгс щось розповідав, але я не чув ні слова. Аж коли ми ввійшли до моєї вітальні, він спустив мене на землю, почавши вихваляти розкішні апартаменти:
— Та дай я трохи постою, надивлюся! Їй-богу, це ж палац! Палац, та й годі! Ну все, все тут є, чого тільки можна забажати: і камін палахкотить, і вечеря вже на столі! Аж тепер, Генрі, я відчуваю по-справжньому, який ти багатий — який ти багатий і який я бідний, нужденний, нещасний, розбитий!
Чорти б його взяли! Мене аж морозом усипало від тих слів. Вони мов розбудили мене, і я усвідомив, що стою на тоненькій, півдюйма завтовшки, шкуринці лави, під якою клекоче вулкан. Ще хвилину тому я не знав, що це сон, не хотів, не дозволяв собі признатись. А тепер… боже милосердний! Я ж загруз по вуха в боргах, не маю ні цента, від мене залежить щастя наймилішої в світі дівчини, а попереду тільки обіцянка служби — обіцянка, яка, може… яка, напевно, ніколи не справдиться! О боже! Я ж пропав, пропав навіки, і ніщо вже не врятує мене!
— Генрі, наймізерніші крихти з твого щоденного прибутку могли б…
— Ет, до біса мій щоденний прибуток! Випиймо краще гарячого грогу, та й годі журитися! Будьмо здорові! Чи… стривай, ти ж, мабуть, голодний. Сідай та…
— Ні, ні, не хочу нічого. Мені й у горло ніщо не лізе ці останні дні. Зате питиму з тобою, поки не впаду під стіл.
— Оце по-моєму! Ну, і я від тебе не відстану. А тепер, Ллойде, висипай усі свої пригоди, поки я наготую ще грогу.
— Як висипай? Ще раз?
— Ще раз? Тобто як ще раз?
— Ну, я питаю, чи ти хочеш прослухати ще раз усе спочатку?
— Ще раз усе спочатку? Що за чудасія! Ні, стривай, не пий більше! Буде з тебе!
— Слухай, Генрі, ти мене лякаєш. Хіба я не розповів тобі всього дорогою?
— Ти? Мені?
— Еге ж, тобі.
— Щоб я пропав, коли чув хоч одне слово.
— Генрі, що це з тобою! Ти не на жарт мене тривожиш. Що́ ти пив у посла, що тебе так забрало?
Тоді й мені розвиднилось, і я признався щиро, по-чоловічому:
— Не мене забрало, а я забрав… у полон найчарівнішу дівчину в світі.
Ллойд, почувши таку новину, підхопився, кинувся до мене, і ми довго, до болю тисли один одному руки. Він зовсім не розсердився на мене за те, що я не чув ні слова з його розповіді, хоч він не змовкав усю дорогу, тобто три милі. Він просто сів і терпляче, спокійно розповів усе ще раз. Ось яка була його історія: він приїхав до Лондона в справі, на яку покладав усі надії. Ллойд мав доручення продати акції копалень Гулда й Кері; все, що він зуміє виторгувати понад мільйон доларів, мало лишитись йому. Він докладав усіх зусиль, натискав на всі пружини, пускався на всі дозволені законом хитрощі, витратився трохи не до останнього цента, але не спромігся знайти жодного капіталіста, що погодився б хоч вислухати його. А термін доручення минав наприкінці місяця. Одне слово, він розорився. Доказавши все, він схопився й вигукнув:
— Генрі, ти можеш мене врятувати! Ти один на світі можеш мене врятувати! Ти мені допоможеш? Правда ж, допоможеш?
— Але як? Кажи, що ти маєш на увазі.
— Дай мені мільйон за ці акції та грошей на квиток додому! Тільки не кажи «ні»!
О, яка то була мука! У мене трохи-трохи не вихопилося: «Ллойде, я сам злидар, не маю ані цента, ще й заборгувався по вуха!» І раптом у моїй голові сяйнула чудова думка. Я зціпив зуби й помалу примусив себе заспокоїтись, як годиться справжньому бізнесменові. А тоді сказав діловитим, упевненим тоном:
— Я врятую тебе, Ллойде…
— Ну, то я вже врятований! Хай тебе бог благословить навіки! Якщо я коли…
— Стривай, Ллойде, дай докінчити. Я тебе врятую, але не в такий спосіб. Це була б несправедливість; ти ж стільки працював і так ризикував. Мені не треба купувати копалень: у такому комерційному центрі, як Лондон, можна пускати свій капітал в обіг краще, та я весь час це й роблю. Але ми вчинимо ось як. Я, звичайно, знаю ті копальні, знаю їхню величезну вартість і можу хоч би й під присягою підтвердити її будь-кому. Посилаючись на мене, ти продаси акції за два тижні й візьмеш чистих три мільйони, а тоді ми поділимо надлишок порівну.
Гастінгс трохи не потрощив мені всіх меблів, кинувшись танцювати з нестямної радості, й переламав би все в домі, якби я не повалив його та не зв’язав.
Уже зв’язаний, він усе вигукував, безмежно щасливий:
— Я можу посилатись на тебе! На Генрі Адамса — «Мільйон у кишеньці»! Та вони юрбами збіжаться, ці лондонські багатії! Вони битимуться за мої акції! Тепер моє майбутнє забезпечене, назавжди забезпечене! Я тебе не забуду, поки житиму на світі!
Не минуло й двадцяти чотирьох годин, як увесь Лондон заворушився. День у день я тільки й знав, що сидіти вдома та відповідати всім, хто до мене приходив: «Так, я йому дозволив посилатись на мене. Я знаю Гастінгса і знаю ті копальні. Він людина бездоганно порядна, а копальні варті куди більше, ніж він за них просить».
А вечори я просиджував у посла вдома, з моєю Порцією. Їй я не прохопився про копальні й словом: хай буде несподіванка. Ми розмовляли про мою майбутню платню, ні про що більше, тільки про платню та про кохання. Часом про кохання, часом про платню, часом про те й друге заразом. А як близько взяли до серця наш роман послова дружина и дочка! До яких хитрощів вони вдавалися, щоб нам ніхто не заважав та щоб посол ні про що не здогадався! І які ми були вдячні їм!
Коли нарешті скінчився місяць, я вже мав рахунок на мільйон доларів у «Банку міста й графства Лондона», і Гастінгс забезпечився так само. Убравшись по-парадному, я поїхав до будинку на Портлендській площі; з усього видно було, що мої пташки вже вдома. Тоді я заїхав до посла, забрав своє серденятко, і ми рушили назад, без угаву розмовляючи про мою платню. Від хвилювання й тривоги Порція зробилась така гарна, що аж несила було дивитись. Я сказав:
— Рибонько, ти тепер така гарна, що буде просто гріх добиватися менше ніж трьох тисяч фунтів на рік.