— Ой гляди, Генрі, ти ще все занапастиш!
— Не бійся нічого, тільки будь така гарна як тепер,— і покладайся на мене. Все вийде якнайкраще.
Отже, тепер не вона мені, а я їй мусив піддавати відваги. А вона все умовляла мене:
— Генрі, прошу тебе, не забувай: якщо ми жадатимемо забагато, то можемо не одержати нічого! І що тоді з нами буде, як ми житимемо на світі?
Нам відчинив той самий лакей — і ось вони переді мною, обидва дідки. Звичайно, вони здивувались, побачивши зі мною таке гарне дівча, але я заспокоїв їх:
— Не турбуйтесь, панове,— це майбутня супутниця мого життя.
І відрекомендував їх Порції, назвавши обох на ім’я. Це їх уже не здивувало: вони розуміли, що у мене вистачить глузду подивитися в довідник. Вони посадовили нас, дуже чемно поводячись зі мною і всіляко намагаючись розвіяти ніяковість Порції. А потім я сказав:
— Панове, я готовий звітувати.
— Дуже добре,— відповів той, що ставив на мене.— Бо тепер ми можемо вирішити, хто ж із нас виграв: мій брат Ейбл чи я. Якщо ви допомогли виграти мені, то я знайду для вас найкращу посаду, яку тільки зможу. Банкнота у вас?
— Ось вона,— і я подав йому мільйонний папірець.
— Я виграв! — гукнув старий і ляснув брата по спині.— Ну, що ти тепер скажеш, Ейбле?
— Скажу, що цей молодик не пропав, а я програв двадцять тисяч фунтів. Зроду б не повірив.
— Я ще маю дещо розповісти,— додав я,— і досить багато. Дозвольте мені завітати до вас цими днями і розказати докладно, як я прожив цей місяць. Запевняю, вам буде що послухати. А тим часом гляньте ось на це.
— Що таке? Банковий рахунок на двісті тисяч фунтів? І він ваш?
— Мій. Я заробив ці гроші за тридцять днів, розумно користуючись тією невеличкою сумою, що ви мені позичили. Я нічого з нею не робив, тільки купував дрібнички, подавав банкноту i просив решту.
— Слухайте, а ви не жартуєте, юначе? Це ж неймовірне діло!
— А я й не прошу, щоб ви повірили мені просто так. Я маю докази.
Тоді настала черга дивуватися Порції. Широко розплющивши очі, вона сказала:
— Генрі, це справді твої гроші? То ти весь час мене морочив?
— Так, справді, моя любонько. Але ти пробачиш мені, я знаю.
Порція закопилила губи:
— Не будь такий певний. Капосний, так мене дурив!
— О, я знаю, серденько, ти скоро все забудеш і вибачиш мені. Це ж був просто жарт, ти сама розумієш. Ну, нам уже час іти.
— Стривайте, стривайте! А посада? Я ж вам обіцяв посаду! — озвався мій стариган.
— А, посада…— відмовив я.— Ну що ж, вдячний вам безмежно, але самі бачите, посади мені вже не треба.
— Але ж ви можете дістати найкращу, яка тільки в мене знайдеться!
— Ще раз дякую від щирого серця, але мені не треба навіть такої.
— Генрі, посоромся. Тобі люди он яку ласку роблять, а ти й не подякував як слід. Можна, за тебе подякую я?
— Авжеж, люба, якщо ти зумієш краще. Спробуй-но, як воно в тебе вийде.
Тоді вона підійшла до мого дідка, сіла йому на коліна, обняла його за шию й поцілувала в губи. Брати вибухнули реготом, а я остовпів, скам’янів з подиву. Порція ж промовила:
— Таточку, він каже, що в тебе не знайдеться такої посади, щоб йому підійшла! Ну як мені це слухати!
— Серденько моє! То це твій тато?
— Атож! Це мій вітчим, найкращий з усіх вітчимів на світі. Тепер ти розумієш, чому я так сміялася, коли ти, не знавши цього, розповідав мені на обіді в посла, якого клопоту завдала тобі татова суперечка з дядечком Ейблом?
Певна річ, я зразу схаменувся й заговорив навпростець:
— Ой пане добродію мій любий, я забираю назад свої слова. У вас таки знайдеться посада, яку я з дорогою душею зайняв би.
— Яка ж це?
— Посада зятя.
— Чудово. Але ж, іще ніколи не служивши на такій посаді, ви, напевне, не зможете принести рекомендацій, що задовольнили б нашу умову, отже…
— Ну то випробуйте мене, прошу вас! Випробовуйте мене років хоч і тридцять чи сорок, і якщо не…
— Гаразд, гаразд, про це треба питати не нас, а нашої дівчинки. Поговоріть краще з нею.
Ото було щастя! В повному словнику англійської мови не вистачить слів, щоб його описати. А як через кілька днів увесь Лондон дізнався про мої пригоди з банкнотою упродовж цілого місяця,— ото балачок було, ото сміху!
Татусь Порції відніс ту щасливу, спасенну банкноту до Англійського банку й розміняв її; а тоді банк погасив її й повернув йому, а він подарував нам на весілля, і відтоді вона висить у рамці на найпочеснішому місці в нашому домі. Адже це вона дала мені мою Порцію: якби не та банкнота, я б не лишився в Лондоні, не потрапив би до посла й ніколи б не познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Тому я завжди кажу всім: «А оце, як бачите, мільйонна банкнота. Відколи вона існує, нею платили тільки один раз, та й то за скарб, вартий удесятеро більше».
Переклав Олег Лишега.
Понеділок. Це нове створіння з довгим волоссям увесь час на видноті. Вічно вештається поблизу — куди я, туди й воно. Мені таке не подобається, я не звик до товариства. Краще б воно водилося з іншими звірами. Щось хмарно сьогодні, східний вітер, ми, здається, таки не уникнемо дощу… Ми? Звідки в мене це слово? Ага, вже згадав — новоявлене створіння користується ним.